Секрет

Мы с Сергеем учились в одном классе. После школы он пошёл учиться на водителя: всегда мечтал водить автобус. Батько його помер, здається, від горілки. Мати, перебиваючись з хліба на воду, ростила його та ще трьох доньок. Особливо тяжко довелося, коли прийшли дев’яності — ціни полізли вгору, роботи не стало. Я випустив Сергія з уваги років на сім.

Гроші наперед

У Києві є кілька місць, де я люблю бувати, коли житейська метушня підступає під саме горло. Одне з них знаходиться на станції метро «Лісова». Це остання станція на гілці, тут розташовано величезний торговельний комплекс «Даринок». Якщо ви, увійшовши в нього, пройдете крізь ряди шкіряних курток і взуття, то потрапите до супермаркету з голосною назвою «Народний»...

«…І Він усе розрулить»

Я розумів: мені майже сорок, у мене немає сім’ї, я самотній у цьому величезному чужому світі. У мене немає житла, я винаймаю в Києві квартиру, на яку йде дві третини моєї зарплатні. Я працюю на невеликому телеканалі й виконую роботу, яка мені нецікава. І при цьому постійно відчуваю роздвоєність й невпевненість у собі. А отже, немає жодних перспектив щось покращити…

Настя-їжачок

Коли я вперше побачив Настю, вона нервово ходила колами по майстерні й щось бурмотіла собі під ніс. Поки інші пацієнти психоневрологічного диспансеру розсідалися за довгий стіл і починали розфарбовувати картинки, Настя ніяк не могла зосередитися на якомусь одному занятті. Хоча — як потім з’ясувалося — вона добре малювала.

Нецікаво

Часто зустріч з новою людиною, інший поворот долі являють собою чудовий задум Режисера. Шматочок захоплюючого сценарію, кілька найцікавіших сторінок нашого життя. Їх потрібно просто не полінуватися написати. Так, треба пожертвувати часом і силами. Але ж тільки таким чином і можна «змусити долю всміхнутися». А ми перетворюємо наші дні на різнокольорові купюри дешевих задоволень.

Програна війна

Чому людям, які змінили орієнтацію, так хочеться, щоб про них знімали репортажі? Про те, як двійко чоловіків, узявшись за руки, котять коляску з усиновленою дитиною, яка ще не знає, що буде рости у світі, перевернутому з ніг на голову. Про прогресивних лесбійок, яким узагалі не потрібні чоловіки. Для яких їхній любий прогресивний уряд будує фабрику з виробництва консервованої сперми. Про весь той жах, який їм терміново, до болю під лопаткою хочеться легалізувати. Залити сиропом із усмішок, радісних дитячих облич і пристрасних поцілунків.

Карта хаосу

Нам здається, що істина — наче ворота до Діснейленду: там сяють вогні й гримить музика, а добрий продавець на вході продає солодку вату. А насправді — це може бути сьомий поворот з автостради. Лише він веде додому. Інші шість теж кудись ведуть...

Корпорація «Безсмертя»

Я не сумніваюся, що рано чи пізно вчені придумають, як записати на твердий диск усе, що знаходиться в людини у голові. Все, що вона бачила й відчувала. Все, що назбирала за життя. І, звісно, цю голову буде нескладно прикрутити до залізного тулуба з ресурсом у тисячу років (якщо його, звісно, регулярно змащувати). Я вірю в можливості науки нескінченно стискати інформацію і нескінченно швидко її обробляти.

Руслан і Людмила

Вона сиділа до нього спиною, але за тим, як вона трималася, за якимось ледь помітним тремтінням у голосі я раптом зрозумів, що вона всім єством відчуває його присутність. Вона його дуже кохала — це було помітно. Людмила теж була з колишніх наркоманів, і, очевидно, ця зустріч на межі була для обох неймовірним подарунком долі.

У ювеліра

Я дивлюся на ювелірну роботу і згадую про одного свого знайомого. Це людина, яка мені дорога. Місяць тому я привітав його з днем народження. А він про мій (на минулому тижні) забув. І взагалі ― якось не поспішає демонструвати мені свою прихильність. Просто я йому не потрібний і не цікавий...

Убити час

Якщо ти пишеш пісню — пиши так, щоб там було щось, що дає сили, надихає на добрі вчинки… Якщо точиш гвинт на станку — точи його добре, щоб він служив людям довго і за нього не дарма заплатили гроші. Кожна хвилина ― це ніби патрон під час бою. А що дає перегляд передачі, яка називається «Судові справи», але вигадана від початку до кінця?

Маленька роль першого плану

Життя — як величезний рюкзак, що натирає плечі. Ніхто не знає, на якому перевалі лямка особливо боляче впнеться у плече, тягар за плечима видасться непід’ємним і захочеться кинути все й опуститися в сніг. І яка думка прийде в голову. І яку мелодію буде грати радіо в маршрутці. І що скаже (зробить) людина, котра опиниться поруч. Чи зрозуміє вона, що її епізодична роль — це роль цілого світу.

Два розбійники

Таким чином грізний боксер, хрещений батько моєї юності, перекваліфікувався в ідеаліста, який мріє врятувати світ. Дивлячись на цього великого добродушного чоловіка, я дивуюся зміні, яка відбулась у ньому. Сила залишилась. Але вектор її застосування відкрив деяке джерело світла, яке проступало в його образі. Зосереджений погляд спортсмена став м’якшим і більше не дивився на співрозмовника з однією лише метою — спіймати момент, коли відкриється підборіддя.

Померти в чоботях

Я збирався не перевести бабцю через вулицю і не кинути гривню в капелюх жебракові, не зробити яку-небудь іншу добру справу. А буквально — віддати ближньому частину своєї крові. Це була жертва, реальність якої неможливо заперечувати, як неможливо заперечувати посудину зі склянкою крові, щойно викачаної з твоєї вени.

Білок співчуття

Коли я почав їздити до дитячого будинку, мені одразу сказали про емоційне вигорання. Я довго не розумів, що це таке. Допоки одного разу, ввійшовши до дитбудинківської ігрової кімнати, не відчув, що мені нема про що говорити з дітьми. Мені нічого їм сказати. Я нічого не відчуваю до цих дитбудинківців, які сидять в холодній ігровій на обшарпаних диванах.