Для читачів «Отрока» не є новими праці чудового релігійного мислителя Івана Ільїна. Цього разу ми в скороченому варіанті публікуємо розділ «Про релігійний сенс вульгарності» з книги «Аксіоми релігійного досвіду», яка, як нам здається, дуже правильно й чітко розставляє акценти в нинішніх розмитих контурах дійсності.
Щоб зажити релігійно, треба навчитися бачити Бога; бачити Його не тільки у храмі, з тим, щоб не бачити Його у всьому іншому житті, але здійснювати це бачення і в буденному, у «світському», у природі, у мистецтві, у сімейному житті, у науці, у державному служінні й у господарській праці. Справжня релігія не є справою одного церковного стояння, але справою всього життя й усієї творчості.
Справжня релігійність полягає в тому, що людина підходить до всіх речей, справ і стосунків у житті, залишаючись сама в Божому промені, висвітлюючи всі ці стосунки, справи й речі Божим променем і відшукуючи у всьому Божий промінь у відповідь. Цей Божий промінь є головним у всьому, від нього все робиться значним, глибоким і священним, а без нього все виявляється порожнім, убогим, дрібним, незначним, нікчемним. Для цієї порожнечі й убозтва, для цієї незначності й немочі російська мова ще сто років тому знайшла і встановила особливе ім’я й поняття ― «пошлость» (вульгарність). Вульгарним стає те, що втрачає свій священний зміст і стає духовно-нікчемним.
Людина, яка сприймає Божі промені й перебуває в них, непомітно, але неминуче виробляє в собі особливий уклад духу, особистості й характеру, який визначає собою її життя. Їй властивий особливий спосіб ставлення до всякого життєвого змісту ― до явищ природи, до людей, до своїх власних станів і вчинків. Релігійно-предметна значущість кожного життєвого змісту визначається тим, чим він є перед лицем Божим. Нікчемність його в цьому вимірі і є вульгарністю.
Бог не створив нічого вбогого, нікчемного або вульгарного: у Нього все таємниче, глибоке й значуще. Але людині Він надав можливість: або споглядати речі в Божих променях, або ж дивитися на них підсліпуватими, нікчемними, жадібними й злими людськими очима. Тому речі самі по собі не вульгарні; але однойменний їм зміст, який сприймається та розуміється людьми, може бути абсолютно вульгарним.
Бог є найбільша глибина, справжня досконалість і гранична значущість. Але те, що уявляють собі, чуючи ім’я Бога, люди, котрі живуть не-духовною релігійністю, — все це може бути справжнім зразком вульгарності. Світобудова є таким предметом, таємничою значущістю, доцільною влаштованістю і величчю якого не втомлювалися захоплюватися всі геніальні природодослідники; але в розумінні неосвічених матеріалістів виникає зміст закінченої вульгарності, який приймається й видається за «науково» пізнаний «світ».
Та сама проблема постає перед нами, коли ми розглядаємо інші великі предмети: історичний процес, що зводиться до кричущої вульгарності в статтях і книгах «економічних матеріалістів»; любов у трактуванні еротичних письменників і непристойних «анекдотів»; мистецтво, яке стало жертвою безвідповідальних, улесливих, жадібних і недуховних людей; філософія, що виродилася у безвідповідальну релятивістичну й криводушну софістику тощо.
Вимірювання життєвого змісту мірою істинності та вимірювання його мірою вульгарності-невульгарності аж ніяк не збігаються. Помилка чи омана можуть бути зовсім не вульгарними, — наприклад, неправильне розв’язання геометричного завдання, або світова система Птоломея, або легенда про місто Кітеж, прийнята за справжню історичну подію. І навпаки: поетичний вимисел («не-істина») може бути незрівнянно значнішим за повсякденну дійсність і банальні «істини», з неї почерпнуті. Саме у зв’язку з цим треба визнати, що вульгарність зовсім не збігається з невіглаством або малою освіченістю, а велика освіченість анітрохи не рятує від вульгарності. Платон Каратаєв («Війна і мир» Л. М. Толстого) носить у собі цілий заряд духовної значущості; такі ж самі Лукерія у Тургенєва («Живі мощі»), мандрівник Макар Іванович у Достоєвського («Підліток»), Горкін у Шмельова («Проща», «Літо Господнє»), ціла низка праведників у Лєскова і юродивих у Пушкіна, Толстого та інших. І навпаки: немає нічого легшого, як знайти вульгарного ерудита.
Так само вимір вульгарності не збігається і з моральним виміром. Але показово, що вульгарність може приєднатися і до чеснот, а злочини можуть мати свою духовну значущість.
Так, вульгарність, приєднуючись до любові, вироджує її в сентиментальність, у сліпоту, в ідолопоклонство; приєднуючись до хоробрості, вона перетворює її на марнолюбне бравування напоказ; приєднуючись до почуття обов’язку, вона прищеплює людині характер морального педантизму й черствої дріб’язковості тощо. Разом з цим убивство, скоєне Гамлетом, не має в собі ані тіні вульгарності; злочини проти моралі, які допускалися в політиці Нікколо Макіавеллі, підказувалися йому (всупереч його вульгарним тлумачам і святенницьки прискіпливим критикам) полум’яною любов’ю до батьківщини, що гине, любов’ю в жодному сенсі не вульгарною. Чорт Івана Карамазова (Достоєвський) злобний і закінчено вульгарний; Мефістофель у Гете не тільки вульгарний, він добродушно аморальний і дуже розумний; Демон у Лермонтова злісний, аморальний і не вульгарний, але значний, як носій релігійного протесту і світової скорботи.
Вимір вульгарності аж ніяк не збігається і з естетичним виміром «художності-нехудожності». Звичайно, справжня художня досконалість не може бути вульгарною з огляду на свою духовну значущість. Бо навіть справжня вульгарність, якщо вона художньо зображена, постає перед нами як упізнана, розкрита, або осміяна, або викрита, і саме цим подолана вульгарність. Ось чому невеличкі оповідання Чехонте (раннього Чехова), які вульгарно малюють вульгарність, не художні, а пізній Чехов, який створив зразки художнього оповідання, долає вульгарність зображуваного побуту нещадним оголенням, гумором, скорботою і співчуттям. Захоплене милування духовно-нікчемним змістом ніколи не дасть справжньої художності: такими є Тьєполо і Веронезе у живописі; музика модернізму; поезія Олександра Блока. І разом з цим можливі твори мистецтва, слабкі за формою і тому нехудожні, але аж ніяк не вульгарні: наприклад, деякі вірші завжди щирого і глибокодумного Тютчева («Не то, что мните вы, природа»), або князя П. А. Вяземського, який скорботно ремствує і сумує, часто поетично-безпорадного, але ніколи не вульгарного. А «Поема екстазу» Скрябіна є вульгарним твором великого таланту.
Даремно було б змішувати «вульгарність» з «банальністю». Банальне є надокучливим, заяложеним, і остільки «не-чудовим», «нецікавим», таким, що видохлося, зблякло, мало промовляє до розуму й серця. А ось вульгарність може бути зовсім не банальною, а оригінальною, небаченою й нечуваною: знищити дорогоцінну пам’ятку мистецтва тільки для того, щоб прославитися хоча б злодійством (вчинок Герострата), вульгарно, але до неподобства не банально; згубити велику національну культуру заради майнового інтересу культурно-мертвого класу є також затією жахливо вульгарною, але зовсім не банальною. І навпаки: баналізуватися може й не вульгарний життєвий зміст, наприклад, веселий і бравурний марш, або невульгарний одяг, що вийшов із моди тощо.
Вульгарність є виміром негативно-релігійним: вульгарній людині, вульгарному змісту не вистачає священного елементу. Вульгарний сприймає життєвий зміст і ставиться до життєвих предметів так, якби в них не жила священна таємниця буття; він бере предмети не за головним і не з головного; він бере неголовне в них, так, якщо б головного зовсім і не було в них.
Коли в предметі буде відрізнене «головне» від «неголовного», людина отримає можливість жити першим і не жити другим, осягаючи й те, й інше, радіючи першому і пояснюючи й прощаючи друге. І коли виступить уперед головне в предметі, коли людині буде дано зосередити своє бачення на цьому священному складі буття, який близький до Бога, в чомусь подібний до Нього або, можливо, прямо виявляє в собі Його промені та Його силу.
Усе, що б не було, є тим, чим воно є перед лицем Божим, і кожен вчинок є тим, що він робить для справи Божої. Ось основа релігійного світогляду, який подолав стихію вульгарності в собі й у спокусах світу.
Для справжньої релігійності Божественне є у всьому головне, — найважливіше, найцінніше, найсуттєвіше. Така людина наче запитує все про його божественний склад і виправдання; і від цього весь її досвід набуває особливої якості: він уподібнюється саду, що виріс на священній землі; або візерунку, вишитому по священній канві. Її досвід, її бачення не вироджується від цього у благочестивий педантизм, в афектоване святенництво або в надокучливу пустосвятість. Така людина, часто сама того не усвідомлюючи, шукає і знаходить у всьому перш за все його священний, його головний зміст, який вона і вважає суттєвим; на ньому вона зосереджується, з нього черпає світло, ним осяває весь світ і освячує себе саму. Ось чому таким людям притаманні особливі риси в їхньому житті та стосунках: серйозність і дбайливість, що виникають з почуття відповідальності; особлива здатність до стриманого благоговіння, що викликається передчуттям священного і його близькістю; зосередженість, яка виникає зі звички дивитись углиб речей, уважність, вихована волею до знаходження головного, і пильність. Це є приблизно те саме, що мав на увазі Цицерон, виводячи слово «religio» від дієслова «relegere», тобто від совісного, обережного, шанобливого збирання й частого розглядання.
Вульгарність властива тільки людям і злим духам. Речі, рослини й тварини ще не здатні до неї. Усе Божественне недосяжне для неї і не піддається їй. Вульгарність виникає з людської сліпоти до Божественного; вона породжує відсутність благоговіння до священного, у різних проявах, — починаючи від тупої байдужості й закінчуючи лицемірством і блюзнірством. Така душа, не маючи смаку до духовного, чуття до священного, потреби в Божественному, не маючи ані любові, ані пильності до світлонасиченості життєвих змістів, носить у собі своєрідне духовне безсилля і релігійну мертвість і створює навколо себе духовну пустелю. Це і є вульгарна душа.
Але оскільки духовна пустельність не означає припинення життя, то вульгарна душа завжди виявляється заселеною великою кількістю незначних, пласких, об’єктивно-незначних змістів. У цих змістах вона не живе, а існує, «вегетує», животіє. Вона не творить, а засипається пилом дрібниць. Її темперамент не горить, а, розжарюючись, чадить. Її буття цілком виливається у побут. Вона віддає свій час і свої сили тому, чим жити не варто, за що не варто боротися і, тим більше, за що не варто померти. Кружляючи в цьому пиловому вирі, вона не «проходить свій життєвий шлях», а метушиться, і все життя її є марнотою. У всіх галузях, до яких вона долучається зі своїм вульгарним ставленням, вона не створює нічого, окрім вульгарності: у філософії, у науці, у мистецтві, у критиці, у громадському житті й у політиці. Адже людина творить у житті тільки те, чим вона сама є в релігійному вимірі; порожня душа не створить духовного багатства; дрібна душа не створить величі: вульгарна людина не побачить Бога і не сприйме Його променів, і не передасть їх іншим. І якою б вигадливою, витонченою, улесливою або «ефектною» не була зовнішня видимість її творінь або проявів, — це будуть лише занепадницькі творіння, ефектні порожнечі, «побілені труни»...
Таким є завершений образ вульгарності: цілісно вульгарна душа, яка цілісно спотворює всі свої життєві змісти до вульгарності. Але поряд з такими явищами велика частина життєвого простору зайнята частково вульгарними душами й змістами. Людина дуже часто сприймає і переживає предмети «не зовсім за головним», «не зовсім з головного», — і головне, і неголовне одразу. При цьому Головне затуляється або відсувається неголовним; священне не зовсім забувається, але не сприймається як істотне. Людина, за російською приказкою, «на небо поглядає, по землі ходить», серйозна у вульгарному й байдужа у священному.
Зазвичай кожна людина має свій особливий, досить стійкий, «середній рівень» духовності й релігійності у підході до речей і життєвих проблем, — можна було б сказати: середній рівень продешевлення і звульгарнення життєвих змістів. Такий самий рівень має кожна родина й кожна єдність людей — коло знайомих, університетська аудиторія, наукове товариство, суспільний прошарок, церква, парламент, уряд, нація. Люди наче дивляться на предмети і бачать їх щодня через своє духовне «скло»; проте у двох і кількох може бути наче одне загальне скло: каламутний, тьмяний, брудний стан цього «скла» визначає ступінь звульгарнення життєвих змістів. При цьому зазвичай буває так, що менш вульгарний бачить велику вульгарність більш вульгарного і позначає її як «найбільшу вульгарність»: звикнувши дивитися в більш чисте «скло», він відвертається від більш мутного, яке все спотворює. Але більш вульгарний не бачить меншу вульгарність менш вульгарного: звикнувши до свого мутного або просто непрозорого «скла», він часто зовсім не підозрює про можливість більшої духовної усвідомленості й обзиває більш зрячого «зарозумілим» і «гордієм».
Очевидно, тут необхідна постійна пам’ять і піклування про своє «скло»; необхідно пам’ятати про його очищення. Чим чистіше «скло», тим легше прокинутися цій увазі; тим легше людині вступити у процес духовного очищення.
Вульгарне тільки те, що вульгарне насправді. Бо релігійно-значний і священний зміст анітрохи не втрачає у своїй гідності від того, що безліч людей буде нехтувати ним, або глумитися над ним, або навіть гнати його: судження сліпих про живопис і глухих про музику нічого не важить; релігійний ідіотизм не може похитнути святості святині. І навпаки: схиляння натовпу перед вульгарністю, спокусою чи гріхом показове для її духовного рівня, але безсиле возвеличити нікчемне. У питаннях духу пильність зрячого важить більше, ніж сміх натовпу або озлоблення підсліпуватої більшості. Священне не підлягає голосуванню; демократичні прийоми тут неприйнятні.
Вульгарність, сприйнята невульгарно, негайно ж втрачає свою вульгарність: вона наче показує духовно зрячій людині своє хворе, стражденне, трагічне обличчя сліпоти, спокуси, гріха, нещастя, світової скорботи — і очевидно зникає... Однак треба пам’ятати, що зникнення це — позірне. Розпусне, п’яне життя не перестає бути вульгарністю через те, що духовний пастир побачить його як недугу безвілля, як трагічний недолік духу, як потік страждань, як переборний гріх, що потребує покаяння і прощення... Поставити вульгарність у Божий промінь — зовсім ще не означає погасити й подолати її: вона, як і раніше, залишається і вимагає духовного очищення.
