Люди недовгочасні. Покоління змінюють одне одного, наче хвилі, що раз по раз набігають на берег. Якщо Бог скаже щось важливе одному поколінню, друге покоління, яке прийде слідом, може це забути. А третє скаже: «Я нічого не знаю. Мені ніхто не сказав». Тому найважливіше Господь говорить перед лицем неба і землі. Це надійні свідки. Від дня творення і до дня вогненного Суду вони не зміняться. Між ними живе людина, по землі ходячи і до неба спрямовуючи погляд. Вони нагадають, якщо потрібно, забудькуватій людині те, що колись почули.

«Слухай, небо, а я говоритиму, і хай почує земля мову уст моїх!», — це голос Мойсея, який передбачав кари за відхід від Бога (Повт. 32, 1). «Послухайте ви, небеса, і ти, земле, почуй, бо говорить Господь», — це голос Ісаї, який гірко бідкався, що передбачення Мойсея про відхід справджуються на його очах (Іс. 1, 2). А от і третя пісня, проте вже не викривальна, а радісна, вона поєднала небо і землю у ту єдину ніч, що ніколи не повториться й ніколи не забудеться. У ній теж ідеться про землю і про небо. «Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!»

Ангели з неба заспівали про те, що на землю приходить мир. Мир прийшов у вигляді маленького Дитяти, яке народилось у печері. Ангели співали про довершений факт. Мир — це Христос. Він народився. Він уже на землі.

Ангели знають більше, ніж людина, проте й вони не знають усього. Майбутнє приховано від них, і таємниці Божі вражають їх разом із людиною. Вони, певно, думали, ці світлі та радісні служителі Втілення, що тепер, коли Владика оселився серед людей, люди припинять злопам’ятствувати й гордитися, брехати і красти, займатися розпустою і ворожінням. Вони мали всі підстави думати, що людей вразить Божественна милість так, як вона вразила їх самих. «Вони зрадіють і одночасно затремтять, — гадали небесні співці, — вони навчаться любити і змінять життя так, як змінюють старий одяг на новий».

Їм довелося здивуватися. Вкотре люди повелися непередбачувано.

Спершу вони захотіли вбити Христа. Ще у повітрі бринів відгомін ангельської пісні, а по віфлеємських околицях уже розляглися несамовиті крики. Це воїни на очах у матерів убивали грудних малюків. І Христос, ледь народившись, став біженцем. Ангели, які звикли затуляти обличчя при погляді на Славу Божу, затуляли обличчя, дивлячись на побиття дітей та проводжаючи вдалину поглядом Йосипа та Марію з Дитям.

«Мир уже на землі, — думали чисті духи, — та багато часу мине, доки люди впустять цей мир у своє серце». Вони ясно розуміли тепер, що історія людства буде настільки ж важкою, наскільки важкою і страшною була досі, а можливо, й страшнішою. Ті, хто по-справжньому полюбить Христа, можливо, будуть такими ж нечисленними, як нечисленні ці кілька пастухів, яким вони співали, порівняно з усіма жителями Віфлеєма. Їхній далекосяжний ангельський розум уже передбачав майбутнє зіткнення святості, яку принесло із Собою Дитя, з багатоголовим гріхом, що грізно шипітиме й не бажатиме помирати.

— Їм буде дуже важко, — сказав один із Ангелів іншому.

— Подумай, як важко буде Владиці жити серед них і носити на Собі їхні немочі, — відповів другий.

— Їм потрібна віра, — додав третій. — Добре, якщо вони не забудуть слова нашої пісні. Давайте заспіваємо її ще раз. Адже вона така хороша!

Вони заспівали її ще раз, проте вже не для людей, а для себе. Адже це була нова пісня, яку ще ніхто й ніколи не співав не тільки на землі, а й навіть на небі.

Вони не помилилися, ці світлі служителі Різдва. Наше життя не стало легким, однак у ньому з’явилася ціль. Для того, аби на землі утвердився міцний і непорушний мир, кожному з нас необхідно — впустити Христа у своє серце. І кожен, хто робив спроби цього досягнути, знає, наскільки важка ця праця.

Ми трудимось. Тихе світло з віфлеємської печери освітлює нам шлях. Коли ми падаємо від гріха чи втоми, Ангели поспішають із небес до нас на поміч. А ми повторюємо їхню пісню щоразу перед читанням шестипсалмія.