Анна Ахматова назавжди пов’язала своє життя з Петербургом. Згадуючи рідне місто, вона писала, що на його стінах залишилась її тінь. Але були в її житті сторінки, пов’язані з іншим містом ― Києвом. І настав час у них вчитатися.
Дід Анни по батькові Антон Горенко народився в Київській губернії і походив із козацької старшини. Дід по материнській лінії Еразм Стогов був найближчим помічником київського генерал-губернатора Дмитра Бібікова. У Києві на межі ХІХ-ХХ століть жили численні родичі матері Анни. Цим і пояснюється, що сім’я Горенко багато разів і часом надовго приїздила до Києва.

Киянка мимоволі

Аня Горенко народилася в Одесі. Але до 16 років вона прожила переважно в Царському Селі, виїжджаючи на літо в Севастополь. Утім, у п’ятирічному віці Аня вперше «зустрілася» з Києвом: тоді її батьки прожили тут цілу зиму в готелі.

За згадками, тієї зими маленька Аня із сестричкою Рикою (Іриною) багато часу проводили в київських парках, куди їх водила няня. Вочевидь, на місці сьогоднішнього стадіону «Динамо» тоді виступав мандрівний цирк або звіринець, і там із дівчатками трапилася страшна пригода. Вони збігли вниз із гори і потрапили в загородку з ведмедем. Анна Андріївна через півстоліття так згадувала про це: «Жах людей навколо. Ми дали слово няні приховати цю подію від мами, але маленька Рика, повернувшись, закричала: «Мама-мішка-будка-морда-віконце!».

А біля Маріїнського палацу з Анею відбулася інша подія, яку можна вважати символічною. Вона знайшла булавку у вигляді ліри, і няня сказала їй: «Це значить, ти будеш поетом».

Однак по-справжньому київський період життя Анни Горенко почався лише коли їй виповнилося 17 років. За рік до того життя дівчини різко змінилося: сім’я її батьків розпалася. Через складні обставини Анні в серпні 1906 року довелося переїхати в Київ і оселитися у своєї кузини. У Києві Аня вчилася в останньому класі гімназії.

Чудові парки, яких було так багато в Києві, приваблювали Аню в пору її юності. Але в цілому галасливе торгове місто було таким не схожим на улюблені Анині місця. Її душі були близькими парадний і таємничий Петербург, тихе величне Царське Село. А Київ чутливій дівчині здавався метушливим і міщанським.

Через десятиліття Анна Андріївна згадувала: «Я не любила дореволюційного Києва. Адже там було багато багатіїв і цукрозаводчиків. Вони тисячі викидали на останні моди, вони і їхні дружини. Моя семипудова кузина, очікуючи на примірку нового плаття, цілувала образок Миколая Угодника: «Зроби, щоб добре сиділо...». Ахматова зізнавалася, що в молодості була несправедлива до Києва, тому що жила там тяжко і не зі своєї волі. Але з роками, за словами Анни Андріївни, Київ часто спливав у її пам’яті.

«Яка дивна Горенко...»

Нещодавно були опубліковані листи Ані Горенко до її дядька Сергія фон Штейна, написані в київський період. Не розраховані на сторонніх людей, ці сторінки багато говорять про непересічну особистість, якою була Аня в юні роки. Вчитаємося в ці рядки молодої дівчини:

«Усі свята я провела у тітки Вакар, яка мене не зносить. Всі як могли знущалися наді мною, дядько вміє кричати не гірше за батька, а якщо заплющити очі, то ілюзія повна. Кричав же він двічі на день: за обідом і після вечірнього чаю».

«Грошей немає. Тітка пиляє. Кузен Дем’янівський зізнається в коханні щоп’ять хвилин».

«Надто різні ми люди. Я все мовчу і плачу, плачу й мовчу. Це, звісно, вважають дивацтвом, але оскільки інших недоліків я не маю, то користуюся загальною прихильністю».

«Влітку Федоров знов цілував мене, клявся, що любить, і від нього пахло обідом».

Читаючи ці рядки, які ніби перекочували зі сторінок Чехова, дивуєшся, що Ахматова все життя не любила саме творчість Чехова, чим і шокувала будь-якого інтелігентного співрозмовника. Мабуть, ця дивна неприязнь була викликана незвичайною спорідненістю світоглядів, «спільністю печалі» двох великих літераторів. А однойменні заряди, як відомо, відштовхуються...

Збереглися і спогади Аниної однокласниці Віри Беєр. Судячи з цих спогадів, Аня Горенко постійно перебувала в задумливому й ніби відстороненому настрої. Але водночас вона вже тоді вміла кількома словами дивовижно точно визначати сутність людини.

У спогадах Віри Беєр є такий епізод: «Київська весна. Сині сутінки. Над площею густо, повільно пливе благовіст. Хочеться зайти у древній храм святої Софії, але ж я належу до „передових“, і в церкву мені не личить ходити. Спокуса надто велика. Запах молодого листя, золоті зірки, які загораються на високому чистому небі, й ці мідні святкові звуки ― все це створює такий настрій, що хочеться відійти від буденного. У церкві напівморок. Народу мало. Ревно кладуть земні поклони бабусі-богомолки, щиро хрестяться й шепчуть молитви. Наліво, у темному боковому вівтарі вимальовується знайомий своєрідний профіль. Це Аня Горенко. Вона стоїть нерухомо, витончена, струнка, напружена. Погляд зосереджено спрямований уперед. Вона нікого не бачить, не чує. Здається, що вона не дихає. Стримую своє початкове бажання озватися до неї. Відчуваю, що їй заважати не можна. У голові знову виникають думки: „Яка дивна Горенко. Яка вона своєрідна“. Я виходжу з церкви. Горенко залишається і зливається зі старовинним храмом. Кілька разів я хотіла заговорити з нею про зустріч у церкві. Але завжди щось зупиняло. Мені здавалося, що я мимоволі стала свідком чужої таємниці, про яку говорити не варто».

Київські храми Ахматова згадувала у віршах кілька разів. Нехай більшість із цих віршів не належить до найвдаліших її творів, але хіба може серце киянина не затріпотіти, коли читаєш такі поетичні замальовки з ранньої ахматовської творчості:

Стал мне реже сниться, слава Богу,
Больше не мерещится везде.
Лег туман на белую дорогу,
Тени побежали по воде.

И весь день не замолкали звоны
Над простором вспаханной земли,
Здесь всего сильнее от Ионы
Колокольни лаврские вдали.

Подстригаю на кустах сирени
Ветки те, что нынче отцвели,
По валам старинных укреплений
Два монаха медленно прошли.

Мир родной, понятный и телесный
Для меня, незрячей, оживи.
Исцелил мне душу, Царь Небесный,
Ледяным покоем нелюбви.

Такий відштовхуючий «льодяний спокій нелюбові» тут, насправді, є типовим ахматовським шифром. З перших же київських віршів Анна часто приписує своїй ліричній героїні почування такої собі сумовитої грішниці, ненависниці, чаклунки-ворожки, дітовбивці. При цьому сама випуклість ахматовської печалі (та й «позитивні» пейзажні образи, що неодмінно сусідять із сумними думками) виявляють, що всі її «ненависті» й «прокляття» ― це гіпербола, свідомий перебір. Якщо можна так висловитися, «тонке перебільшення» деяких «недобрих» думкопочуттів, які спокушають, напевне, кожну людину.

І ось, на підтвердження того, інше, теж іще доволі слабке, вирішення корінних ахматовських тем:

И в киевском храме Премудрости Бога,
Припав к солее, я тебе поклялась,
Что будет моею твоя дорога,
Где бы она ни вилась.

То слышали ангелы золотые
И в белом гробу Ярослав,
Как голуби, вьются слова простые
И ныне у солнечных глав.

И если слабею, мне снится икона
И девять ступенек на ней.
А в голосе грозном софийского звона
Мне слышится голос тревоги твоей.

Поетеса-наречена

1907 року Аня закінчила гімназію. Тоді ж закінчився перший, гімназійний рік її київського життя: тяжко захворівши, дівчина поїхала в Севастополь до родичів і прожила там майже рік.

Мабуть, у Севастополі вона відчула себе ще більш самотньою, і Київ звідти сприймався вже не як чуже місто, а як те, в якому лишилася часточка душі. В її записах читаємо: «За цей рік 7-8 разів їздила до кузини погостювати».

За час, проведений у Криму, здоров’я Ані зміцніло. І вже влітку 1908 року вона повернулася до Києва і зняла собі квартиру на вулиці Тарасівський, неподалік від Ботанічного саду університету. А через кілька тижнів Анна вступила до Київського жіночого університету св. Ольги. Під час навчання на першому і другому курсах київського вузу вона створила багато віршів. Деякі з них через три роки ввійшли до її першої книги «Вечір» і стали широко відомими.

На початку 1909 року відновилося листування між Анною і Миколою Гумільовим ― царськосільським другом Ані ще з гімназійних років. Ставши відомим поетом, Микола багато разів робив їй пропозиції, в тому числі двічі приїздивши для цього до Києва.

А в кінці осені 1909 року Гумільов разом із групою поетів виступав у Києві на поетичному вечорі. Анна була в залі, і після виступу вона й Микола гуляли удвох містом. На місці нинішнього «Українського дому» на самому початку Хрещатика тоді розміщувався готель «Європейський». Анна Андріївна розповідала, що вони з Миколою зайшли в кафе цього готелю погрітися й випити кави, і там Гумільов іще раз зробив їй пропозицію. Вона відповіла згодою.

Через півроку, у квітні 1910 року в Миколаївській церкві на Микільській Слобідці відбулося вінчання 20-річної Анни Горенко і 23-річного Миколи Гумільова. За згадками свідків, на весіллі не було родичів і друзів наречених, це було ледь не таємне вінчання. Аня виїхала з дому у своєму звичайному одязі, і лише десь неподалік від церкви перевдягнулася у вінчальне вбрання.

Чому для цього таїнства був обраний храм не в Києві, а в селі за Дніпром? Можливо, у зв’язку з трауром у родині Гумільових (за кілька місяців до того помер батько Миколи) молодята уникали пишного обряду в багатолюдній міській церкві. Є іще пояснення: Микільська Слобідка знаходиться поблизу Дарниці, де на одній із дач майже постійно жила мати Анни.

А сама Микільська церква на Микільській Слобідці стояла й була відчиненою ще довго, пережила й гоніння, і дві війни. Але в хрущовську епоху цей чудовий храм, на жаль, був знесений. Тепер на його місці ― вихід зі станції метро «Лівобережна».

«И за Днепр широкий звон летит...»

Після весілля Микола й Анна переїхали в Царське Село. Від’їжджаючи з Києва, поетеса без жалю залишила й навчання в київському жіночому університеті. Закінчився другий, дворічний студентський період її життя в Києві.

Але ще багато разів Ахматова приїздила в місто над Дніпром. У зошитах Анни Андріївни збереглися про це пізніші уривчасті записи. Наприклад, вона згадує, як потрапила у знаменний дорожній затор: «у день убивства Столипіна в Києві їхала візником і більше ніж півгодини пропускала повз спочатку царський поїзд, потім київське дворянство на шляху в театр...»

А в липні 1914 року, в останні мирні дні перед початком світової війни й руйнування всього старого світу, Ахматова знов на тиждень приїжджає до Києва («Не в самий Київ, а в Дарницю, ― уточнює вона. ― Мама там жила»). І додає, що Дарниця ― це «містечко під Києвом, станція залізничної дороги зараз же за мостом».

В одному із записів Анни Андріївни мовиться про те, що в той тривожний рік її молодша сестра Ія ходила в Дарницький ліс, де зустріла відомого в тих місцях старця-подвижника. Слова, сказані старцем, Анна від імені сестри втілила у поетичні рядки:

Подошла я к сосновому лесу.
Жар велик, да и путь не короткий.
Отодвинул дверную завесу,
Вышел седенький, светлый и кроткий.

Поглядел на меня прозорливец
И промолвил: «Христова невеста!
Не завидуй удаче счастливиц,
Там тебе уготовано место.

Позабудь о родительском доме,
Уподобься небесному крину.
Будешь, хворая, спать на соломе
И блаженную примешь кончину».

Верно, слышал святитель из кельи,
Как я пела обратной дорогой
О моем несказанном веселье,
И дивяся, и радуясь много.

Ія Горенко, яка народилася тут же, в Києві, прожила недовго: вона померла в революційне лихоліття від туберкульозу й голоду. Мати Анни й Ії розповідала, що їй не було в чому поховати доньку, і її загорнули в шмаття... Мабуть, про це й говорив подвижник у лісах Дарниці...

У ті ж страшні роки Анна Ахматова в далекому Петербурзі чує про революційні події в Києві і створює один із найбільш відомих і чудових своїх віршів:

Широко распахнуты ворота,
Липы нищенски обнажены,
И темна сухая позолота
Нерушимой вогнутой стены.

Гулом полны алтари и склепы,
И за Днепр широкий звон летит.
Так тяжелый колокол Мазепы
Над Софийской площадью гудит.

Все грозней бушует, непреклонный,
Словно здесь еретиков казнят,
А в лесах заречных, примиренный,
Веселит пушистых лисенят.

Ось вона, багатошаровість ахматовських мозаїк! З одного боку, у самому повітрі вірша розлиті холодний незатишок і тривожні звуки. З другого боку, все це не просто пейзаж, навіть не стан душі людини, а ще й легкі історичні натяки. Адже описана тривога йде не від храму, а радше з площі, від вулиць, на яких мітингують. Та й рядок «словно здесь еретиков казнят», написаний 1921 року, звучить надто багатозначно. Крім того, у текст вставлена дуже гостра «перчинка» ― ім’я гетьмана Мазепи. З різних причин воно відразу зачіпає, не залишає байдужим ні прихильників руської ідеї, ні прихильників ідеї української.

І раптом, з четвертого боку, виявляється, що зовсім поряд, уже за Дніпром, цей грандіозний кривавий гомін площ і набатів ― не більше ніж хвилинна потіха для природних мешканців. Які, до речі, згадані «з українським акцентом» (російською було б «лисята»). А головне, що ці звірині дітки, на відміну від розлютованих людей, залишаються як і раніше милими й викликають добру усмішку...

...Так, київський період життя Ахматової був світанком її життя. Але відблиск цього періоду, як бачимо, зберігся і в її пам’яті, й у віршах. Не лише з Петербургом, але й із Києвом Анна Ахматова нерозлученна ― тому що й на київських стінах залишилась її тінь.

За матеріалами нарисів Євдокії Ольшанської