Людина завжди прагнула до чудес, мріяла про миттєве здійснення своїх бажань... Але для справжньої віри немає такої межі, яка б чітко відділяла чудесне від буденного. Віра і є найбільше чудо, яке відбувається в серці людини. Чому ж людина так жадає чудес?

«Рід цей лукавий, він шукає знамення»

«Справжнє чудо, — писав отець Павло Флоренський, — відбувається в дусі віруючого, коли вбачає він у позірно випадковому волю Того, Яким «вся биша». У житті людини завжди є місце для нез’ясненного, непередбачуваного, незрозумілого, тому вона ніколи не може вичерпно зрозуміти й пояснити своє ж власне життя. «Найбільш чудесним буває часто те, що відбувається в реальності, — писав у своєму щоденнику Ф.М. Достоєвський. — Ми бачимо дійсність майже завжди так, як самі упереджено хочемо розтлумачити її собі. Якщо розберемося й у видимому побачимо не те, що хотіли би бачити, а те, що є насправді, то сприймемо те, що побачили, як чудо».

Іноді ця простісінька очевидність може глибоко дивувати, але деколи вона нестерпна й складна для сприйняття людини. І людина шукає чудо десь на периферії свого життя: в якихось видіннях, знаменнях, авторитетних «старцях» з надприродними можливостями. Напевно, в кожній єпархії можна натрапити на оголошення з пропозицією поїхати до «благодатного старця», який зцілить усі ваші хвороби за один сеанс. Або поглянути на Христа й Богородицю, Котрі з’являються між березами, якщо, звісно, дивитися під певним кутом і, головне, зрання. Іще святитель Ігнатій (Брянчанинов) зауважив, що, ганяючись за чудесами, ми часто шукаємо в Христі переконливі лестощі своїм пристрастям (а не помічника в боротьбі з ними), задоволення власної цікавості й жадання хліба та видовищ.

Людина шукає знамень, чудес, утікаючи від покаяння, від праці й радості жити із Христом. Замість споглядання людина прагне до видовища, афекту, епатажу. Але віра не може глибоко вкоренитися в захоплених переживаннях. Молитва — це не надприродний механізм вирішення проблем, про який ми згадуємо лише тоді, коли залишається сподіватися тільки на чудо. Сенс життя неможливо чітко сформулювати у своїй свідомості, він відкривається серцю, як чудо присутності Божої в житті людини. Але для того щоб побачити Бога і Його участь у нашому житті, потрібна праця, а не напружене очікування чогось незвичайного. Чудо — не сенсаційна звістка про якесь чергове «видіння» чи «знамення». Скоріш за все, це радість і дивування Промислу Божому, який влаштовує все на краще в кожну мить нашого життя всупереч нашим короткозорим прогнозам й очікуванням. У цьому сенсі чудо — це торжество віри в холодному світі розуму.

У щоденнику отця Митрофана Серебрянського (духівника преподобномучениці Єлизавети) є чудові рядки, написані ним в окопах безнадійної Русько-Японської війни: «Скільки разів Господь рятує людей від усяких бід, а вони цього не помічають. Наскільки ж справедливі святі отці, коли настійно вимагають від людей тверезості, уваги до всього того, що відбувається всередині їхнього єства й поза ним, [якби всі чинили так,] тоді вполовину менше було б невіруючих». Лише чудо могло врятувати тоді Росію від поразки, але для отця Митрофана саме поразка й була чудом. Як громадянин, він, звісно ж, хотів, щоб російська армія перемогла, але, як християнин, — дякував за поразку. Адже в цій трагедії Росія зцілялася від духовної пухлини гордості й марнославства. Розумний погляд на речі навіть у найбільшій безвиході життя вбачає волю Божу і її рятівну незбагненність. За мудрим висловом Іоанна Златоуста, воля Божа явно проявляється тоді, коли з безвихідних ситуацій знаходиться вихід. А хіба це не можна вважати визначенням чуда?

Справжнє чудо

Людина вимагає швидкого й безболісного вирішення своїх проблем і з таким настроєм байдуже очікує чуда: Спаси Себе Самого; якщо Ти Син Божий, зійди з хреста (Мф.27, 40). Але Господь відповів мовчанням на цю вимогу людини, і сталося істинне чудо з чудес — Воскресіння Христове. Але змінюється людина, як відомо, не в одну мить, а шляхом повільного переродження.

Все, що відбулося чудесного в межах планети Земля, — це поява людини в її первозданному образі. У певний історичний момент людина, яка за своєю природою належить до іншого світу, відмовляється жити за законами Царства Небесного. І Господь, ідучи з її життя, дозволяє їй жити за законами природи. Людина виявилася емігрантом у чужій країні — емігрантом, який не може повністю реалізувати свої можливості, розкритися як особистість. Тому те, що ми сприймаємо як щось надприродне в житті святих і Самого Христа, насправді просто й природно для людини: Хто вірує в Мене, той учинить діла, які чиню Я, і ще більші від них він учинить (Ін. 14, 12). Просто воно давно втрачене й забуте, як тверда хода для людини з паралічем ніг.

Справжнє чудо — «не набуття надприродних або чужих для людини якостей, — писав Максим Сповідник, — але відновлення тих якостей, які були нам властиві з часу творіння». І це, звісно ж, не здатність ходити по воді, як по суші, або одним словом висушувати смоківницю. Лише Бог зміг стати справжньою Людиною. І лише в Ньому в усій повноті проявилися ті чудесні властивості, які характеризують людину, як істоту, що належить до іншого виміру: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість (Гал. 5, 22-23). Мені здається, дуже точно визначив цю природну й властиву лише людині якість Лев Толстой у романі «Анна Кареніна» устами свого героя Левіна: «Розум відкрив боротьбу за існування й закон, щоб душити всіх, хто завадить задоволенню мого бажання. Це висновок розуму. А любов до ближнього не міг відкрити розум, бо це нерозумно». А хіба те, що не підвладне холодному здоровому глузду людини, що тікає від її збудженої уяви, ми не можемо назвати чудом?

А як же бути з тими надприродними змінами в стихіях, якими повелівав Господь, з чудесами, які Він творив? Деякі святі отці кажуть, що якби людина не згрішила, то мала б такі ж здатності. Але однак в Євангелії не на цьому ставиться акцент. Господь втілився не для того, щоб безкінечно являти чудеса, а для того, щоб урятувати людину. У цьому світлі, в контексті спасіння ми й віруємо тому надприродному, що творив і творить Господь у Своїй Церкві. Але це, звісно ж, є ознакою істинності Православ’я: у нас, мовляв, благодатний вогонь, отже, у нас і Христос. Чудо в даному випадку, скоріш за все, навпаки має сприяти смиренню й викриттю нашої глухоти: «Слово Його було сповнене сили, — писав святитель Ігнатій (Брянчанинов). — Але люди впали глибоко в морок і млу плотського мудрування; серця й розум їхні осліпли. Стала потрібна особлива поблажливість до хворобливого стану людей. У допомогу слову Божому було дано чудеса». Тому не можна вірити в чудо саме по собі, поза контекстом життя людини, народу, людства. В істинних чудесах немає ніякої загадковості. Вони завжди щось пояснюють, підказують, до чогось кращого направляють. «Справжнє чудо, — писав Павло Флоренський, — і повинно полягати саме в такому раціонально пояснюваному в широкому сенсі явищі». У цьому значенні чудо в православній духовній традиції називають знаменням. Тобто ознакою присутності Божої в житті людини. Але особливо яскраво Його участь відчувається у важкі хвилини життя людей.

Блаженні чисті серцем…

«Знамення — поблажливість до немочі людської», — писав святитель Ігнатій (Брянчанинов). Моя бабуся перед смертю розповіла про те, як їй явилася Матір Божа. Так сталося, що дідуся арештували і йому загрожувала в’язниця, а бабуся опинилася з двома маленькими дітьми на вулиці. У відчаї вона гаряче молилася до Божої Матері в полі серед пшениці й там же заснула. Уві сні їй явилася Богородиця і звеліла спокійно йти на суд. Дідуся, на здивування всіх, відпустили, але про справжню причину його звільнення ніхто так і не довідався до самої смерті бабусі. Адже ж гордитися було нічим, тому що істинна причина благодатного чуда — це покаяння людини, відповідь на смиренний жаль за свої гріхи, які покрило Боже милосердя. Так само було й у 1240 році, коли Божа Матір утішила Своїм явленням руський народ на горі Почаївській під час нашестя Орди. А потім і чудотворною іконою та мощами преподобного Іова у складний час католицької експансії. Тут все розумно й послідовно, тут все говорить про покаяння, про смирення і про Промисел Божий, який рятує людину. Тому народ наш дуже любить засвідчені Церквою почаєвські чудеса.

«Чудо — це ставлення до факту», — писав отець Павло Флоренський. Як наочний приклад для підтвердження цієї думки можу навести слова однієї моєї знайомої віруючої бабусі, яка прожила все життя на далекому хуторі, майже в лісі. Коли вона побачила мій мобільний телефон, то тут же піднесла хвалу Господу: «Це ж треба, які дива творить Господь! Народжується людина в цей світ зовсім маленькою нетямою, і хто б міг подумати, що коли виросте, вона такі дивовижні речі зможе створити!» Якось самі собою згадалися тоді євангельські рядки: Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога (Мф. 5,8). Мабуть, у цьому й полягає головна умова, за якої можна побачити істинне, Боже чудо. Адже для тієї бабусі навіть літак був справжнім благодатним явищем, що сповнювало її душу радістю й здивуванням тими дарами, якими наділив Господь людину.