Він воістину славетний серед апостолів і по-людськи особливо близький нам. Уся його постать і доля — любов до Христа, запальність і поривчастість, зречення і потім героїчна проповідь і мученицька смерть, — зберігають безліч уроків, на які таке багате Євангеліє.

Апостол, про якого частіше й докладніше розповідається в Євангеліях, не вирізнявся серед інших походженням, освітою або талантами. Він мав цілком звичайне єврейське ім’я Симон, батька його звали Іона, брата — Андрій. Учнями Христа брати стали одночасно. У Симона була дружина й власний будинок у селищі Капернаум, разом із братом і батьком вони рибалили на Галілейському озері. Галілея була найвіддаленішою від Єрусалима областю Палестини, там мешкало чимало язичників, столичні жителі ставилися до галілеян зверхньо, як до провінціалів і мало не язичників. Ті навіть говорили з помітним акцентом, за яким Петра пізніше впізнають у дворі первосвященика.

А рибалка — зовсім проста й невибаглива професія. Ловили рибу на Галілейському озері переважно вночі, продати улов (якщо пощастило) треба було якомога раніше зранку, поки він не зіпсувався під палючим сонцем. А ще слід було промити й полагодити сіті… Рибалка пропах рибним запахом, постійно невиспаний, а його доходи малі й надто непередбачувані. Можливо, саме тому Симон і Андрій, ледь почувши запрошення мандрівного Проповідника: «Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей», — одразу послухалися Його, кинувши безладно свої сіті. Так розповідають про їхнє покликання Матфей і Марк.

Іоанн наводить інший переказ: брати Андрій і Петро були учнями Іоанна Хрестителя, вони почули, як він називав Ісуса Агнцем Божим. Після цього Андрій і привів Петра до Ісуса. «Ісус же, глянувши на нього, сказав: “Ти — Симон, син Іони; ти зватимешся Кифа, що означає: камінь”». Саме так отримав він своє друге ім’я зі значенням «камінь, скеля»: арамейською мовою воно звучало Кифа, грецькою — Петрос. Саме під цим іменем ми знаємо апостола сьогодні.

Чи є суперечність між двома переказами? Так, безумовно. Її легко можна усунути, сказавши, що того разу Андрій і Петро лише поговорили з Учителем, але не пішли за Ним, а покликав Він їх пізніше — це нітрохи не суперечить євангельському тексту. Очевидно, два перекази покликані підкреслити два боки життя братів до того, як вони стали апостолами. Матфей і Марк показують життя зовсім звичайних людей, заклопотаних тяжкою працею. А ось Іоанн, який завжди говорить про високе, підкреслює, що вони й до навернення зовсім не були далекі від духовних інтересів, що слухали проповіді Іоанна Хрестителя й чекали приходу Месії. Такою є манера багатьох біблійних оповідей: подавати кожний бік події або явища цілісно та повно, не пояснюючи зовнішніх суперечностей.

Як би там не було, пророче дане ім’я «камінь», здається, зовсім не пасувало Петрові. Він за характером — більше полум’я, аніж камінь. Ось Христос наказує йому, ще рибалці, а не апостолу, ще раз закинути сіті після невдалого нічного лову — і він кориться, а коли сіті приносять незвичайний улов, говорить Учителю: «Господи, вийди від мене, бо я грішна людина», — настільки гостро відчував він свою негідність і свою нечистоту… Зате пізніше, побачивши Спасителя, Який ішов по воді, він, навпаки, негайно просить: «Звели мені прийти до Тебе по воді». Так, потім він засумнівався у власних можливостях і почав тонути, але решта ж апостолів навіть спробувати не наважилися! Коли поруч із Симоном відбувається диво, він негайно повинен зреагувати на нього, усе для нього здійснюється тут і зараз.

І невипадково саме він без вагань вимовляє своє віросповідання ще задовго до Воскресіння Христового: «Ти — Христос, Син Бога Живого». Але ж навіть Іоанн Хреститель посилав тоді до Христа учнів із запитанням, чи Він то був насправді… Петро не сумнівається, й у відповідь на ці слова Христос і називає його каменем, на якому Він збудує Свою Церкву. Саме тут і розкрилося значення нового імені, Петро — Кифа, яке колись було дане як пророцтво — а тепер пояснене. Справа не в особистих якостях Симона, а в його полум’яній вірі, у його готовності прийняти Вчителя і йти за Ним. Лише на цьому й може стояти Церква, як на непорушній скелі.

Але відразу ж відбувається між Петром і Вчителем ще одна розмова. Христос пророкує Свої страждання і смерть… «Петро почав перечити Йому: “Будь милостивий до Себе, Господи! Хай не буде цього з Тобою!” Він же, звернувшись, сказав Петрові: “Відступися від Мене, сатано, ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!” Тоді Ісус сказав учням Своїм: “Якщо хто хоче йти за Мною, зречись себе, і візьми хрест свій та йди за Мною”». Тобто навіть дуже глибока особиста віра не гарантує непомильності, і апостол, переживаючи за улюбленого Вчителя, хоче відмовити Його від найголовнішого, що мало з Ним статися. І тоді Той звертає до нього найгостріший докір, навіть називає «сатаною», тобто противником. Одна й та сама людина може опинитися у двох таких різних ролях із зовсім невеликим інтервалом між ними.

Та якось Петрові випало зазнати значно різкішого переходу від віри до невір’я, а потім від зречення до покаяння. Напередодні розп’яття від обіцяв Христу, що й під страхом смерті не залишить Його, але Христос відповів: «Цієї ночі, перш ніж проспіває півень, тричі зречешся Мене». Можливо, якби до нього зразу ж підступили кати, він мужньо пішов би на страту, але попереду була довга ніч, повна страхів і невідомості… Коли заарештували Вчителя, Петро навіть спробував чинити збройний опір, ударив мечем одного із супротивників, але Христос велів йому: «Поверни меч твій на його місце, бо всі, хто взяв меч, мечем загинуть; або думаєш, що Я не зможу тепер умовити Отця Мого, і Він надасть Мені більше ніж дванадцять легіонів Ангелів?» Справа була зовсім не в тому, у кого скільки воїнів, яке озброєння. Значення мало зовсім інше…

Та ось арешт відбувся, а за ним і допит, і суд у первосвященика. Петро йшов за любим Учителем і холодної весняної ночі грівся біля багаття у дворі будинку первосвященика, разом із його слугами та іншими людьми. Петра раніше бачив багато хто… «І ти був із Ісусом?» — почали питати його. І Петро якось непомітно зрікся Христа, буденно, сам того не помітивши. Він тричі встиг зробити це, як раптом пролунав півнячий крик. «І згадав Петро слово, сказане йому Ісусом: перш ніж проспіває півень, тричі зречешся Мене. І вийшовши геть, плакав гірко».

Після воскресіння (Петро сам переконався в тому, що тіло Ісуса зникло, а в гробниці лежать лише пелени, якими воно було оповите) апостоли повернулися в Галілею, до звичного заняття — більшість із них, як і Петро, були рибалками. Та й що, справді, залишалося тепер робити? І знову, як колись ще до всіх тих великих сподівань і жалів, були закинуті сіті, знову вони виявилися порожніми, і знову якийсь чоловік із берега велів кинути їх ще раз, в інше місце… І переповнені сіті вже неможливо було підняти на човен! Першим упізнав Господа Іоанн — але саме Петро схопив свій одяг і кинувся у воду, щоб доплисти до Нього раніше, ніж пристане човен з рештою рибалок. Не міг Петро сидіти на місці, коли побачив перед собою Христа.

Саме під час цієї зустрічі прозвучали звернені до нього слова Спасителя: «Паси овець Моїх». Але спершу Він поставив йому дуже просте запитання: «Чи любиш ти Мене?» Поставлене запитання було тричі, так що Петро навіть засмутився, але після ночі з півнем це не було зайвим: той, хто тричі зрікся, тричі сповідав свою любов.

Тільки за цю любов доведеться платити спокоєм і комфортом. Одразу ж після сповідання Петром його любові Ісус пророкує його смерть: «Руки простягнеш, і інший підпереже тебе й поведе, куди не хочеш». Це було пророцтво мученицької смерті, яка, втім, очікувала не одного Петра, але й інших апостолів. Петро дійсно був розіп’ятий у Римі в шістдесяті роки н. е., ще навіть раніше, ніж була закінчена остання книга Нового Завіту.

Проте до цього ще було далеко — спочатку мала прозвучати апостольська проповідь. У день П’ятдесятниці в Єрусалимі, коли на апостолів зійшов Святий Дух і проповідь ця почалася, саме Петро звернувся до всіх присутніх з полум’яною промовою про Христа: «Люди Ізраїлю! Вислухайте слова ці: Ісуса Назорея, Чоловіка, засвідченого вам від Бога силами, і чудесами, і знаменнями, які Бог створив через Нього серед вас, як і самі знаєте, Його, ви узяли і, прикувавши руками беззаконних, убили; але Бог воскресив Його, розірвавши узи смерті». Як несхожі ці слова на його колишню нерішучість у дворі первосвященика! Тепер із ним був Воскреслий.

Від самого початку його проповідь була звернена перш за все «до загиблих овець дому Ізраїлевого», і Петру необхідне було чудесне видіння, аби переконатися: язичників Бог так само закликає до віри, як і іудеїв. У цьому видінні Бог запропонував Петрові їжу, яка вважалася нечистою для іудеїв, і коли той відмовився, то почув голос: «Що Бог очистив, того не вважай нечистим». Зразу після цього Петро отримав запрошення від римського центуріона на ім’я Корнилій, вирушив до нього, проповідував і хрестив його разом з усіма, хто зібрався в його оселі.

І все одно Павло потім сказав: «Мені припоручене Євангеліє для необрізаних, як Петрові для обрізаних» (тобто іудеїв). Можливо, вихідцю з Галілеї не так уже й просто давалися іноземні мови, та сама грецька, якою говорили між собою представники різних народів у Східному Середземномор’ї. З Павлом у них навіть сталася суперечка про те, як приймати до Церкви людей, котрі не мали жодного стосунку до іудаїзму — і ми бачимо, що перемогла точка зору Павла. Петро спочатку вагався, незважаючи на пережитий досвід з Корнилієм.

Книга Діянь розповідає і про перше тюремне ув’язнення Петра через його проповідь — тоді його з-під варти чудесним чином звільнив ангел. Але це було далеко не останнє ув’язнення апостола… Йому ще належалося відбути до Риму (про це ми вже знаходимо свідчення у Переданні, а не в Писанні) і стати там головою місцевої громади. Можливо, саме там він розповів своєму супутникові Марку те, що пам’ятав про Ісуса — і так було написане Євангеліє від Марка. А можливо, він навіть сам склав деякі записи, які Марк тільки зібрав і переклав на грецьку, — ми нічого про це точно не знаємо.

Зате до Нового Завіту ввійшли два послання, написані Петром. На відміну від Павла (деякі з його мовних зворотів Петро й сам уважав складними для розуміння), він не стільки розмірковує про складні богословські матерії, скільки дає прості й конкретні настанови, утім, прикрашаючи їх численними старозавітними цитатами й барвистими риторичними фігурами: «Усіх шануйте, братство любіть, Бога бійтеся, царя поважайте… будьте розсудливими й пильнуйте в молитвах. Передусім же майте щиру любов один до одного, бо любов покриває безліч гріхів… Якщо лихословлять вас за iм’я Христове, то ви блаженнi, бо Дух слави й Дух Божий спочиває на вас. Тими Вiн ганьбиться, а вами прославляється. Тiльки б не постраждав хто з вас, як убивця чи злодiй, чи злочинець, або як той, хто зазiхає на чуже; а коли як християнин, то не соромся, а прославляй Бога за таку долю».

Утім, у першому з послань є надскладний для розуміння уривок, про який і досі сперечається багато хто з тлумачів: «Христос, аби привести нас до Бога, один раз постраждав був за наші гріхи, Праведний за неправедних, хоч омертвлений тілом, але Духом оживлений, яким Він і духам, що у в’язниці були, зійшовши, проповідував». Яким же це духам проповідував Христос, у якій в’язниці, і що саме пропові¬дував? Православна традиція вбачає тут вказівку на сходження до пекла: після хресної смерті, але ще перед Воскресінням, душа Христа спустилася до пекла, щоб розбити його засуви й вивести звідти старозавітних праведників. Цей сюжет можна побачити на багатьох пасхальних іконах: Христос тримає за руку Адама, топчучи водночас розбиту пекельну браму.

Можливо, Петро, котрий звідав на власному досвіді, як може Христос врятувати з бурхливих хвиль Галілейського моря або з безодні відчаю після зречення, краще за якогось іншого з апостолів міг розповісти про це.