Сила і слабкість Григорія Сковороди
В цієї людини було смішне прізвище і дивне життя. Чи дійсно світ гнався за ним так, як йому здавалося, чи інші причини змушували його все життя бути в русі? Бог знає. Проживши довге, навіть за нашими, а тим більше за мірками, XVIII століття життя, цінитель Біблії і син Сави Григорій на прізвище Сковорода, яскраво освітив небосхил українського неба. Світло це було видно здалеку і багатьох змушувало зі здивуванням поглянути вгору. А здивування, як відомо, — мати філософії.
Справжня філософія не має нічого спільного з поширеними асоціаціями. Філософу не потрібен диплом, мантія, купа книг, окремий кабінет. Він не обов’язково має бути розсіяним і ходити в окулярах. Йому потрібна «філіа» (любов) до «софії» (мудрості). Решта, як кажуть, додасться.
Справжніх філософів так само мало, як полководців, рівних Александрові Македонському. Сократ, може, найкращий із них, не написав жодного рядка. Він ходив по ринках, слухав людську балаканину, часом надовго застигав у роздумах. Він умів правильно ставити запитання і уважно слухати співрозмовника. Ще він умів без страху померти.
Григорій також нічого не писав. А якщо потім почав, то це — плід перебування в животворному лоні християнської культури. Вся вона виросла на поклонінні Книзі і на любові до книжного знання. Але почав він писати тоді, коли багато хто закінчує — під сорок. Ця витриманість надає думкам, як вину, терпкості та смаку. У довгого мовчання Сковороди можна вчитися. Та й узагалі, вчитися в мовчання корисніше, ніж у тріскотливої балакучості.
Сковорода — філософ практичної користі. Йому чужі відсторонені роздуми про суб’єкти і об’єкти. Про предикати, субстанції та решту малозрозумілих речей, що утворюють довкола фальшивого знання щільну завісу, на зразок тих кущів, у яких із соромом сховався голий Адам. Сковорода бачить філософію як шлях оволодіння істинним блаженством, воно ж — і мета життя. Філософія — це чарівний камінь алхіміка, здатний перетворювати не все підряд на золото, але всяку метушню — на притчу, кожен предмет — у символ. Філософ має бути готовий, не засмічуючи мови латинню і не наганяючи туману, відповісти мудро і просто на запитання: «Як жити?».
Ех, прочесати б за цим критерієм усі наші кафедри філософії...
Взагалі-то Сковорода догматично брудний. Чого варте лише одне його твердження, що світ ділиться на природу видиму і невидиму. Видима — це, мовляв, світ, а невидима — Бог. Якщо все невидиме Богом назвати, то виявляться «богами» і Ангели, і демони, і думки, і совість. За все поспіль я хвалити Сковороду не хочу і підкреслюю — він догматично брудний. А брудний — тому, що свавільний і у своїй правді впевнений.
Один єпископ вигнав його зі свого училища зі словами: «Хай не живе у домі моєму той, хто творить гординю». Я з цим єпископом згоден.
З усіх утрат людських яка найгіркіша? Що найголовніше з того, що зронило людство дорогою з Єрусалима до Єрихона? Себе саму загубила людина. Себе справжньої не знає і про себе справжню не турбується. Григорій Савич не втомлювався звати людей повернутися до себе «під шкіру». «Все зло і нещастя, — каже він, — народилося від того, що не прислухалися до цих Христових слів: «Шукайте перше Царства Божого...», «Повернися в дім свій...», «Царство Боже всередині вас...». Голос його з кожною епохою стає все актуальнішим. Покори в людях скоро й дрібки не лишиться. Всі впевнені, що мають бути щасливі, а де щастя живе — не знають. Від цього метушаться і вмирають захекавшись, із гіркою образою на весь світ і навіть на Господа Бога.
Якщо щастя в чинах, то неможливо всім в одному чині народитись. Якщо — в Америці, або на Канарських островах, або в Соломоновому столітті, то як усім в одному місці й в один час вміститися?
І от сидить наш мудрець під грушкою, дує в дудочку і стежить за хмаринкою. А потім переводить на вас погляд і, крізь століття серйозним голосом промовляє: «Не шукай щастя за морем, не проси його у людини, не мандруй планетами, не волочися палацами, не повзай по кулі земній, не тиняйся по Єрусалимах... Щастя ні від небес, ні від землі не залежить... Треба лише одне: єдине на потребу... Що ж є єдине? Бог. Усе створене — мотлох, суміш, сволота, безглуздя, і плоть, і плітки... А те, що дороге і потрібне, є єдине всюди і завжди».
Сковорода весь — у Біблії. Вона йому — наречена, і солодкозвучна горлиця, і Давидова арфа. Але плаває він цим морем небезпечно, як зухвалий юнак під час бурі, за буйками. Єврейські містики вірили, що слава Божа полягає в літерах Тори, як у тюрмі, і намагались її визволити. Сковорода також геть утікає від буквального сенсу, шукає потаємного, занурюється в текст, як ловець за перлиною. Але немає нікого, хто пірнув би за ним, якщо він на глибині забариться. Сковорода — одинак. Сковорода — не літургійний.
До церкви Григорій Савич ходив. Напевно, молився щиро, і Апостол читав, і вгадував за завісою обрядів Небесний сенс і красу майбутнього віку. Але це не стрижень його, а так — доважок. Надто довго Літургія називалася обіднею і стояла в одній шерензі з вечірньою і утренею. Про те, що вона — Таїнство таїнств, письменники і філософи, богослови і пастирі натхненно заговорять пізніше. Напише «Записки про Літургію» Гоголь, воскреснуть у своєму істинному розумінні тексти Святих отців, чудотворно служитиме Іоанн Кронштадтський. Але це — пізніше. А поки «втомлені духовною спрагою» намагаються цю спрагу втамувати утечею від світу на лоно природи або в тишу кабінету, роздумами, екстазом несподіваного осяяння, спробами проникнути в світ чистих смислів. Це індивідуалістичний, західний шлях. Сковорода хоч і українець, але духовний шлях звершував європейськими дорогами.
Щодо втечі від світу, у Сковороди можна вчитися. Можна слідом за ним весело співати: «Геть думи многотрудні, города примноголюдні», але завчасно радіти не варто.
Світ — не єдиний ворог людини. Є ще плоть і диявол. І є якась натяжка в писаннях Григорія Савича, коли він говорить про блаженство подалі від метушні. Це — спрощення, і блаженство однією втечею не купується.
Є ще плоть, що «пристрастями біситься і люттю палиться». Сковорода знав внутрішню муку, яку приносять зневіра і нудьга. Але навіть якщо далеко від світу впокорити плоть і зануритися в Слово Боже, третього ворога уникнути не вдасться.
Диявол переслідує кожну душу, як яструб голуба. Переслідує особливо тих, хто злетів високо. Таких небагато, оскільки більшість людей не голуби, а кури — крила є, але літати не можуть.
З подвижниками лукавий — жорсткий і сильний борець. А з любителями помислити перешіптується, як незримий співрозмовник. Змішуючи свій шепіт із шелестом листя, лукавому легше перемагати розумників і не треба ввергати їх у явні гріхи. Оманливих прозрінь і тонкої отрути, розлитої в думках, достатньо.
Наведу як приклад виписку з однієї статті про Сковороду: «Вчення про таємниче поєднання добра та зла переходить у Сковороди у вчення про те, що розрізнення зла і добра за межами світу досвіду стирається. „Знаєш, — пише він, — що є змій, — знай, що він самий і Бог є“. Ця неочікувана формула, що так нагадує позиції давнього гностицизму, розвивається у Сковороди у цілу теорію. „Змій тільки тоді шкідливий, коли по землі повзе. Ми повзаємо по землі, як малята, а за нами повзе змій“. Але якщо ми „піднесемо його, тоді з’явиться рятівна сила його“».
От і приїхали.
Світ думки — слизька доріжка. Якщо раз підковзнешся і крикнеш «а», не можна потім не прокричати і всю абетку до кінця. Можна почати з гри на сопілочці й з невинних занурень у думки про вічне, а скінчити тим, що опинишся не в царстві Божому, а в Королівстві кривих дзеркал.
Про те, що межа добра і зла стирається, про те, що це — таємниця для посвячених, дійсно казали гностики. І не даремно з ними боролася Церква. Один із єврейських лжемесій XVII століття — Саббатай Цві — залишив після себе таке «благословення»: «Хвала Тобі, Господи, Який дозволяє заборонене». А його послідовник Яків Франк через сто років учив, що грішити похвально, бо так сила зла долається зсередини.
Дивовижно, як люди різних традицій додумуються до схожих речей.
Повернемося ще на хвилинку до Біблії. Вона для Сковороди — один із трьох світів. «Суть три світи. Перший є загальний і населений, де все народжене живе. Цей, складений із незліченних світів і є великий світ. Інші два суть приватні и малі світи. Перший — мікрокосм, тобто світик або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія»...
Відзначимо, що макрокосм — великий світ для Сковороди — співвічний Богу (еллінська єресь або, що те ж саме, — догматичний бруд).
Світ Біблії для Григорія Савича — це світ, що мерехтить, коливається, світ добра і зла, правди і кривди водночас. Сковорода каже: «Благородна і потішна є омана, коли знаходимо під брехнею істину, мудрість під буйністю, а у плоті — Бога». «Біблія є брехня, і буйність Божа не в тому, щоб брехнею нас повчала, але тільки в брехні вона намітила сліди і шляхи, що підносять приземлений розум до найвищої істини». «Все живе, — каже Сковорода, — є поле слідів Божих. У всіх цих брехливих термінах, або межах, таїться і являється, лежить і постає пресвітла істина...»
При всьому зануренні Сковороди в світ релігійних ідей, його навіть комуністи любили. Як можна не любити людину, яка уникає розкоші й каже, що «мій жереб із голяками». До того ж — чернецтво недолюблював, про ієрархію відгукувався зневажливо. Люблять його і націоналісти за те, що любив свободу в часи «московського гніту». Сковорода взагалі, як червонець, усім подобається. Але це не від великого розуму. Так просто люблять, як Шевченка, не читаючи.
Та й не дивно. Вчитатися в Сковороду — праця нелегка. А вчитатися варто, тому що цей високий старець із прямою спиною і ясними очима не такий уже й сумирний.
Ні, в крапельних дозах він навіть може бути корисним, але без молитовного захисту і без повітря Кафолічного богослов’я Сковородою можна порізатися. В ньому можна задихнутися. Можна обпалитися, врешті-решт.
На те він і Сковорода.
