Шановна редакціє!

Минуло чотири місяці після мого несподіваного воцерковлення. Життя набуло довгоочікуваного сенсу. Порожнечу вечірок змінила краса богослужінь. З дому перестало манити в пошуках спілкування й нових відчуттів, я відкрив для себе світ Євангелія і святоотецької літератури. Але разом із цим прийшов неспокій. Друзі все частіше не розуміють моє небажання виходити з дому, коли «всі вже зібралися», і схоже, незабаром остаточно зроблять висновок, що я «з глузду з’їхав». На вулиці весна, і всі однокурсники вже давно зустрічаються з кимось, а для мене створення сім’ї стає якоюсь примарною мрією. Катастрофічно втрачаю контакт із друзями, однокурсниками, «тусовкою». Таке враження, що ми живемо в паралельних світах, а паралельні лінії, як відомо, не перетинаються. Питання про те, у що вірити, я для себе вирішив. А от як жити ― я, чесно кажучи, не уявляю.

Андрій, студент І курсу

На лист Андрія відповідає Ольга Плаксюк, його ровесниця, студентка економічного вузу.

Часто в житті буває, що нас оточують люди, чужі нам по духу. Особливо гостро це відчуваєш, коли тільки-тільки починаєш жити церковним життям, а близькі й друзі не розуміють тебе. На тебе сиплються насмішки: «Ти що, віруючий?» Чуєш звідусіль: «Дивно… і без віри, без Церкви можна бути порядною людиною». Накочується самотність: «А раптом не зустріну нових друзів, раптом завжди буду один?!»

Думаю, кожен, хто з гріховного світу робить крок до нового життя, переживав подібне. Чи є якісь «рецепти» в цій ситуації чи залишається одне: замкнутися, відмежуватися від усіх, хто вважає тебе «диваком»? Пропоную поміркувати про це разом.

Життя згідно заповідей, стяжання Духа Святого ― ось те, до чого прагнуть православні християни. Якщо людина живе, а не ховається від життя, вона повинна рухатися вперед, переборюючи спокуси і страх бути незрозумілою. Їй потрібно не ізолюватися від світу, а йти у світ, до людей. Швидше за все, людина, яка щойно пізнала смак духовного життя, палаючи рішучістю одразу ж порвати з гріхом ― своїм і чужим, ― заперечить, що світ у злі лежить (1 Ін. 5, 19). Але згадаймо слова: усе досліджуючи, тримайтеся доброго (1 Фес. 5, 21). В міру заглиблення у церковне життя ми вчимося визначати для себе, «що таке добре і що таке погано» у світі навколо нас, у повсякденному спілкуванні, у класичній і сучасній культурі. Наше завдання ― навчитися дистанціюватися від зла, але не відгороджуватися від тих, хто від цього зла страждає, нехай навіть вони й не близькі нам по духу. Святі отці закликали нас ненавидіти гріх і любити грішника одночасно. Церква ніколи не закликала до замикання в собі. «Відречення від світу» ― це відмова від думок, бажань, вчинків, ворожих Христу. Але ніяк не від наших ближніх. Якщо люди замикаються, то й вони, і суспільство, членами якого вони є, стають усе більш і більш глухими до чужого болю, до чужої радості.

Якщо близькі не розуміють тебе, не суди їх. Турбуйся про них, спілкуйся з ними, щоби прикладом своєї любові пробудити в них інтерес до віри. За нас мають свідчити добрі справи, а не агітація, не пропаганда своєї віри.

«Тримайся простіше й веселіше», ― таку пораду дає о. Олександр Єльчанінов. Умій усміхатися людям, підтримай розмову, будь радісним! Ввірені тобі Господом таланти намагайся, примножуючи, дарувати людям. Не живи мріями. Треба вчитися користуватися кожним днем насичено й повно. Не «брати від життя все», а намагатися проживати кожен день так, ніби він ― останній у твоєму житті: любити людей, робити добро, не відкладаючи на «потім».

Словом, жити треба так, щоб принести плід Богу ― свою перетворену душу. Виховуй у собі ясне й добре ставлення до життя. І ти знайдеш друзів і зустрінеш свою любов. Але починати треба з себе, з роботи над собою, над своїм характером.

Наш світ після падіння Адама ― ніби похила площина. І якщо ми стоїмо на місці, то ми насправді не стоїмо, а котимося вниз. Але Господь не залишає людей, які роблять крок Йому назустріч, навіть боязкий і невпевнений. І ти несподівано зустрічаєш потрібних людей, які підтримають і зміцнять тебе.

Не бійся бути «білою вороною»! Це нелегко. Така людина завжди звертає на себе увагу. Але «біла ворона» відрізняється від чорної кольором радості й світла. Ти не обманюєш, коли обманюють інші, ти не куриш, коли всі цим захоплені, ти не заздриш, не вихваляєшся і допомагаєш усім, хто поряд… Ти світиш іншим, за словом Спасителя: ви ― світло світу (Мф. 5, 14). Християнин має бути найкращим, взірцем для інших. Рано чи пізно ти відчуєш, як люди за тобою тягнуться до віри. Ось це і є радість! Ти внутрішнім світлом своєї душі, своєю поведінкою осяяв шлях іншим! І слава Богу!

Відчуття «я не такий, як усі» ― правдиве, справжнє, і якщо це не відчуття євангельського фарисея, його не треба соромитися. Всі ми відрізняємося одне від одного, кожен із нас ― індивідуальність. І водночас ми ― одне ціле. Не потрібно підмальовувати себе в той чи інший колір, щоб бути «як усі». Не відмежовуй себе від однолітків, не засуджуй їх, але й не чини так, як вони.

Свої чесноти можна завжди відстоювати непомітно для інших. Не виділяйся підкреслено (скажімо, різким переходом на темний закритий одяг), не поводь себе демонстративно, але бережи свою внутрішню чистоту. Ти не залишишся самотнім. Господь пошле того, хто тобі потрібен… Вір у це!

Нецерковні однолітки ― теж люди, і є загальнолюдські цінності, які доступні й тобі, і їм. І в цьому потрібно шукати єднання. Спільні інтереси можуть бути й у спорті, і в культурі, і в політиці, і в навчанні. Потрібно використовувати все, що є позитивного в цьому загрузлому в гріхах світі. Що ж це?

Це й музика ― вона виховує і очищує душу. І хороша література. І природа (споглядати, милуючись творінням Божим, і діяти на благо природі). І спільна робота на радість людям, допомога тим, хто поруч. І добрий жарт, і світлий сміх. І бій із самим собою, і пошук сенсу життя, шукання Бога ― все це наповнить твоє життя не страхом самотності або нерозуміння, а радістю віднайдення віри, і друзів, і коханої, єдиної на все життя.

Православ’я ― це наука щастя. І нам потрібно вчитися бути щасливими. Ідеал цей важкодосяжний. Тому що нам завжди хочеться того, чого в нас немає. І рідко ми на ділі, а не на словах виконуємо закон духовний: нехай буде воля Твоя. Щастя ― у виконанні волі Божої, в тому, що людині вдалося зрозуміти, у чому саме її призначення в житті. Стосується це й головних життєвих рішень: у виборі супутника життя, професії та роботи, друзів, місця проживання тощо. Але іноді навіть у дрібницях важливо відчувати, куди йти, що сказати, що зробити. Потрібно вірити, сподіватися на Бога й приймати Промисел Божий. І пам’ятати, що життя ― серйозна штука. Зробиш один крок неправильно ― і багато років можуть піти намарне. Тому й пам’ятати треба пересторогу Божу: людино, не шкодь собі!

Я хочу побажати тобі, Андрію, і всім нам цінувати час, який відпущений кожному з нас Господом. Надійся на Бога і живи з любов’ю. Нехай провідною зіркою в нашому житті будуть слова владики Мануїла (Лемешевського): «Якщо можеш допомогти людині ділом ― допоможи, не можеш нічого зробити ― скажи слово добре. Якщо не можеш підібрати потрібних слів, то хоча б усміхнися людині».