Роблячи вибір, ми зазвичай зважаємо на власні інтереси, обставини, думку інших... Але, на жаль, не завжди критерієм нашого вибору стає прагнення істини. Людині так і кортить – то поставити себе вище за істину, то відмінити її, то підмінити. Оскільки просто зігнорувати істину – неможливо.

Писати про моральний вибір радісно, коли вибір цей правильний. За правильний вибір Господь у житті, а в літературі автор може нагородити довгоочікуваним і заслуженим щастям, як, приміром, Діккенс – Олівера Твіста або Достоєвський – Сонечку Мармеладову.

Але навіть якщо правильний моральний вибір вимагає поступитися щастям, як, приміром, Тетяну Ларіну Пушкіна або Лізу Калитіну Тургенєва, то це все одно відрадно й утішно. І навіть якщо людина не лише щастя, але й життя віддає, у цьому є світло. Як писав К. С. Льюїс: «Якщо ми не хочемо відкинути пекло або навіть світ цей, нам не бачити раю. Якщо ми потрапимо в рай, нам не зберегти ані краплі, ані дещиці пекла. Там, в раю, ми дізнаємося, що все наше з нами, що ми нічого не втратили, навіть якщо ми відсікли собі руку. У цьому сенсі ті, хто гідно пройшов свій шлях, мають право сказати, що все — благо і всюди — рай».

Інший варіант, коли людина чітко бачить, куди йти, але в неї бракує на це сил. Такий Мітя Карамазов. Він каже Альоші: «Якщо вже полечу в безодню, то так-от прямо, головою вниз. І от у самісінькому цьому соромі я раптом починаю гімн. Хай я проклятий, хай я ниций і підлий, але нехай і я цілую край тієї ризи, у яку вдягається Бог мій».

І хоча цей персонаж Достоєвського далекий від праведності, у його світі можна дихати. У ньому є безодні, прірви, похмурі ущелини, але і сяючі вершини, і небо є.

Але зараз ми поведемо мову про зречення морального вибору, про відмову дослухатися голосу совісті. Про тих літературних і нелітературних героїв, котрі грішать і гріха не бачать або не бажають бачити. І, на відміну від Міті Карамазова, ніколи не скажуть, що летять у безодню.

По-перше, це люди, охоплені гординею, тим її різновидом, який, на противагу марнославству, Честертон називає «холодним нахабством душі», коли людина «приміряє усе на світі до себе, а не до істини». Такий, приміром, Наполеон у Толстого. «Видно було, що вже давно для Наполеона в його переконаності не існувало можливості помилок і що в його розумінні все те, що він робив, було добре не тому, що воно відповідало уявленням про те, що добре і що погано, а тому, що він робив це».

Щоб ступити у прірву зарозумілості, не обов’язково бути Наполеоном. Однак продовжимо сумну тему відмови від вибору. Якщо Наполеон вважає себе вищим за істину, то сучасний світ намагається істину відмінити. Відмінити безодні й вершини і перетворити своє моральне життя на деяку неозору рівнину, вистелену ватою, щоб падати було «комфортно». Що б ти не вибрав — тобі тепло і м’яко. І всю нереалізовану здатність вибору можна спрямувати на пошуки кращої кавоварки, кращого пилососа, кращого сиру, меблів, телефона, навчального закладу і так далі, щоб усе це забезпечило «гідне» життя.

Байдужість до істини можна маскувати дуалізмом, пантеїзмом, «толерантністю», яка є синонімом глибокої байдужості людини без твердих переконань, на відміну від терпимості. Словом, можна здіймати на своїй ватній рівнині сірий задушливий пил, у якому все безлике.

Але, мабуть, найчастіше людину охоплює бажання жити собі на втіху. Заплющивши очі, не торкаючись ні серцем, ні думкою обтяжливого усвідомленого вибору. Коли десь на узбіччі свідомості причаїлася надія, що все якось само по собі з часом розсмокчеться, налагодиться, владнається...

Найцікавіший для мене з цього погляду персонаж — Пер Гюнт. Дуже хороша однойменна драма Ібсена, яку часто знають лише завдяки музичним ілюстраціям до неї Гріга. А це страшна історія чоловіка, який на численних роздоріжжях свого життєвого шляху жодного разу не замислився і не зробив усвідомленого вибору. Він керувався першим імпульсом, балагурив, базікав і якось насмішкувато ставився до життя. Колись у юності він був чистий, і життя відкривалося перед ним. Але чистоти цієї він не зберіг, вкрав з весілля і збезчестив Інгрід, яка любила його. Він залишив її після першої ж ночі, але, нічому не навчившись і ні про що не замислившись, непристойно розважився ще раз-другий і, зрештою, опинився в печері Гірського Короля — троля. Перу пропонують стати тролем. Він, так і хочеться сказати «по приколу», дає згоду. Не без вагань він погодився скуштувати коров’ячого гною, яким його пригощали, дозволив причепити собі хвоста, і тільки коли мова зайшла про те, щоб вразити йому очі — і тоді б він бачив, як тролі: прекрасне потворним, а потворне прекрасним — Пер відмовився на відсіч. Тут тролі зжерли б його за незговірливість, але зайнявся світанок, вдарив церковний дзвін — і вони згинули.

Пер Гюнт вчинив ще багато недостойних вчинків за своє життя, і все якось не замислюючись. Він перетворився на солідного пана, а потім на старого багатія і жодного разу не прислухався до совісті, не присоромився. Жив собі, і все. І от перед смертю він цілковито несподівано для себе дізнається, що все життя прожив-таки тролем, а не людиною, бо керувався девізом тролів: «Будь вдоволений самим собою!»

Відмова від вибору — це теж вибір. І завершити хочеться словами К. С. Льюїса з його повісті «Розірвання шлюбу». Льюїс сперечається з відомим англійським поетом і художником Вільямом Блейком (1757-1827), який написав поему «Шлюб Неба і Пекла». Блейк уважав, що зло — рівнозначно необхідна складова всесвіту, що, відповідно, цілком природно й необхідно служити і добру, і злу. Як ви розумієте, Льюїс уже самим заголовком свідчить про неможливість подібного єднання. Ось що пише Льюїс в авторській передмові до цієї повісті.

«Блейк писав про шлюб Неба і Пекла. Я пишу про розірвання цього шлюбу. Люди постійно пориваються поєднати небо і пекло. Вони вважають, що насправді немає неминучого вибору, і, якщо вистачить розуму, терпіння, а головне — часу, можна якось поєднати і те, і це, приладнати їх одне до одного, розвинути або стоншити зло в добро, нічого не відкидаючи. Мені здається, це велика помилка. Не можна взяти в дорогу все, що в тебе є, іноді доводиться навіть залишити око або руку. Шляхи нашого світу — не радіуси, якими раніше чи пізніше дістанешся центру. Щогодини ми опиняємося на роздоріжжі, і нам доводиться робити вибір. Навіть на біологічному рівні життя подібне до дерева, а не до річки. Воно рухається не до єдності, а від єдності, живі істоти тим більше різняться, чим вони досконаліші. Визріваючи, кожне благо все сильніше відрізняться не лише від зла, але й від іншого блага.

Я не вважаю, що кожен, хто зробив хибний вибір, загине. Він урятується, але лише в тому разі, якщо знову вийде (чи буде виведений) на правильний шлях. Коли сума невірна, ми виправимо її, якщо повернемося назад, знайдемо помилку, підрахуємо знову; і не виправимо, якщо просто продовжуватимемо рахувати далі. Зло можна виправити, але не можна перемінити зло на добро. Час його не лікує. Ми маємо сказати „так“ або „ні“, третього не дано».