Ця земля просякнута біблійною міццю до основ. Чудовий півострів Синай, омитий водами Червоного моря, сьогодні примножує славу Єгипту, однак більшу частину своєї історії він не був частиною землі фараонів та мислився як цілковито окремий простір. Як такий собі коридор, що з’єднує небо й землю.
Людину можна поставити у скрутне становище найпростішим запитанням. Якого кольору горобець? Він не сірий і не брунатний... А якого кольору гори на Синаї? Якщо опинитися під час заходу сонця на пустельній дорозі посеред цих скель, як у коробці з трюфелем, — питання видасться нерозв’язним. В очевидній глибині теракоту миготять раз у раз багряний, бежевий, піщаний, рожевий, бузковий, цегляний, шоколадний... Безкінечна палітра фарб світу прихована в одноманітному, здавалося б, камінні, і цю таємницю знає промінь сонця та уважний подорожній. Так серце людське, застигле й безбарвне, чує голос Божий — і змінюється, і ширшає, і хоче вмістити в собі весь світ...
Чи варто нагадувати, що основні віхи історії Синаю пов’язані з горою Мойсея — біблійною горою Хорив*. Концентрація імен і подій на цьому клаптику разюча. На схилі Хориву пророк Ілля в VII столітті до н. е. переховувався від гніву цариці Єзавелі. Сторіччя потому біля підніжжя гори, поряд з Неопалимою Купиною, Мойсей вперше розмовляв із Господом про майбутній вихід із Єгипту. Тут же, на вершині, він отримав від Бога скрижалі Заповіту з десятьма заповідями. На цих горах іноками, котрі населяли навколишні печери й розпадини, у VII сторіччі були віднайдені мощі святої великомучениці Катерини. У VI сторіччі в ущелині було споруджено грандіозний монастир, який зараз носить її ім’я. Обитель, що стоїть на перехресті історії, упродовж 14 століть жодного разу не була зруйнована. І саме в цьому монастирі правував преподобний Іоанн Ліствичник — той самий, чию книгу ми відкриваємо у Великий піст.
* Називати її «гора Синай» — не зовсім коректно, у гірському масиві Синаю кожна гора має свою назву; ми ж не називаємо гору Казбек — Кавказом.
Важко вмістити той факт, що стільки поворотних подій біблійної історії відбулося в радіусі якихось трьох кілометрів — а тепер тут стоїш ти, зовсім земний і буденний, трохи втомлений після нічного сходження... І навкруги снують делегати усіх кінців світу, обличчя всіх рас і національностей, чутно десятки дивовижних говірок — ніби десь за рогом будується Вавилонська вежа.
Мало хто з тих, що зустріли світанок на горі Мойсея, встоїть перед спокусою розповісти, «як це було». Сотні тисяч людей щороку виконують цей шлях, але туристу рідко спадає на думку, що його досвід — не унікальний. І ті, хто гірко пожалкував про чудернацьку витівку цілісіньку ніч видиратися на гору в людському потоці; і ті, хто зупинився за 700 легендарних сходинок до вершини; і ті, хто з вітерцем прокотився верхи на верблюді за певну винагороду, — всі вони, без сумніву, запам’ятають сходження. Яким би чудернацьким (важким, смішним, холодним — потрібне підкреслити) воно не було, це — етап, і нагорода знайде героїв. Але хто в змозі змалювати схід сонця в цих горах так, щоб запам’яталося головне, а не побутові дрібниці? Справжніх поетів ніколи не було багато. А тому схід на Синаї краще побачити самому.
Головне, що потрібно зробити, коли спускаєшся з вершини — це відокремитися від злагодженої колони й намацати ту доріжку до монастиря, яку називають чернечою стежкою. Усе найцікавіше — тут: і хижка пророка Ілії, і келія преподобного Стефана, і печери давніх аскетів, і гіркий шоколад скель, розплавлений і застиглий рядами людських черепів — наслідок багатовікового вивітрювання породи.
Гори й ущелини Синаю вкриті десятками монастирів, скитів, храмів, каплиць. Унизу, за міцними високими стінами, видно вежі монастиря святої Катерини. Дивовижне житіє великомучениці можна перечитувати багато разів — стільки у ньому поезії і змісту. Красуня, надзвичайна розумниця, спадкоємиця грецького царського роду, Катерина жила у язичницькій Олександрії на початку IV сторіччя. Її звернення до Христа гідне казкової принцеси; історія її мученицького подвигу — ціла подія для ранньої Церкви. Привселюдне знищення християн спричиняло ще більший розквіт нової віри: вчорашні язичники, які бажали тільки хліба й видовищ, дивлячись на твердість мучеників і супровідні чудеса, натовпами наверталися до християнства. Катерині, окрім стійкості й надзвичайної сміливості, був даний дар слова. За кілька днів, упродовж яких тривали тортури, своєю мудрістю вона привела до Христа незвичайну кількість душ: 50 найкращих філософів імперії, з якими вела диспут; членів імператорської сім’ї; столичних аристократів і безліч простого люду. Христова наречена засвідчила свою вірність кров’ю. Невдовзі після страти її тіло зникло. Згідно переказу, мощі великомучениці з Александрії були перенесені на Синайські гори Ангелами.
Монастир носить ім’я Катерини з XI сторіччя. Його стіни й храм були зведені тут у VI столітті за наказом Юстиніана, котрий бажав укріпити поселення синайських монахів, захистити їх від набігів кочівників і, у той самий час, створити в Єгипті противагу розквітлій монофізитській єресі — могутній, здоровий центр православного чернецтва. Кажуть, за задумом імператора, монументальна будова повинна була вінчати вершину гори Мойсея, але зодчий прийняв інше рішення. За що, на думку деяких істориків, згодом поплатився.
Дивовижна справа: у часи, коли більшість християнських святинь лежали у звалищах, Господь зберіг цю відкриту всім вітрам обитель непошкодженою. Та грецькі монахи, сподіваючись на Бога, самі не зівали. Є думка, що охоронна грамота Мухамеда, яка століттями захищала обитель від набігів арабських кочівників, насправді є витвором самих монахів. А в XI сторіччі, щоб домогтися лояльності слуг Аллаха, винахідливі іноки навіть побудували на території монастиря ... мечеть!
За півтора тисячоліття всередині цих нерушимих стін виросло ціле місто з численними подвір’ячками й закапелками. Обитель живе якимось багатоповерховим життям. Так, наприклад, кущ Неопалимої Купини, із котрого Бог розмовляв із Мойсеєм, — рослина до сих пір жива — розміщений так високо, що не кожний дотягнеться «доторкнутися». Її паростки не раз намагалися висадити в іншому місці, але даремно.
Потрапивши вперше в головний монастирський храм, прочанин, мабуть, відчує легкий шок: вже в притворі очі розбігаються від ікон IX–XI століття, перед якими так по-простому, за вказівкою гіда-мусульманина, туристи ставлять свічки «за здравіє» і «за упокій».
Звичайно програма відвідування монастиря не передбачає екскурсії до «бібліотеки» — так тут називають сховище найбагатшої у світі колекції візантійських ікон. Проте потрапити туди треба за будь-яку ціну (навіть аж до імітації нападу дивовижного захворювання). «Синайський» Спас VI століття, ікона апостола Петра, сувої найдавніших рукописів — усе тут.
Те, що одному уявляється очевидним доказом буття Божого, іншому може видатися абсолютно непереконливим. І в цьому — премудрість Творця. «Бог створив нас, щоб перебувати в нас», як сказав Макарій Єгипетський, та Він настільки цінує нашу свободу, що навіть не примушує нас вірити в Нього. І все ж існують особливі місця на землі, які настільки явно, настільки щедро прославляють Творця, що ніяких сумнівів не залишається. Усяке дихання, звичайно, хвалить Господа, але мешканці солоних безодень Червоного моря роблять це в уже зовсім очевидний спосіб.
Здається, той, хто вперше занурюється в «мультик» синайського коралового рифу, не може не прославити Бога. Людському генію всіх часів у всі віки не перевершити один квадратний метр рифового «дизайну». Фарби митців бліднуть проти палітри й смаку Того, Хто «проектував» цих рибок, ці розсипи підводних зірок, оберемки квітів і пригорщі ягід. Великий митець пізнається за стилем, і так і хочеться промовити, що продуманість композиції і чарівність деталей цього фантастичного світу видає знайомий почерк. За всією цією пишністю — ручна робота Того, Хто премудро влаштовує життя людське, заплітає у коси наші зустрічі й долі, подає розраду й дарує нам цей світ, немов крихку дорогоцінну іграшку...
Синай — великий витвір мистецтва. Але для чого людині вся ця невимовна краса? Її неможливо «ні скуштувати, ні випити, ні поцілувати». Їй можна тільки радіти. Радіти самій красі — й очевидному авторству Того, Хто створив її. Адже, за мудрим словом одного священика, «не можна знати, що Бог існує, — і не радіти».
