Кілька років тому взимку я йшов до університетської бібліотеки. Було дуже слизько, підошви черевиків поїхали по кризі і я впав, неприродно підвернувши ногу. У коліні щось хруснуло. Я лежав, боячись поворухнутися від нестерпного болю. Боковим зором бачив студентів, котрі поспішали у своїх справах до бібліотеки, проходячи повз мене...

Чомусь я був певен, що до мене ніхто не підійде — мабуть, тому, що сам у такій ситуації вирішив би, що незручно підходити до людини, яка впала, і розпитувати — що сталося. Ну, впав. Ну не на смерть же. Полежить, встане... Освіченим людям властива своєрідна сором’язливість — вони соромляться підійти до того, хто впав на вулиці — а раптом вони його потурбують...

Звідкись збоку виникли двоє — чоловік та жінка. Одягнені як бомжі, з пакетами порожніх пляшок і якогось побутового сміття. Я впізнав їх — вони підмітали асфальт навколо університету і водночас збирали склотару.

Жінка заголосила і стала мене підіймати. Їй допомагав чоловік. Вони взяли мене під руки і відвели на лавку. «Боже! Вам, мабуть, дуже боляче, — сказала ця немолода особа, зазираючи мені в очі. — Потрібно викликати „швидку“. Андрію, йди, телефонуй 03, — сказала вона чоловікові. — А я з вами посиджу. Вам так боляче. Я буду за вас Бога молити. Щоб ви одужали».

Мені було боляче і незручно. Зазвичай ми, студенти, не помічали цих людей. Вранці вони розмахували мітлами біля входу до нашого навчального корпусу. Ввечері — ходили вздовж алеї, заставленої лавками — молодь допивала пиво і люб’язно залишала склотару на асфальті. Це були люди з іншого світу, де немає таких важливих речей, як здача іспиту, написання курсових, робота в газеті чи на телебаченні (половина нашого журналістського курсу вже працювала за профілем).

І ось тепер ці двоє з іншої реальності мені допомагали. Я відчував, що вони цілком щиро за мене переживають. У цих двірниках була така простота і природність, яких не можна навчитися. Хоч би я й мільйон книжок прочитав, я не зміг би так щиро хвилюватися за незнайому людину, яка потрапила в біду.

Пізніше я не раз згадував цей епізод і думав, як називається речовина, яку виробляє душа людини — такий собі білок співчуття. Його поява так само загадкова, як процес фотосинтезу — велика таємниця перетворення сонячного світла в енергію. Процес, який зробив нашу планету населеною.

Коли я став волонтером і почав їздити до дитячого будинку, мені одразу сказали про емоційне вигорання. Я довго не розумів, що це таке. Допоки одного разу, ввійшовши до дитбудинківської ігрової кімнати, не відчув, що мені нема про що говорити з дітьми. Мені нічого їм сказати. Я нічого не відчуваю до цих дитбудинківців, які сидять в холодній ігровій на обшарпаних диванах. Слова народжуються із почуття. А почуттів немає. Пусто. Мій душевний реактор заглух. У ньому мете хуртовина і лежать замети. Там, де розжарені уранові стрижні мали перетворювати воду на перегріту пару і крутити генератор мого серця, — там нуль по масі. Лампочку від ліхтарика не засвітиш.

Що я так довго вивчав? Яких навиків набував, рухаючись вперед по життю? Усе для того, щоб тепер відчути себе банкрутом. Одним із натовпу студентів, які поспішають повз завмерлу від болю людину.

Мене дивує керівник нашої волонтерської групи. Діти біжать до неї назустріч і обіймають кожного разу, як ми приїжджаємо. Вона з кожною дитиною знаходить про що поговорити. І це не через винахідливість і великий словниковий запас. Я знаю це почуття. Я сам кілька разів відчував те ж саме — коли людина тебе щиро цікавить, ти чекаєш зустрічі з нею, і слова, і теми для розмови виникають самі по собі. Коли можна говорити банальні фрази — «як справи?», «як у школі?», «що давали на обід?» — але інтонація, з якою вони звучать, переконує дитину, що тобі дійсно це все цікаво. І вона починає розповідати, відбувається спілкування. Вогонь народжується від вогню. Закон природи.

Чому я, психічно нормальна людина, виробляю всього лише жалюгідні грами цього білка співчуття? Я, створений Богом, ім’я Котрому — Любов. Я, той, хто живе на планеті, яка підвішена в холодному, пронизаному смертельними випромінюваннями космосі, але відіграє роль колиски життя. У світі, де вибухають зірки і згорають галактики, дме теплий вітер, росте трава, і бабка сідає на гілку... На кілька градусів спекотніше чи прохолодніше, ледь-ледь змінити орбіту Землі — і все помре в одну мить. Але ні, живе — і це лише від великої любові Того, Хто все це створив, Хто наказує законам природи служити людині. Я — плід любові — любові не маю. Загадка...

Я б давно покинув волонтерство, якби не один фокус, якому я навчився, намагаючись стати православним. Коли нічого не виходить і ти пустий, мов бубон, — просто змиряєшся, розуміючи, який ти бездарний і немічний. Наскільки ти пустий. І без Божого втручання ти так і залишишся стояти на півшляху до дитбудинку, як нікому не потрібний стовп. І щоразу, пройшовши цю точку абсолютного безсилля, в якусь мить ти відчуваєш на дні душі сили, що таємно там з’явилися.

Якби не ці милиці, не знаю, як би я пережив власну духовну інвалідність.

Інформація для небайдужих

Протягом чотирьох років Братство імені преподобного Іони Київського надає допомогу людям, які її потребують. Ми раді всім, хто хоче зробити світ хоча б трохи добрішим і теплішим; усім, кому небайдужі долі дітей і людей похилого віку; усім, кому потрібні друзі та підтримка. Девіз волонтера простий — якщо хочеш змінити світ на краще, почни з малого!

Координати Братства:

Ганна Лелик 8 067 408 88 69
Ірина Миргородська 8 063 131 39 68
Надія Попко 8 098 441 88 74