Православна ікона — це особливий вид самовираження й саморозкриття Церкви; це духовне поле у фізичному просторі, де сходяться радіуси догматики, містики, сотеріології і естетики.
З погляду християнської догматики ікона — свідчення про те, що Син Божий став Сином людським, що Божественне Слово стало плоттю, а Божественна іпостась стала Боголюдською Особистістю — конкретною і неповторною. Бог навічно сприйняв природу людини для того, щоб відкрити людині шлях безкінечного сходження до Бога. З погляду сотеріології (вчення про спасіння) ікона відкриває нам майбутнє перетворення світу, нові властивості матерії і речовини, одухотворених у вогні та світлі нетварної Божественної благодаті. В есхатологічному плані (вчення про завершальний етап історії) ікона — свідчення про те, що світ не знищиться в кінці часів, а розкриється у своїй ідеальній сутності; матерія, звільнившись від шлаку гріха, стане дивовижно прекрасною і подібною до духу. В аспекті містики (переживання релігії, як таємниці й особистої зустрічі з Божеством) ікона — це виявлення і прояв сил та енергій, а точніше любові того, хто зображений на ній.
Ікона — це містична зустріч, зверненість святого до людського серця і можливість звернення душі до вищого «горішнього» світу. Ікона — завжди відкритий діалог, канал божественного світла. Ікона — свідчення про можливість того, хто перебуває у Дусі Святому, чути прохання, звернені до нього з усіх кінців землі. Ікона — це таємниця, яка пізнається в молитві й духовному спогляданні. Тому під час іконоборницьких суперечок найтвердішими шанувальниками ікон були містики-аскети.
З позиції християнської естетики ікона є вказівкою на найвищу небесну красу, яка не може бути адекватно передана через лінії і барви, але є присутньою і звучить у символах, як гімн у нотних знаках, як в ієрогліфах, схожих на мережане плетиво, криється переказ про невідомі світу скарби.
В іконі, схожій на напівпортрет-напівзагадку, де символи й умовні асиметричні лінії одночасно ховають і відкривають бездонну глибину ікони, подібну до глибини моря, сяє незриме світло і звучить безмовна музика небесного хоралу.
Ікона — особливий вид мистецтва, його неповторна ідіома, яка створювалася на основі молитовно-містичного досвіду Православної Церкви.
Іконопис — особлива знакова система, яка стала мовою Церкви. У священних зображеннях має бути схожість — для того, щоб, воно було впізнане — і несхожість — для того, щоб підкреслити, що це подібність, а не дзеркальне відображення. Картина, передусім, діє на емоційну сферу. Ікона — на розум та інтуїцію. Картина відображає настрій, ікона — стан особистості. Картина має межі, рамки сюжету; ікона — вводить у безмежне. Дехто вважає, що давні іконописці не знали законів прямої перспективи і симетрії людського тіла. Однак художники тієї епохи дотримувалися точних пропорцій тіла, коли виготовляли, наприклад, статуї. Відсутність прямої перспективи свідчить про інші просторові виміри, про можливості людини владувати над простором. Простір перестає бути перешкодою. Далекий предмет не стає ілюзорно зменшеним. Величини в іконах мають не просторовий характер, а виражають ступінь достоїнства. Наприклад, демони зображуються меншого розміру, ніж ангели; Христос посеред учнів вивищується над ними тощо.
Картину можна розглядати аналітично. Можна розмірковувати про окремі фрагменти картини, вказувати, що подобається і що не подобається в ній. А ікону не можна розчленувати на деталі, вона сприймається одним внутрішнім релігійним почуттям.
Ікона прекрасна тоді, коли вона кличе людину до молитви, коли душа відчуває динамічне поле енергій і сил, які випромінюються через ікону з Царства вічного світла. В іконі фігури нерухомі, вони ніби застигли. Але це не холод смерті; тут підкреслюється внутрішнє життя, внутрішня динаміка. Святі перебувають у стрімкому духовному польоті, у вічному русі до Божества, де немає місця химерним позам, метушливості й зовнішній експресії. Людина, охоплена глибоким почуттям або занурена в роздуми, переводить увагу на внутрішнє, і ця відлученість від зовнішнього свідчить про інтенсивність і напруженість її духу. Навпаки, печать емоцій як тимчасових станів свідчить про те, що той, кого хотіли зобразити на іконі, перебуває не у вічності, а в часі, у полоні чуттєвого і минущого. Ми підійшли до меж, які відділяють ікону від західноєвропейського живопису. У так званому релігійному живописі епохи Відродження міститься методологічна помилка. Живописці намагаються через насичену емоціями і пристрастями картину перенести небесне на земний план, але досягають протилежного — земним і чуттєвим витісняють духовне й вічне.
Східна ікона відмовилася від прагнення до адекватності. Умовність ікони не пробуджує чуттєвість, як натуралізм західних живописців. Ікона не барвисто-розкішна, вона радше прозора. У ній під кришталевим покривом зовнішнього відкривається царство духу. Мова ікони лаконічна. Непотрібних деталей в іконі не повинно бути. Пейзаж якщо і присутній, то лише схематично. Тут кожна деталь обличчя, жест чи позиція тіла мають символічний характер: високий лоб означає мудрість і глибокодумність; великі очі — проникнення у божественні таємниці; тонкі губи — аскетизм; видовжені пальці — духовне благородство й чистоту діянь; нахил голови — увага до Божественного натхнення, голосу Божого; трохи нахилена фігура — покірність волі Божій.
Католицька картина — однопланова, православна ікона — багатопланова. В іконі плани перетинаються один з одним, вони співіснують або взаємопроникають, не зливаючись і не розчиняючись один в одному. В картині зафіксований час як момент, зупинений волею художника, ніби фотографічним спалахом. В іконі час умовний, тому на полі ікони можуть бути представлені події у хронологічній незбіжності. Ікона схожа на внутрішній план і рисунок подій. З одних і тих самих звуків створюються не схожі одна на одну мелодії: так у різних композиціях кольори можуть мати різне символічне значення й емоційний вплив.
Ікона завжди конкретна. Вона присвячена певній події чи особі. Іконописці, на відміну від художників, не повинні були підписуватися на іконі, оскільки ікону не створював іконописець, ікона втілювалася через нього. Він готувався до своєї роботи, як до священнодійства — молитвою і постом. Іконописець мав бути залученим у літургійне й містичне життя Церкви, щоб усім своїм єством відчути реалію ікони і втілити її в особливій знаковій мові. Іконописні зображення іноді значно відрізняються одне від одного, хоча кожен християнин може впізнати на іконі пророка Іллю, святителя Миколая або Георгія Побідоносця. Відрізняються головним чином тому, що мета ікони — показати не зовнішню схожість, а духовну сутність.
Церква — це спільність, що переходить у духовну єдність. Ікона, як і богослужіння, допомагає здійснити цю єдність. Православна ікона як духовний стрижень об’єднує членів земної Церкви між собою в одній догматичній свідомості і в єдиному містичному переживанн
