Кожна людина у своєму житті зіштовхувалась із ситуацією, коли потрібна термінова підказка. Мова не лише про екзамени. Буває, життя ставить перед нами начебто просту ситуаційну задачу, а думки, почуття і бажання буксують, як машина в заметі, безуспішно намагаючись знайти рішення. Необхідний поштовх, потрібна підказка, потрібна рука, яка тебе підстрахує. Так уже ми створені Богом, що без підказки, без допомоги, без підтримки одразу губимося, навіть якщо здається, що все зробили правильно. Без Мене нічого чинити не можете ви (Ів. 15, 5), — говорить Господь, натякаючи на те, що Він поруч і готовий допомогти. Адже «Бог настільки великий, що для Нього немає незначних речей» (митрополит Антоній [Блум]). Просто потрібно звернути увагу, що є люди, які поставлені й послані Богом допомагати нам іти по вузькому шляху помилок і прорахунків. І Він настановив одних за апостолів, одних за пророків (Еф. 4, 11). На них і варто зупинитися, коли чекаєш підказки. В історії Церкви ці люди відомі як старці.
Етимологічна основа слова «старець» дуже конкретна — це старшинство, але не за званням, не за віком, а за духовною досвідченістю. «При виборі старця не на того звертай увагу, хто похилого віку вже, але хто вибілений віданням і досвідченістю духовною», — каже преп. Ісайя в одному з оповідань «Стародавнього Патерика». У той же час у нього є багато дуже добрих і доступних синонімів: це і батько духовний, і пастир, і наставник, і хрещений батько, і лікар духовний. Усі вони не визначають, а скоріше розкривають глибину і значення цього служіння. Але є щось особливе в усіх цих синонімах — це вміння розкрити й передати внутрішній досвід життя у Христі іншим людям.
Як церковний інститут старецтво виникло не одразу. Воно дуже органічно і поступово формувалося як орган Церкви, її внутрішній імунітет, жива легенда, що зберігає у своїх надрах досвід життя у Христі. І коли Церква поступово отримувала статус легітимної одиниці в державі, виникла небезпека, що суспільством вона буде сприйматися просто як соціальний інститут. Ось тут і виявляє себе цей імунітет: у певний історичний момент відкрився світу скарб Церкви — старецтво, з нагадуванням про «внутрішню серця людину», про те, що Церква — це сім’я, і єдина прийнятна норма взаємин тут — любов.
Приходячи, наприклад, у храм у II-III століттях, ви легко могли знайти людину, яка допомогла б вам у питаннях «внутрішньої етики». Це були ті люди, яким Богом дано було зв’язувати й розв’язувати (див. Мф. 18:18), і вони, маючи дари Духа Святого, були прості й доступні. Дари ці проявлялися чи то в чудесах, чи то у прозорливості або ж у велелюбності, і це було нормою і не викликало подиву. Тобто, стародавні предтечі старецтва мали скоріше моральний, ніж ієрархічний авторитет. І коли язичницький світ вривався у храм, саме ці люди ставали мучениками, тобто живими свідками* присутності Христа у Церкві. А коли в IV столітті Церква розчинилася все в тому ж язичницькому світі, такі «патріоти Церкви» залишилися мучениками — свідками, тільки безкровними — вони стали ченцями**, пішли в пустелю і терпіли скорботи від своїх пристрастей. Знаменитий історик Церкви А. Карташов називає чернецтво внутрішнім імунітетом Церкви, який виник на зламі III-IV століть у пустелях. І саме тут ми знаходимо перші документальні згадки про старців. Тобто, старецтво — дітище монастирів.
* Слово «мученик» у перекладі з грецької означає «свідок».
** Чернецтво у святоотецькій літературі називається безкровним мучеництвом.
Сенс старецтва і його глибину історичні джерела не віддзеркалять. Його можна осмислити, виходячи з усного і записаного церковного Передання про старців, які правильно, виважено і серйозно ставилися до життя, виходячи з учення Христа. І цей позитивний досвід якось по-різному висловлювався в різні історичні епохи, але його внутрішній стрижень постійний і незмінний — це християнська любов: ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується (1 Кор. 13, 8). Саме в розумній покірності цій любові і полягає корінь послуху старцю і внутрішня сила, яка Духом Святим єднає душу старця і його чад. «Усе, що я зробив, — каже преп. Іоанн Лествичник, — це не я, а молитва старця здійснила».
Рука матері, що бере руку немовляти з олівцем, виводить на папері рівні кола. А коли малюк, захоплений красою малюнка, починає розуміти, що він може сам, то лінії виходять кривими з підкресленим максималізмом: то в один бік заносить, то в інший. Але рука матері терпляче чекає і любовно допомагає, поки не відчує впевненість у пальчиках дитини. Цей приклад старецької, глибоко християнської — навіть не батьківської, а материнської — турботи був наведений митрополитом Антонієм (Блумом) в одній з проповідей про пастирство. Він дивовижний за своїм змістом, і його можна запідозрити в зайвій сентиментальності. Але така ж душевна «слабинка» стосовно людини була властива і більш суворим аскетам. Коли одного разу до Серафима Саровського звернувся один ігумен із питанням про те, як правильно управляти братією, то старець відповів йому: «Будь своїм дітям не батьком, а матір’ю».
Коли мені буває погано, де б я не був, моя мама якимось чином дізнається про це. Телефонує і просто запитує, як справи... Як я не намагаюся приховувати печаль, мені це погано вдається. Навряд чи це якась магія, адже я плоть від плоті матері. А старці, крім цього, ще й дух від духу — батьки. І тому старці, які жили й росли в пустелях, точно так само знали, що відбувається в душах їх діточок. У наявності перший і найголовніший дар, яким володіють старці, — це дар духівництва, батьківства. Особливість цього дару полягає в тому, що і душа, і дух, і навіть тіло людини знаходять у нього притулок і лікування. Може, саме тому часто старця любовно називали батюшкою, незалежно від того, мав він сан чи ні. «Батюшко Абросію, побий нас», — зверталися старенькі до преподобного Амвросія Оптинського, підставляючи при цьому свої щоки, з твердою вірою, що після цієї «прочуханки» у них обов’язково припинять хворіти зуби.
У любові, як відомо, краще самому страждати, ніж переносити страждання дорогої людини. «Ось я взяв на себе твою тяготу, тягар і обов’язок, — звертається преп. Варсонофій до свого чада, — і ось, ти став людиною новою, неповинною, чистою: пробувай же відтепер у чистоті».
Старець — це насамперед фахівець зі сповіді у лікарні для душ людських, у Церкві. І тому йому притаманний дар зцілення насамперед душі, а потім і тіла. Його тонка, точна майстерність хірурга полягає в тому, щоб відокремлювати думки від пристрастей. Іншими словами, він допомагає вам думати, відчувати, діяти, не спотикаючись об ваші комплекси і помилкові стереотипи. Ця робота не терпить прорахунків.
Душа людини схожа на прекрасну країну, яку бомбардують із неба, із суші і з моря різні помисли. Старець — це вартовий, який, виходячи зі свого досвіду, може розпізнати помисел і попередити атаку ворога, даючи вам час, аби сховатися. Ви лягаєте і встаєте, і ваш сон спокійний, бо в душі жевріє думка і почуття, що десь поруч пильнує вартовий. Коли у старця Паїсія Афонського запитали, у чому виявляється служіння старців світу, він навів приклад зі свого досвіду служби у військовому зв’язку. Він говорив, що старець — це зв’язківець, який повинен під шквальним вогнем противника підтримувати постійний і безпечний зв’язок між людиною та Богом. І ваше життя, як на волосині, висить на дроті, який пов’язує вас із «вартовим», а через нього — і з Богом, а цим дротом є молитва. Адже навіювання і помисли бувають як з боку Бога, так і від самої людини, або виробляються духом злоби. І визначити їх якість самотужки, навіть якщо про це молишся, дуже важко.
Старець прекрасно знає, що добре і що погано. У цьому й полягає властивий старцям дар міркування («рассуждения»). Старець добре знає, насамперед, себе і ніби через себе бачить кожну людину. Така зосередженість на собі і віддаленість від світу в аскетиці називається почуттям «святого егоїзму», який у своїй святості може вмістити вже будь-якого егоїста, і в цьому своєю чергою проявляється дар розради. Для людини, не знайомої з самою собою, зі своєю природою, таке швидке розуміння її душевного стану старцем може здатися чимось надприродним. А отримане заспокоєння від простих порад духовного лікаря — прямо благодатним. На цьому ґрунті створюється якийсь харизматичний ореол старецтва, існує думка про особливу прозорливість. Їх часто просто плутають із екстрасенсами, не розуміючи при цьому, що характерний для старецтва дар прозорливості — це не передбачення майбутнього, а розумне, відкрите Богом бачення, насамперед, душі та всіх її недугів, а в цій перспективі — усіх зовнішніх обставин нашого життя.
Одного разу до знаменитого старця Амвросія, наслухавшись про його дар прозорливості, приїхали три купці. Три дні вони приходили на бесіду до старця, але так нічого й не почули. На питання ображених купців, чому він мовчить, преподобний зі сльозами на очах відповів: «Я три дні Богородицю благаю, щоб Вона вам що-небудь сказала, а Вона мовчить». І старці мовчать, бо не затребувані за призначенням.
Звичайно ж, усе вищесказане — це спроба реставрувати потьмянілу від часу, але не зовсім втрачену ікону православного старця. Багато століть ми недбало ставилися до неї, часто використовуючи її не за призначенням. Через те відняв Господь у сучасника дар старецтва (писав ще в ХIХ столітті святитель Ігнатій [Брянчанинов]), що ми не вміємо правильно і розсудливо користуватися ним.
Ми чекаємо від старців чудес, як хоббіти від Гендальфа чекали радше яскравих феєрверків, аніж мудрої поради. Але мало хто помічав головне диво і головну магію, якою володіли старці, — магію любові і диво, яке творило їхнє слово в душах людей, від чого ті змінювалися на краще. А в кожному слові — багаторічний досвід боротьби. «Тобі доведеться обирати між тим, що хочеться, і тим, що необхідно», — сказав Гаррі Поттеру професор Дамблдор. Але ж так хочеться від старців байдуже чекати чудес і знамень, ніби все само собою зміниться, нібито, неначе після сеансу вичитки, всі проблеми та їх збудники, біси, ліквідуються. Але ж «чудеса, збуджуючи подив, мало сприяють святому життю», — пише преп. Іоанн Кассіан Римлянин. Адже «більшим дивом є вигнати з себе пороки, аніж з інших бісів», а «вершина святості та досконалості полягає не в творенні чудес, а в чистоті любові».
