Як довго триває період нашого дитинства в Церкві? Місяць, рік, десять років? Чи неофітом можна залишитися на все життя? Мабуть, лише Той, Хто покликав нас до Свого храму, знає про наш істинний духовний вік.
Як давно б ми не стали парафіянами православного храму, неможливо забути перші дотики до благодаті Божої, перші удари збентеженого вірою серця, перші наші радощі та падіння. З позицій невеликого досвіду воцерковленого життя, коли думки й почуття трохи подорослішали, наші читачі діляться спогадами про свої перші кроки в Православ’ї.
Олена, юрист, 24 роки:
Легко бути дитиною. Від того й період новоначальності пережити простіше, ніж день у день утримувати позиції. Приходить відчуття, наче тебе щойно підняли з бурхливого моря на корабель. Ти лежиш, припавши до палуби, і радієш кожній дощечці, кожній щоглі. Тепер ви з командою разом. Будеш виконувати будь-яку роботу, ділити з ними печалі й радощі. Та тільки минає трохи часу — і спогади починають стиратися, відчуття — притуплятися. Ти сприймаєш все як належне. Навіщо старатися, коли ми й так на міцному кораблі. Та лише забуваємо, що інколи вночі здіймається шторм і зносить назад у море норовливі душі...
Олексій Ахаїмов, 33 роки, архітектор:
Мені пригадується відчуття повноти, яке переживаєш, вперше потрапляючи до православного храму, точніше, коли Господь приводить тебе в потрібний час, — що ти дійсно в рідному місці, в домі Господнім. Так було зі мною. Далі дуже важливе послідовне пізнання церковного життя. Все в храмі оживає для тебе, і церковнослов’янська мова стає зрозумілою, і спів хору, і молитви священика. Переживаєш єднання із Вселенською Церквою. І важливо завжди пам’ятати ці переживання «входження» до Церкви, тому що це — таємничий дар Господньої любові.
Оксана, маркетолог, 25 років:
«Нам рано жить воспоминаньями...» Мій період неофітства затягся, і до цього часу, гадаю, я не піднялась до іншого ступеня (сумніви, лінь і багато різних дурниць). Але перші свідомі походи в храм, сповідь та причастя досі народжують в душі тепло і добре почуття. І коли серце буває сповнене образою, страхом, розчаруванням, ці перші кроки так пронизливо нагадують про себе тугою за тими думками, вчинками, радістю, що стає боляче через те, що не пішла далі, зупинилася... Адже в цій духовній праці зупинка подібна до маленької смерті, після якої треба відроджуватися і починати все знову.
Олександр, 33 роки, інженер:
Мені здається, що період неофітства для мене досі не скінчився. Спогади про найперші кроки в Церкві викликають швидше сміх та іронію, ніж якість серйозні почуття. Все було біло-чорним: «духовно»-«недуховно». Дуже серйозно ставився до зовнішніх проявів благочестя і «церковності»: хрестив насіння перед тим, як його лузати, «образцово-показательно» хрестився в громадському транспорті, проїжджаючи повз храми, зачитувався до нестями «Почаївським листком». Хоча, з іншого боку, ніколи не дозволяв собі скоротити ранкові чи вечірні молитви, пропустити в суботу всеношну, яким би стомленим і зайнятим не був. На жаль, зараз не такий вимогливий до себе.
Марія, фотограф, 22 роки:
Моє навернення до Церкви було несподіваним. Відмова від шкідливих звичок втішала батьків, зміни в поведінці дивували друзів, а деякі просто лютували. Коло спілкування скоротилося, але, на подив, пустоти у зв’язку з цим я не відчувала — адже в богослужіннях, Євангелії і православних книгах переді мною почали відкриватися глибини, про які я не підозрювала раніше. Батьки почали непокоїтися: жива, комунікабельна дівчина все більше часу проводить за читанням, стала молитися зранку й увечері, змінила стиль одягу. Припинилися вечірки, постійні дзвінки, гучна музика. Тепер каюся в тому, що деякі мої дії не лише здавалися, а й були перебільшеними. Виконувати заповіді і настанови Святих отців видалося складніше, ніж сипати цитатами та повчаннями де треба й де не треба.
Сподіваюся, що період неофітства в мене, як і в багатьох, завершився тоді, коли з Божої ласки я знайшла батюшку, якому можна «розповісти все, що на душі», і стала просити його порад і молитов у вирішальні моменти свого життя. Завдяки його порадам і незримій участі стосунки з батьками і друзями поступово вирівнялися. З Божою допомогою мене вже не кидає з крайності безтурботних веселощів до крайності малодушності та зневіри.
Всім, хто щойно прийшов до віри, хочу від душі дати пораду, яку колись почула від однієї православної дівчини: «Молись Богу та Пресвятій Богородиці, щоби послали тобі духовного наставника. Коли ти дійсно будеш готова до цього — знайдеш його, і це відбудеться явно».
Дмитро, 27 років, менеджер:
Неофіт у Церкві — дитина, що потрапила в давно бажане місце. Все навколо радісно, цікаво, захоплююче. Люди — брати й сестри, готові допомогти у скрутному становищі. Претензії церковних бабусь майже не бентежать, а допомагають привести у відповідність зовнішній вигляд і поведінку. Недоліки оточуючих не помічаються чи виправдовуються. А головне — легкість і мир в душі. З’являються вони від несподіваного осяяння всього життя Змістом і Ціллю.
Олександр, 25 років, випускник КДА:
Була радість. Я став іншим. Радість минулась. Я досі чекаю. Для неї, мабуть, треба бути кращим. Чекатиму далі.
Юлія, 25 років, секретар:
Коли я прийняла рішення жити для Бога, мені довелося пожертвувати багато чим, в тому числі рідною мені людиною. Я була мертва від болю, і якби не Божа допомога, не знаю, як би я все це пережила. Перші два тижні я відчувала Бога просто біля себе, не хотіла ні з ким бачитися, цілоденно читала Євангеліє, і кожна фраза стільки важила! Я перебувала в ейфорії від цієї близькості, але довелося взяти себе в руки, тому що мене мало не звільнили через моє занурення у себе.
Потій єлей скінчився, і почалася духовна муштра. Я стала солдатом. Заради Бога. Доводилося буквально щосекунди боротися з собою. В неділю я мало не за волосся тягла себе на богослужіння. В церкві мені було погано — навіть фізично, але я терпіла і вірила. Слава Богу, що це в минулому.
Юрій, 26 років, програміст:
До неофітства в Церкві ставляться з обережністю, як до явища, потенційно небезпечного і для оточуючих, і більш за все, для самого неофіта. Не так давно я й сам пройшов крізь більшість помилок, характерних для новоначальних. Але незважаючи на це, часто сумую за тим духовним дитинством, за «першим коханням», радше закоханістю, з її шаленими вчинками і помилками, та головне — з її яскравим і сильним почуттям. Тепер, коли припускаєш інші помилки, коли все значно рівніше і спокійніше, набагато складніше відшукати в собі любов до Бога, за неї доводиться битися. Як тут не згадати первісну силу цього почуття і не затужити за нею... Тому, коли зустрічаю людину, яка з нестримною і почасти нерозсудливою ревністю поринає в духовне життя, до занепокоєння про неї приєднується і радість від тієї благодатної сили, що народжує таке сильне, хоча часом і безтямне почуття у відповідь.
