Уночі снилася мама. А цілий ранок не вщухала злива. Дідусь завжди говорить: якщо уві сні побачиш покійника — це на дощ. Я питала її: «Нащо ти померла так рано?» — «Так треба...» — оце все, що вона відповіла. Я прокинулась і думала, скільки б віддала, щоб повернути маму. Раптом спіймала себе на думці, що я цього не хочу. Нехай все буде, як є. Чому? Так треба... За вікном небо продовжувало пла¬кати. А я не буду. Я вчитимуся бути сильною.
Смерть близької людини — це настільки корисна річ, що я, мабуть, кожному зичила б те пережити. Кожного дня, дивлячись телевізор, слухаючи радіо, ми чуємо про смерть. Про смерть міністра, відомого актора, або сотень безіменних жертв чергового землетрусу. Ми заїдаємо цю інформацію вівсянкою і поспішаємо на роботу. Але це зовсім інше. Смерть реально близької людини — ось правда! Це як відро холодної води на голову після тривалого сп’яніння. Адже більшість із нас живе саме в такому стані. Ми швидко «вичитуємо» правило, дякуємо Богу за нові джинси і підвищення стипендії і біжимо у справах. Ось я отримаю освіту — і візьмуся за спасіння душі. Або ні, я трохи покращу матеріальне становище, а тоді візьмуся за спасіння душі. Або ні, я виховаю дітей, а тоді вже точно...
Життя саме по собі п’янить. Пам’ять смертна витвережує. Але хто її має? Більше того, хто хоча б вірить в те, що помре? Ми всі це знаємо, але зовсім не віримо. «Смерть —это то, чтобывает с другими», - співає «Сплін». А моя? О, вона ще так далеко...
Є лише одна проблема: вона приходить без попередження. Вона не надсилає листа з повідомлен¬ням про візит і не дає часу зібрати речі. В один момент все перевертається, і нам залишається лише розвести руками. От тоді-то добре видно свою нікчемність перед лицем вічності.
Кажуть, що людям властиво читати інструкцію з експлуатації якоїсь речі тільки після того, як вона зламається. Добре, якщо це був китайський плеєр. А якщо це безсмертна душа? Господь зробив нам подарунок і дав інструкцію для використання - Євангеліє. І так прикро, коли ми, заби¬раючи подарунок, інструкцію ховаємо в коробочку і сунемо під шафу - нехай буде, раптом щось зламається...
Коли проводять близьку людину в далеку дорогу, родичі теж їдуть на вокзал і заходять до потяга. Так само і проводжаючи в путь вічну члена родини, всі якоюсь мірою доторкаються до потойбічного життя. Згадуєш всі ще вчора переконливі аргументи - чому ти не можеш дотримуватися всіх постів, не сва¬ритися з сусідкою і хоча б один серіал замінити читанням святих отців. І розумієш, що можеш, можеш, і не тільки це. Що всі «переконливі аргументи» — лише впертий самообман. А тут, на порозі вічності, хапатимеш цінні краплини того безцільно витраченого моря, того «вбитого» грою на мобільному часу, і ненавидітимеш себе за те, що не постригся в схиму.
Все життя мама віддавала нам. І смерть — це теж її самопожертва. Так вона нагадала нам про те, що ми маємо ще трошки часу. Зовсім трошки. Його може вистачити лиш на те, щоб дістати з-під шафи інструкцію і подивитися, що треба зробити, аби скласти вступний іспит. Але не до інституту. Вступний іспит на Небо. На Небо, яке любить нас настільки, що плаче навіть тоді, коли ми покидаємо його на хвилинку, щоб з’явитися до когось уві сні...
Моя доченька,
кровиночка моя...
Улетают птицы
в теплые края,
Отлетают годы
в вечность бытия.
Мое солнышко ты,
зоренька моя.
Моя милая,
мой тихий лунный свет,
В стороне той отчужденья
снега нет,
Слез разлук и расставаний
горьких бед.
Нет времен и журавлей
ушедших лет.
Нет обид, которых деготь
портит мед.
Я уйду, когда Всевышний
призовет,
В небо глянешь -
солнце льется - свет лови!
О тебе молюсь, мой ангел,
и любви.
Эти строчки были написаны в трудные для моей дочери времена.
Спасибо за то, что помогли мне стать еще немножко сильнее, Светлана. Когда мы о ком-то молимся, сами укрепляемся духом. Пресвятая Богородице, спаси нас!