Отрок.ua

This page can found at: http://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/byt_chelovekom-1.html

Бути людиною

Антуан де Сент-Екзюпері

Друг — це передусім той, хто не судить. Я вже казав тобі: це той, хто відчиняє двері мандрівникові й знаходить місце для його милиці або палиці і, щоб судити про нього, не змушує його танцювати. І, якщо мандрівник розповідає про весну на дорозі, друг — це той, хто приймає в ньому весну. А якщо розповідає про жахіття голоду в селі, звідки він прийшов, друг переживає разом із ним муки голоду. Адже я вже казав: друг у людині — це її частина, призначена тобі, яка відчиняє тобі двері, що їх, можливо, нікому більше не відчинить. І твій друг — справжній, і все, що він каже, — правда, і він любить тебе, навіть якщо в іншому домі він тебе ненавидить. І друг у храмі, з яким я милістю Божою стою пліч-о-пліч, — це той, хто повертає до мене своє обличчя, подібне до мого обличчя, обличчя, осяяне тим же Божеством, бо тут відбувається єднання, навіть якщо поза храмом він крамар, а я капітан, або він садівник, а я моряк. Я знайшов його завдяки несхожості, і я йому друг. І я можу мовчати поряд із ним, тобто анітрохи не боятися за мої внутрішні сади, мої гори, яри й пустелі, бо він не полізе туди своїми черевиками. Ти, мій друже, приймаєш у мені разом із любов’ю немов посланця моєї внутрішньої імперії. І ти поводишся з ним добре, садовиш його, слухаєш його. І обидва ми щасливі. Хіба ти бачив коли-небудь, щоб я, приймаючи послів, тримав їх на відстані або відвертався від них через те, що в глибинах їхньої імперії, за тисячу днів ходу від моєї, харчуються стравами, які мені не подобаються, або тому, що їхні звичаї не такі, як мої. Дружба — це передусім примирення й велике духовне єднання всупереч мізерним дрібницям. І я не дозволю нічим дорікнути тому, хто сидить за моїм столом.

Бо знай: гостинність, і чемність, і дружба — це зустрічі людини в Людині. Що я робитиму в храмі бога, який почне обговорювати зріст чи огрядність своїх вірних, або в домі друга, котрий, не зважаючи на мої милиці, змушує мене танцювати, щоб судити про мене?

Ти, звичайно, зустрінеш у світі багато різних суддів. Якщо буде потрібно, щоб ти став іншим чи загартував себе, лиши цю роботу своїм ворогам. Вони візьмуться за тебе, як буря, що вирізьблює крону кедра. А твій друг створений, щоб приймати тебе. Знай і про Бога, коли приходиш до Його храму, що Він не судить тебе, а приймає.

Не плутаймо любові з безумством володіння, яке завдає стільки страждань. Адже, всупереч загальнопоширеній думці, любов не спричиняє страждань. Завдає страждань інстинкт власності, який суперечить любові. Люблячи Господа, я, кульгавий, шкандибаю по каменистій дорозі, щоб поділитися моєю любов’ю з людьми. Мій Бог не раб мені. Я ситий тим, чим Він обдаровує інших. Справжню любов я впізнаю за невразливістю...

Під личиною любові ви ховаєте ненависть, ви зробили стійку біля жінки або чоловіка, ви перетворили їх на свою здобич і, стоячи як собака над кісткою, ненавидите всіх, хто поглядає на ваше бенкетування. Егоїзм насичення ви звете любов’ю. Тільки-но вам дарують любов, ви так само, як у ваших фальшивих дружбах, обертаєте вільного й того, хто любить, у слугу й раба, привласнивши собі право ображатися. І, щоб змусити його краще служити собі, караєте його повсякчасним видовищем своїх страждань..

Дружбу я впізнаю за відсутністю розчарувань, а справжню любов за неможливістю бути ображеним.

Їй здається, що любов — подарунок, який можна затаїти в собі. Що, якщо ти любиш її — значить, вона здобула тебе у своє розпорядження. Вона замикає тебе в собі, гадаючи, ніби збагатить себе. Та любов — не діамант, яким можна заволодіти, любов — зобов’язання один перед одним. Результат узвичаєного церемоніалу. Добротність дороги, по якій їздять туди й назад навантажені вози.

Не отримуючи, а віддаючи, набуваєш благородності. Благородні ремісники, про яких я казав, бо вони не пожаліли себе, працюючи день і ніч, і отримали навзамін вічність, позбавившись страху смерті. Благородні воїни: проливши кров, вони стали опорою царства й уже не помруть. Але не облагородишся, купуючи найрозкішніші речі в крамарів і милуючись усе життя лише бездоганним. Облагороджує творчість. Я бачив народи, які вироджуються: вони не пишуть віршів, вони їх читають, поки раби обробляють для них землю. Саме проти них піски Півдня споконвіку готували у своїх творчих злиднях живі племена, — настає день, і ці племена заволодівають мертвими скарбами мертвого народу. Я не люблю людей зі змертвілим серцем. Той, хто не витрачає себе, стає порожнім місцем. Життя не принесе йому зрілості. Час для нього — жменька піску, що стирає його плоть у прах.

Тільки-но закінчиш будівництво, місто помре. Люди живуть не з того, що отримують, а з того, що дають. Сперечаючись за готові запаси, вони знову стають вовками у своїх кублах. Упокоривши їх жорстокістю, ти отримаєш худобу в хліві. Але хіба можна завершити будівництво? Стверджуючи, що завершив своє творіння, я повідомляю лише одне: мені бракує завзяття. Смерть приходить за тими, хто встиг померти. Досконалість недосяжна. Стати досконалим — значить стати Господом. Ні, ніколи мені не завершити мою фортецю...

Мені здалося, що люди нерідко помиляються, вимагаючи поваги до своїх прав. Я переймаюся правами Господа в людині й кожного жебрака, якщо він не перебільшує власної значущості. Але я не визнаю прав самого жебрака, прав його виразок і каліцтва, що їх ушановують задля них самих, мов кумирів.

Немає краєвиду, якщо ніхто не дряпався на гору, краєвид — це не видовище, він — подолання. Але якщо принесли тебе нагору в паланкіні, ти побачиш щось туманне й незначне, і чому, власне, воно має бути значущим? Той, хто вдоволено схрестив на грудях руки й милується краєвидом, додає цьому краєвиду насолоду відпочинку після важкого підйому, блакить дня, що саме згасає. Йому подобається композиція пейзажу, кожним своїм кроком він розставляв на місця ріки, пагорби, відсовував удалину селище. Він — автор цього пейзажу й радіє, як дитина, що виклала з камінчиків місто й милується творінням своїх рук. Але спробуй змусити дитину замилуватися купкою каміння — видовищем, що дісталося задарма...

Неоплачене душевно й тілесно — не відчувається як значуще.

Люди люблять одне й те саме, але кожен по-своєму. Недосконалість мови відриває людей одне від одного, а бажання їхні однакові. Я ніколи не зустрічав людей, які люблять безлад, підлість і злидні. У всіх кінцях Всесвіту люди мріють про одне й те ж, але шляхи творення в кожного свої. Один вірить, що людина розквітне на свободі, інший — що людина звеличиться завдяки примусу, але обидва вони мріють про звеличення людини. Цей вірить у милосердя, що всіх об’єднує, той зневажає милосердя, бачачи в ньому потурання смердючим виразкам, і спонукає людей будувати вежу, щоб вони відчули необхідність одне в одному, але обидва вони піклуються про любов. Один вірить, що найважливіше благоденство: позбавлена від турбот і тягарів людина буде розвивати розум, думати про душу й серце. Інший не вірить, що досконалість душі залежить від їжі й дозвілля, вважаючи, що душа зростає, невтомно даруючи себе. Він вважає прекрасним лише той храм, який коштує багатьох зусиль і зводиться з безкорисливого догоджання Господу. Але обидва вони хочуть облагородити серце, душу й розум. І всі по-своєму мають рацію: кого облагородять рабство, жорстокість і отупіння від тяжкої праці? Але не облагородять і розбещеність, розхитаність, потурання гнійним виразкам і дріб’язкова марнота, породжена бажанням хоч якось себе зайняти.

Господи, я знаю, що всяка любов — благо. Любов до свободи й любов до дисципліни. Любов до достатку заради дітей і любов до вбогості й жертовності. Любов до науки, яка все досліджує і любов до віри, яка зміцнює сліпотою. Любов до ієрархії, яка обожествляє, і любов до рівності, яка ділить усе на всіх. До дозвілля, яке дозволяє споглядати, і до роботи, що не залишає дозвілля. До духовності, що мордує тіло й звеличує людину, і до жалощів, що зцілюють зранене тіло. Любов до майбутнього, яке треба будувати, і любов до минулого, яке треба рятувати. Любов до війни, що засіває зерна, і любов до миру, що збирає врожай.

Я знаю: суперечать одне одному лише слова, а людина, піднімаючись сходинка за сходинкою нагору, бачить усе по-іншому, і немає для неї ніяких протиріч.

Я зрозумів: просунутися вперед — значить з’ясувати, що питання, яке тебе гризло, втратило сенс. Я запитав своїх учених, а вони — ні, не те щоб вони відповіли на свої торішні питання, вони — о Господи! — розсміялися, тому що істина явилася їм як непотрібність цих питань.

Якщо ти розриваєш своє життя на дві частини, несумісних одна з одною: на роботу й на дозвілля, — робота стає ярмом, для якого жаль душі, а дозвілля — порожнечею небуття.

Працюючи лише задля матеріального достатку, ми самі собі муруємо в’язницю. І сидимо самотньо, і всі наші статки — порох і попіл, вони неспроможні дати нам те, задля чого варто жити.

Я прислухався до балачок упівголоса. Розмовляли про недуги, про гроші, побивалися сутужним родинним життям. За всім оцим поставали мури тоскної в’язниці, куди запакували себе ці люди. Нараз я уздрів обличчя долі.

Заскнілий урядовцю, мій супутнику з автобуса! Ніхто ніколи не вказав тобі дороги до втечі, а ти сам тут нічим не зарадиш. Ти вимурував собі тихий світ, забиваючи, наче терміти, всі виходи до світла. Ти звився в клубок, нидієш у своєму обивательському гаразді, в зашкарублих навичках, у провінційному затхлому ладі життя; ти звів цю вбогу твердиню і сховався од вітру, од морського прибою й зірок. Тебе не обходять морочливі далекосяжні справи, тобі й так нелегко було забути, що ти — людина. Ні, ти не мешканець мандрівної планети, бо ти не вдаєшся в питання, що на них годі відповісти — ти звичайнісінький обиватель тулузький. Ніхто тебе вчасно не струснув, а тепер уже пізно. Ґлей, що з нього тебе зліплено, затужавів і зсохся, і ніхто вже не розбуркає в тобі заснулого музики, чи піснетворця, чи астронома, який, може, колись у тобі був.

Я забороняю крамарям розхвалювати свій товар. Надто швидко вони стають учителями й починають бачити в засобі мету. Вони збивають нас із дороги, ми збилися й покотилися вниз. Якщо крамарям треба збути з рук паскудство, вони постараються спаскудити тобі душу. Хто сперечається: добре, коли робляться речі, які служать людині. Але недобре, якщо людина стає смітником для речей.

Людина ця вимагає вдячності: вона зробила їм те, зробила це... Але хіба можна від дарування чекати врожай, зібрати його і скласти про запас? Обдаровуючи знову й знову, ти одухотворюєш і подовжуєш прихильність. Якщо ти не даруєш більше, ти вже ніби й не дарував ніколи. Ти кажеш: «Я дарував учора, і зі мною вдячність за цю заслугу». Я відповім: «Заслуга ця була б твоєю, якби ти вчора помер. Але ти живий. Важливо лише те, з чим ти йдеш у смерть. З благородної людини, якою ти був учора, ти став сьогодні скнарою. Сьогодні помре скнара».

Якщо вартовий, що має оглядати обрій, засне, місто вмирає. Не може вартовий ходити по стіні про запас. Не складає про запас удари твоє серце.

Що значить звільнити? Якщо в пустелі я звільню людину, яка нікуди не поривається, чого буде коштувати її свобода? Свобода існує лише для того, хто поривається кудись. Звільнити людину в пустелі — значить збудити в ній спрагу й показати їй шлях до криниці. Лише тоді її дії матимуть сенс. Немає сенсу звільняти камінь, якщо не існує сили тяжіння. Тому що звільнений камінь не зрушиться з місця.

Легко заснувати порядок у суспільстві, підкоривши кожного його члена непорушним правилам. Легко виховати сліпого, який, не протестуючи, підкорявся би поводиреві чи Корану. Наскільки ж важче звільнити людину, навчивши її владарювати над собою.

Я не знімаю з себе відповідальності за поразку, через яку не раз буду відчувати себе приниженим. Я невіддільний від Франції. Франція виховала Ренуарів, Паскалів, Пастерів, Гійоме, Ошеде. Вона виховала також тупаків, політиканів і шахраїв. Але мені здається надто зручним проголошувати свою солідарність з одними й заперечувати будь-яку спорідненість з іншими.

Поразка розколює. Поразка руйнує збудовану єдність. Нам це загрожує смертю: я не буду сприяти такому розколу, звалюючи відповідальність за розгром на тих із моїх співвітчизників, які думають інакше, ніж я. Такі суперечки без суддів ні до чого не призводять. Ми всі переможені. Я був переможений. Ошеде* був переможений. Ошеде не звалює відповідальність за поразку на інших. Він каже собі: «Я, Ошеде, невіддільний від Франції, був слабким. Франція, невіддільна від мене, була слабкою. Її слабкість була моєю слабкістю». Ошеде добре знає, що, якщо він відірве себе від своїх, він прославить лише себе. Але тоді він перестане бути Ошеде, невіддільним від свого дому, від своєї родини, від своєї авіагрупи, від своєї батьківщини. Він буде всього лише Ошеде, який блукає в пустелі.

* Ошеде — льотчик, друг Сент-Екзюпері по кампанії 1940 р.; згадується у «Військовому льотчику». У 1943 році загинув, розбившись на «Лайтнінзі».

Якщо я поділяю приниження мого дому, я можу вплинути на його долю. Він невіддільний від мене, як і я невіддільний від нього. Але якщо я не прийму на себе його приниження, мій дім, кинутий напризволяще, загине, а я піду один, осяяний славою, але ще більш непотрібний, ніж мрець.

Я не надаю значення більшості голосів; більшість людей не бачить корабель, він надто далекий від них. Якби найбільше було цвяхарів, вони б підпорядкували своїй істині розпилювачів дощок, і корабель не народився б.

Ти не повіриш мені й навіть обуришся, але я все ж таки скажу, що братство не дається рівністю, що й братство — нагорода, а рівні ми лише перед лицем Господа. Дерево — ієрархія, але хіба листя чи гілля — це придушення коріння, хіба коріння — гноблення листя? Храм — ієрархія. Він спирається на фундамент, і склепіння його замикає ключ. Але хіба можеш ти сказати, що ключ значиміший за фундамент? Чого вартий генерал без армії? Армія без генерала? Рівні всі перед царством, а братство дається як нагорода. Адже братство — це не можливість для панібрататства й хамства. Братство, повторюю тобі, — нагорода, яку дарує твоя ієрархія, твій храм, де хтось — фундамент, а хтось — ключ. Братство я бачив у патріархальних родинах, де шанують батька, де старший брат піклується про молодших, а молодші довіряються старшому. Теплими були їхні вечори, свята й повернення додому. Але якщо всі самі по собі, ніби кульки, де ти бачиш братство? Якщо хтось помирає, його зараз же заміщують іншим, він не був ні для кого необхідним. Щоб любити тебе, я маю тебе виділити, в тебе має бути своє особливе місце.

Якщо я витягнув тебе з води, я полюблю тебе, відчувши себе відповідальним за твоє життя. Полюблю, виходивши від тяжкої хвороби. Я люблю тебе, якщо ти — мій старий слуга й усе життя провів біля мене, ніби нічник, або якщо ти пасеш моє стадо і я прийду до тебе попити козиного молока. Я візьму в тебе, ти віддаси мені. Ти в мене візьмеш, і в мене знайдеться, що тобі дати. Але про що нам говорити з тим, хто з піною на вустах наполягає на нашій з ним рівності, але не хоче залежати від мене й не хоче, щоб я від нього залежав. «Я люблю» означає, що твоя смерть завжди буде для мене безповоротною втратою.

Ми дихаємо на повні груди лиш тоді, коли зв’язані з нашими побратимами і маємо спільну мету; і ми знаємо з досвіду: любити — це не значить дивитись одне на одного, любити — значить дивитись разом в одному напрямку. Товариші лиш ті, хто єдиною зв’язкою, як альпіністи, сходять на ту саму вершину, — так вони і знаходять одне одного.

Бути людиною — це й означає відчувати, що ти за все відповідаєш. Паленіти соромом за вбогість, хоча вона ніби й не з твоєї вини. Пишатися перемогою, здобутою товаришами. І знати, що, муруючи, допомагаєш розбудовувати світ.

Опублiковано: № 3 (57) Дата публiкацiї на сайтi: 14 May 2012