Всі ми чули й читали про те, що Бог є Любов. Але щоб відчути цю Любов, щоби принаймні частково увібрати її в себе, треба потрудитися, треба пройти через випробування. Через Піст.
Піст — це сім тижнів, які можна прожити по-різному. Можна так, що потім усе життя пам’ятатимеш цю Любов, прагнутимеш до неї повсякчас. Можна простіше — без явних одкровень, у міру своїх скромних сил. Макаронно-смаженокартопляна дієта, дворазова Сповідь і, якщо Господь сподобить, то Причастя. Можна стати частиною парафії, прочитати «Ліствицю» чи скорочене «Добротолюбіє», надіслати посилку в дитбудинок... Можна зробити масу непоганих і, власне, звичайних справ, які в наш час сприймуться «нормальною» більшістю, як дивацтво й дурниці. А потім усе це покласти до свого особистого «запасника». І тоді-то, може, це зернятко раптом виросте й наповниться смислами.
Коли це станеться — знає тільки Він. Можливо, на П’ятдесятницю, коли від запаху зелені в храмі займає дух, і хочеться радіти, купатися й усіх поздоровляти. Можливо, на світле, не по-серпневому біле свято Преображення, коли смак кислих яблук стає раптом солодким і невагомим. А може, і похмурого листопадового ранку, коли дорогою на роботу ти раптом відчуєш всередині ледь помітний рух, початком якого був Великий піст. І тоді все раптом закрутиться, пазл складеться, і ти зрозумієш, що все не дарма, що зовсім поряд те, чому немає початку й кінця.
Усе може відбутися швидко — а може через п’ять, десять чи двадцять років, коли й надія на істинну віру почне згасати. У Бога все можливо. Навіть великопостове вперте голодування часом трансформується в духовне насичення. І гордовита праця — «я можу сім тижнів без ковбаси» — перетвориться на смиренне: «Мені в принципі й не до неї вже».
Можна, звісно, взагалі зробити вигляд, що нічого не відбувається. Немає посту. Була Масляна, а потім відразу настала Пасха. Спочатку об’їлися млинцями й спалили опудало, а потім «розговілися» пасочками, з’їздили на кладовище й усім своїм порозкладали цукерок. Буває й так... Вибір за нами. Господь не змушує, Він лише пропонує й дає. Ми — обираємо. Але частіше — самі себе обкрадаємо, відмовляючись від спілкування з Ним. Нам важко прийняти Його дар. Так ми самі в себе забираємо ці сім тижнів підготовки до того, щоб торкнутися вічності. Ми, на жаль, обираємо час. Хоча він, як і ми, скінчиться.
І Пасха не Пасха, коли за період посту в душі твоїй нічого не змінилося хоча б на градус. Яким буде для нас цей час? Повсякденним чи таємниче-радісним — адже Він гряде... Чи дзвенітиме він від звуку власного голосу й проблем — а чи буде тихим, адже тільки в тиші можна почути, як Він стукає в двері?
Для одних піст — навчитися не заздрити, для інших — не гніватись, для третіх — не бути нав’язливим. Для когось піст — привід заглянути у власну душу, для когось — у душі інших, аби зрозуміти, що там усе трохи інакше, ніж у тебе.
Думається, що головною особливістю посту Великого є якесь тихе завмирання. Зупинка «зовнішнього» життя. Але зупинка така, за яку ніхто б не докорив. Не безвольність і апатія, а, навпаки, напруженість волі й зібраність усіх почуттів. Щоб, дивлячись на такий «привал», усім би захотілося зупинитися й помовчати...
Самоперевірка на духовну «вошивість» неймовірно важка. Ми не вміємо бути об’єктивними. Адже самовпевненість та егоїзм не дають нам можливості чесно судити. Ні себе, ні інших. Тому й не повинні. Коли ми беремо на себе роль Судді, на очах — ніби шори. Ми нещадні до інших та поблажливі до себе. А треба було б навпаки... І для цього теж — піст.
Ми тараторимо про рахунки за світло, про незручне начальство, про незаслужені болячки, про зношені черевики, про розбалуваних дітей. І тільки власне мовчання раптом розставляє усе на свої місця. Тому що починаєш чути не свій, а Його голос. І Він із тобою говорить, між іншим, не лише про вічність, але іноді й про побутові дрібниці. І Євангеліє, в тому числі, про це. В одній і тій же притчі перетинаються і час, і вічність. І коли починаєш хоча б на йоту розуміти, і навіть не розуміти, а якось відчувати цю тишу посту, тоді й хвороби стають заслуженими, і діти — більш зрозумілими. І якщо звернутися спершу до Нього, а потім до себе, то ці сім тижнів внутрішньої тиші пролетять, наче розтягнута мить. Тоді бог стане Богом. А ми на світле свято Пасхи з упевненістю зможемо свідчити про Його Воскресіння.
