Захотілося мені одного разу намалювати словесний портрет ідеальної молодої людини. Або молодої людини, що прагне до ідеалу. Чому? Тому що найближче майбутнє знаходиться в руках молодих людей. Майбутнє Церкви — також...
Я почав малювати, тобто підбирати визначення, і швидко спіймав себе на тому, що виходить щось дуже знайоме, ніби десь побачене.
Ідеальна молода людина розумна. Вона любить учитися. Бачу світле чоло, схилене над книгою. У неї немає шкідливих звичок, замість них — любов до спорту. Вона мя’зиста й підтягнута. В одній руці в неї книга, в іншій — спортивна сумка з тенісною ракеткою чи волейбольним м’ячем...
Ось на цьому етапі я спіймав себе на думці, що, здається, я не малюю, а перемальовую. Мій юнак зійшов з ілюстрації чи то до Букваря, чи то до інших радянських підручників для більш старших класів. Там головний персонаж уранці прасує брюки, робить зарядку, переводить бабусю через дорогу, успішно засвоює науки, любить активний відпочинок і випромінює непереможний оптимізм.
Так я зі здивуванням помітив, що в спробах намалювати ідеальний образ молодої людини ми легко можемо зісковзнути на хибний шлях. А саме — взяти плакатного комсомольця й перетворити його на ідеал шляхом надягання хрестика на шию.
Є над чим подумати. Що поганого в радянському вихованні? Нібито нічого. Є там місце й праці, й повазі до старших, і патріотизму, і безкорисливості, й дружбі, й науці. Здавалося б — лише дайте цим людям віру й молитву — отримаєте святих. Так багато хто й говорить: Радянська влада + Православна Церква = Свята Русь у силі й дії.
Але це велика неправда чи богословська помилка, що несе катастрофу.
Над радянською ідеальною людиною — чи плакатною, чи мультяшною, все одно, — не було Неба та не було Отця на Небесах. Зате в ній, у людинці, був гріх, який у Букварі не зображався. Гріх узагалі до уваги не брали, зводячи його лише до соціальної несправедливості.
Ось намальовано, як хлопчик поливає фікус. Але ж не намальовано, як той же хлопчик у припадку люті після сварки з мамою розбиває горщик із фікусом об підлогу. Намальовано, як він миє посуд, але не намальовано, як він навідріз відмовляється його мити. І все інше — безглузде, зле, агресивне, хтиве, що оселилося в людині, — теж не намальоване. А воно ж було. І воно залишається. Ми ж пам’ятаємо, як швидко полиняв і випарувався тип радянського невіруючого праведника відразу після краху системи. Щез колективізм, щез трудовий подвиг, у Букварі з’явилися інші малюнки.
Від картинок минулого, що засмітили область розуму, доводиться позбавлятися не без зусиль. Але моє запитання лишається: яким же буде той збірний образ молодої людини, в чиїх руках виявиться відповідальність за життя й за Церкву?
Вона буде не плакатною, такою, що її не намалюєш. В Церкву, до Бога вона буде йти зовсім не так, як першокласники в бантах скачуть на 1 вересня. Вона буде йти в боях і крізь оточення.
Кількість людей, що приходять до Бога з дитинства завдяки домашньому вихованню, буде не дуже великою. По-перше, нормальних православних сімей мало. По-друге, виховувати ми ще не навчилися. По-третє, діти батьків слухати не хочуть, і взагалі світ змінюється так стрімко, що до нього звикнути не встигаєш. До Бога молодь буде приходити драматично.
Одні прийдуть від великого розуму й знань. Міфічна віра простаків давно померла. Її замінили забобони невігласів. І майбутнє віри — за розумом і жагою істини. Тому й звична для розуму Церква села й селянства поступиться місцем Церкві міста й студентства. А де не поступиться, там зникне.
Інші прийдуть через нестерпний сором і невимовну гидоту. Не прийдуть, а приповзуть, до того ж у сльозах і з відчуттям, що більше йти нікуди. Таких буде більшість, бо розумники, що приходять через книгу, завжди нечисленні. А от більшість буде розбещуватись, морально гнити, пізнаючи в 10 років те, чого раніше не знали й не звідували 70-річні. І якщо не збожеволіють від неприродності, якщо не помруть на ранок від туги після чергової вечірки, якщо не озлобляться до стану демона, то приповзуть каятися. Так і почнуть спасатися. З часом допоможуть спастися іншим.
Є ще морально й релігійно геніальні люди, яким відносно легко (за чистоту й простоту) дасться те, що всім узагалі дається з кров’ю й потом. Є містичні натури, які до приходу в Церкву Христа Спасителя встигають побувати розумом на Сході й на Заході, пошукати «просвітлення», дізнатися про чакри, мантри й карми. Ці теж, якщо не загубляться серед усміхнених, поринулих у медитацію демонів, стануть людьми молитви й духовної праці.
В будь-якому разі в Церкву будуть приходити спасатись. Тобто приходитимуть ті, хто гинув, і саме тому приходитимуть, щоб не загинути. Від даної картини не віє брехливими оптимізмом, і намалювати її важче, ніж ілюстрації до Букваря.
Чого побажав би я цій узагальненій молодій людині, людині майбутнього?
Бажаю їй освоїти якесь ремесло, щоб, незалежно від посади й освіти, її ж руки завжди могли давати їй хліб.
Бажаю їй побачити хоч трохи світ, щоб перестати лаяти свою власну землю і зрозуміти, що з часів гріхопадіння всюди все приблизно однакове.
Бажаю, приїжджаючи в будь-яке місто чи село, йти на кладовище з молитвою, тому що ті, хто жив раніше за нас, швидше за все, були кращими за нас. Що не гіршими — точно.
Бажаю навчитися терпіти біль фізичний і моральний, але якомога менше того й іншого приносити всім навколо.
Іще — ставитись до грошей, як до грошей, а не до бога, і вміти ділитися заробленим.
Іще — менше грішити, щоб не збожеволіти.
Ще — шукати щастя в сім’ї. Якщо там його немає, то ніде немає. При тому що й монастир — сім’я, а якщо не сім’я, то це й не монастир.
Іще — багато читати, але знати, що найбільша книга — Євангеліє.
Ну й останнє: знати, що гріх завойовуватиме все більше й більше місця в серцях людей і їх свідомості. Полегшено-прохолодного християнства не буде. Буде праця й сповідництво. А отже, головні з необхідних якостей — це працелюбність і вірність.
