Чи можна врятуватися поза Церквою?
Чому православні так переконані, що поза Церквою немає спасіння? Це що — погана риса характеру? Пережиток більш давнього, «середньовічного» складу думок і почуттів? Чи виростає православний ізоляціонізм з нетерпимості частини пастирів і мирян, чи він росте з самої серцевини Біблії і православної традиції?
Християни — не господарі своєї Церкви і своєї віри. Якби ми були окультистами, які своїми зусиллями створюють свої космогонічні системи, то могли б сказати про себе: ми знайшли знання, ми оволоділи ним. Але в тому-то й річ, що не ми знайшли — нас було знайдено. Істина вторглася у життя апостолів, і віруюча людина не «володіє істиною»; вона служить їй. А отже, навіть дуже бажаючи бути «відкритими» й «сучасними», ми просто не можемо вигадувати собі нового Христа.
У Євангелії є багато такого, що мені особисто зовсім не подобається. Наприклад, у ньому сказано: блаженні голодні та спрагнені правди (Мф. 5, 6), хоча мене більше втішило б, якби там було написано «блаженні професори богослов’я». Хотілося б мені багато чого переінакшити в Євангелії... Але не можу. Якщо ми куплені на послух Христу, то треба не пристосовувати слово Боже під наші бажання й наш рівень розуміння, а самим постаратися зрозуміти — що й навіщо сповіщає нам Писання.
Через усю Біблію проходить викриття язичництва. Язичництво — релігія «язиків», народів. Це плід народної релігійної творчості. З погляду біблійного богослов’я язичництво — це плід релігійних пошуків людей, а Завіт — це результат того, що Бог Сам відкрив Себе людям. Про інші релігії можна сказати, що в них люди шукають Бога. У Біблії ж розповідається історія про те, як Бог шукав людей. Одна з перших картинок Біблії — Адам, що ховається від Бога під кущем (див.: Бут. 3, 8); у ключовому ж епізоді — настало для вас Царство Боже (Мф. 12, 28): люди все-таки виявилися спостигнуті Радістю; Євангеліє наздогнало їх...
Біблійна релігія не є якоюсь системою вірувань, виробленою єврейським народом у давнину. Біблія нав’язана Ізраїлю, а не створена ним.
Мойсей майже силою веде свій народ з Єгипту, і мета його сорокарічних мандрів — смерть його ж власного народу. Ті, хто народилися в рабстві, ті, хто занадто просякнуті єгипетським магізмом і язичництвом, не можуть увійти у Святу Землю. І сам Мойсей лише здалеку бачить її, але не торкається Обітованої Землі. Ці сорок років — безперервна низка бунтів Ізраїлю проти Мойсея та його Бога. Виготовлення ідолів і спіритизм, магія та астрологія, захоплення язичницькими практиками сусідніх племен — ось те, до чого при найменшому послабленні ухиляється народ, звідки його знову й знову відтягують послані Богом судді й пророки.
Отже, релігія Завіту нав’язується Ізраїлю, а не твориться ним. І коли Ізраїль не прийняв Новий Завіт, коли пішли пророки й пішла Благодать Божа — він нарешті цілком віддався бажанням свого серця і створив собі релігію. Він створив Кабалу. Все те, що було заборонено Старим Завітом, є в Кабалі — магія й окультизм, астрологія й заперечення Єдиного Бога-Творця.
Однією з дивностей релігії, даної Стародавньому Ізраїлю, є незвичність її космології. З погляду повсякденного міфологічного мислення місце проживання демонів — це підземелля. Народне уявлення розміщує пекло під землею, там, де кипить магма. Вчитуючись у Писання помічаєш, що світ зла, світ ворожих людині духів Біблією розміщується не під землею, а над землею, тобто духи злоби мешкають у небесному світі. Вони так і називаються — духи злоби піднебесної (Еф. 6, 12), а аж ніяк не «підземної». Виявляється, той світ, який люди звикли називати «видимим небом», аж ніяк не безпечний. Небеса приховують від людини Бога — і цю блокаду треба прорвати.
Настає час Нового Завіту — і він виявляється аж ніяк не часом примирення Бога й космічних духів. Він виявляється часом їх вирішальної битви. При релігійному, а не моралістичному читанні Нового Завіту не можна не помітити, що Христос — воїн, і Він прямо каже, що Він веде війну проти ворога, якого називає князем світу цього (Ін. 12, 31).
Усі послання апостола Павла одноголосно говорять про Хрест як про перемогу Христа над якоюсь «космічною владою», князем, що панує в повітрі (Еф. 2, 2). Проти них воював Христос: роззброївши влади й начальства, сміливо їх вивів на посміховисько, перемігши їх на хресті (Кол. 2, 15).
Наразі, після того, як Бог воплотився у піднебесному світі, людина може вступити у спілкування з буттям Наднебесним. Як пояснює преподобний Максим Сповідник, Хрест подолав «ворожі сили, що наповнюють середнє місце між небом і землею». Голгофський Хрест — це тунель, пробитий крізь товщу демонічних сил, які норовлять представити себе людині як останню релігійну реальність.
Справжня релігія — це не контакт з духами космосу. Релігія — зв’язок людини з Богом*. З Тим, Хто спочатку створив космос і людину, а не з чим-небудь, що з’явилося в космічних просторах. Святитель Іоанн Златоуст порівнює небо із завісою Єрусалимського храму. Що ж, язичники — це люди, які заплуталися у завісі й передчасно впали на коліна, не дійшовши до справжньої Святині.
* Релігія — від лат. religare, пов’язувати.
Людина створена за природою ні смертною, ні безсмертною. Бог створив її здатною і до того, і до іншого. Сама по собі людина не має ні необхідності померти, ні повноти, необхідної для безсмертя. Вона володіє лише якоюсь потенцією: до чого «притулить» вона своє буття — такою і стане.
Людина може дихати Богом — і тоді вона стає безсмертною. Але якщо людина замкнута у собі самій і у світі невічних творінь — вона помре. Людина, якою бачить її Православ’я, схожа на водолаза, який отримує повітря через шланг із корабля. І ось цей водолаз необережним рухом защемив шланг і задихається. Марна справа йому зверху кричати й сварити. Потрібно, щоб хтось інший стрибнув зверху, і приніс новий шланг із цілющим повітрям, і дав удихнути невдасі. І плач людей Старого Завіту до Бога — про те, що поміж нами нема посередника (Іов. 9, 33). Нікому донести до потопаючої людини Горішнє Дихання.
Початок людської історії був обпалений космічною катастрофою. Через гріх у світ увійшла смерть. Можна сказати, що у світі вибухнув Чорнобиль. Суть не в тому, що Бог гнівається на нас і карає покоління за поколінням за проступок Адама. Просто ми самі створили смерть. Ми — винуватці того, що весь світ, весь космос став підкорятися законам розпаду й тління. Бог, навпаки, шукає — як урятувати нас від радіації смерті.
Зовнішньо у Чорнобилі все спокійно. Але людина, яка п’є тамтешнє молоко, — п’є смерть. Вона дихає лісовим повітрям — вона вдихає смерть... Чому не можна займатися бігом у центрі Москви? Тому що чим інтенсивніше тут дихання, чим більше повітря буде людина проганяти через свої легені — тим більше бруду буде осідати в них. Так і у світі після гріхопадіння: чим більше «космічних енергій» людина пропустить через себе — тим більше продуктів розпаду буде осідати в її душі...
Ви вмерли з Христом для стихій світу (Кол. 2, 20). Для ухилення від гри зі «стихіями» є вельми ґрунтовна причина: вони не вічні. Одного разу створені, розпалені стихії розтопляться (2 Пет. 3, 12). Значить, душа, яка просякла їхніми енергіями й прийняла їх замість сили Божої, згорить разом із ними. Щоб здобути безсмертя душі, треба прорватися крізь легіони космічних «енергій» і причаститися Єдиному Безсмертному (1 Тим. 6, 16).
Сучасний світ вважає, що в принципі завжди все було добре. І хоча ніякого Творця немає, але все ж людина створена (космосом, не Богом!) для щастя, як птах для польоту. І будь-яка релігія, будь-яка філософія й політика повинні виправдати претензії людини на її право на щастя.
У світобудові панує покращувальна еволюція: рівень життя має рости не тільки в цьому житті, але й у майбутньому. Звідси вимога масової свідомості до християнства: утіште нас, скажіть, що ми можемо жити за стандартами споживчого суспільства, а за це Ісус разом із Буддою введуть нас після розставання з тілом у світи і більш багаті, і більш барвисті, і щасливі. Дозвольте без жодної іронії виспівувати пісеньку Бориса Грєбенщикова: «по Голгофе бродит Будда и кричит: „Аллах акбар!“». І перш за все — позбавте нас необхідності думати, вибирати й узагалі свідомо ростити свою душу. Ми нічого не знаємо про світ релігій — і тому для нас усі релігії рівні, і тому ми дуже віротерпимі. Ви, богослови, не заважайте нам вважати себе християнами, попри наш окультизм, хоча Євангеліє ми гортали лише одного разу, а не виконували ніколи.
І ось тут я можу сказати лише одне: ми можемо вибирати духовні шляхи, ми можемо слідувати або ні духовним законам. Але самі ці закони настільки ж незалежні від нашого бажання, як і закони астрономії. Ми не можемо запропонувати Богу маршрути, за якими нам хотілося б іти. Він відкрив для нас духовний шлях, на якому можна знайти Його, і попередив про те, в яких випадках Царство Боже не успадковується людьми.
Ось у чому різниця між апостолами й сучасними богобудівниками: апостоли знали, що весь світ лежить у злі (1 Ін. 5, 19), і тому раділи, що Господь відкрив можливість для порятунку бодай деяких (1 Кор. 9, 22). Сучасний світ переконаний у тому, що космічні шляхи хороші, що в релігіях немає нічого небезпечного, що всі люди будуть урятовані, й тому сприймає як скандал нагадування про євангельське свідчення про те, що шляхи людей необоротно розділяться.
На відміну від покращувальної ідеології сучасності, християнство — релігія порятунку. Рятують там, де вже не можна обмежитися «порадами». Рятують не від недоліків. Рятують від смерті.
Християнство — це Новий Завіт. Це означає, що колишній спосіб релігійності виявився недостатнім, виявився безпорадним. Це означає, що поза Новим Завітом люди не змогли наблизитися до справжнього Бога — й тому Господь не вдосконалив якусь наявну філософську традицію, а прийшов Сам, і у Своїй Крові, а не на папірусі, уклав із нами Завіт Новий.
Часто християн називають жорстокими людьми — за їхнє свідчення про те, що поза Христом немає порятунку. Християни знають, що у світі й космосі розлита смерть. Ми самі нічого не зробили для її подолання. Але нам дано ліки від смерті, «ліки безсмертя», протиотрута. Вічний Бог став людиною, щоб привернути нас до Себе і Собою захистити нас від наслідків наших беззаконь. Ось — Чаша з лікуванням безсмертя. Ось — Чаша Життя. Прийдіть і вкусіть... Чи жорстокий лікар, який запевняє хворих, що без принесених ним ліків їм не вижити? Чи жорстокий проповідник, який каже, що поза Причастям людина не знайде Життя?..
І в цій ситуації зовсім не очевидно, що різницею між християнством і язичництвом можна знехтувати. Християнство говорить: пройди через біль покаяння й прямуй до Бога. Язичництво запевняє, що не треба ні того, ні іншого, а потрібно лише «розширити свою свідомість». Для цієї мети згодяться і наркотики, і ЛСД, і «ребефінг» — модна сьогодні техніка регулювання дихання, при якій у мозку, доведеному до кисневого голодування, виникають галюцинаторні видіння «райських планет» (іноді, навпаки, цей самий ефект дає техніка «гіпервентиляції мозку»: відчуття ейфорії досягається через перенасичення киснем). А якщо й потрібно зустрічатися з кимось, то аж ніяк не з Богом, а просто з деким із космічних жителів...
Знову повернемося до Чорнобиля. Люди, що живуть навколо нього, не винні у своїй біді. І все ж смерть оселилася в їхніх будинках. І ось приїжджає лікар і каже: я зміг знайти ліки від вашої хвороби. Ці ампули у мене; прийдіть до мене, і я безкоштовно вам їх дам.
Цей лікар зупинився в селі Мала Іванівка. І жителі Верхньої Івантіївки, дізнавшись про це, заявили гучний протест: ми не будемо лікуватися у цього лікаря, тому що він зупинився не в нас, а в наших сусідів. Самі не підемо й дітей наших не пустимо... Так, Христос воплотився не в Калузі й не на берегах Інду. Але питання, «чи спасуться індуси», що не прийшли до Христа, виявляється настільки ж абстрактно-моралістичним, як і питання про те, чи врятуються «івантіївці», ображені тим, що лікар оселився не в них. Адже лікар не через злість так зробив і не через несправедливість. Він прийшов у зону смертельного ураження (хоча міг цього й не робити) й оселився там, де швидше міг знайти перших пацієнтів.
А в мешканців хутірця в Нових Черемушках ситуація була ще складнішою: вони б пішли до лікаря за ліками — але листоноші до них не дійшли, а радіозв’язок не працював... Ніхто й не знав, що в цій глушині ще живуть люди. Вони будуть хворіти й передчасно помруть. Чи винен у цьому лікар, який приїхав у Малу Іванівку? Індуси чули про Христа й не прийняли його. Ацтеки багато століть і не чули про Нього. Чи винен Христос, що кожну гору Він не зробив горою Преображення?
Ще були люди, які й почули, і навіть сходили подивитися на лікаря і його помічників, але так і не могли зрозуміти, навіщо це треба. Чому всі говорять про небезпеку? Ніби все як завжди. І сонце світить, і квіти ростуть. Хіба що поросята іноді дивні народжуються — так для цього є ветеринари, а нам же навіщо ці ліки пити? Ми здорові. Ми споконвіку самі себе лікували. І цей лікар не кращий за наших бабок. І ваш Ісус не кращий за наших махатм...
Інші й готові прийняти ліки, але кажуть: тільки особисто з рук лікаря. От якби він особисто з’явився мені, скажімо, сьогодні після обіду — я з ним повечеряв би, а потім і ліки, мабуть, прийняв би... Людські руки, якими написано слово Боже і якими воно розноситься між людьми, багатьом не подобаються. Гидують.
Ще були люди, які й почули, і прийшли, але не дослухалися до попереджень лікаря. Скажімо, виявилося, що ліки не можна запивати горілкою. Лікар винен, що не бігав за кожним і не бив по руках?
Знайшлися й такі люди, які причастилися ліків і всі правила його застосування зберігали. Але ніяк їх не можна було вмовити триматися подалі від епіцентру вибуху. Їм усе здавалося, що там є щось більш екзотичне і що взагалі небезпека радіації перебільшена. Вони і в християнський храм ходили, і в Шамбалу щовечора через астрал літали. Христу вони надали високе звання в Космічній Ієрархії (полковника планетарного Логосу), але не вважали соромним спілкуватися і з лейтенантами («барабашками»).
Нарешті, з’явилися й такі, які слухали настанови лікаря з надзвичайним благоговінням і напам’ять вивчили всі його інструкції. Вони досконало знають, як користуватися ліками, з чим вони несумісні, а що, навпаки, допомагає їх кращому засвоєнню. От тільки самі ліки вони так і не спробували.
У Христі ми зустрічаємо Саму Вічність, що прорвалась у наш час. Нічого більшого не мріє подарувати людині жодна інша релігія. Усі спроби примирити Євангеліє з язичництвом неминуче призводять до втрати цієї радості. Христос виявляється всього лише одним з учителів (десь між Піфагором та Джордано Бруно). Але якщо Він — всього лише Людина, якщо Він — не Бог, значить, з Богом люди так і не зустрілися.
Біблійна формула «Бог єдиний» — це формула, яка виключає. Коли Бог говорить Мойсею першу заповідь — «Бог один», Він не має на увазі, що тим самим Мойсеєві відкривається езотерична таємниця — імен, мовляв, богів багато, а насправді всі релігії говорять про одного й того самого Єдиного Бога. «Мойсей, якщо хочеш, називай Мене Крішною. А ти, Аарон, можеш по вівторках кликати Мене Зевсом, а по п’ятницях хоч Астартою. А буде бажання — моліться так: „О Карлсон, іже єси на даху!“»
Язичницька формула «Бог єдиний», навпаки, вбирає в себе найрізноманітніші форми духовного руху. Заповідь Мойсея має на увазі «єдиний» як «один» — «немає інших богів!». Бог Біблії називається Єдиним — тому що виключає інших богів. «Бог» сучасного релігійного кітчу називається «єдиним», тому що вбирає всіх богів.
Можливо, далеко не все в язичницькому релігійному житті може бути оцінено як вселяння сатани. Але коли прийшло Світло, коли відкрилася можливість прямого звернення до Бога, вже не можна залишатися у світі язичницьких двозначностей. Відвертатися від Христа, що прийшов до людей, і звертатися до колишніх язичницьких заклинань — значить противитися Христу, відрікатися від Нього.
Так часто звинувачують сьогодні Церкву в байдужості, в тому, що вона зовсім не схожа на Церкву апостолів, на полум’яну громаду першохристиян. Це правда. Але на перших християн ми схожі саме в тому, що більш за все і не подобається в нас людям «загальнорелігійним». У чому завгодно можна протиставляти перших християн і нас. Але тільки не в одному. Не можна протиставляти сучасну «православну нетерпимість» «терпимості апостолів», тому що останньої просто не було. Апостоли твердо стояли на своєму: немає порятунку поза Христом, бо не можете пити чаші Господньої та чаші демонської (1 Кор. 10, 21). Немає повернення в минуле, коли, не знаючи Бога, служили ви тим, що з істоти богами вони не були (Гал. 4, 8).
Занадто добре знали й апостоли, і перші християни світ язичницьких містерій, філософій, світ без Христа. І цьому світу вони принесли нове. Сьогоднішній світ, не знаючи до пуття Нового Завіту, а також досить відвикнувши від справжнього язичництва, вважає, ніби Новий Завіт можна «обновити» через щеплення до нього язичницького окультизму.
У воді теж є розчинений кисень. Але якщо водолаз вважатиме себе рибою і спробує дихати цим повітрям, він загине. Йому протягнуть повітропровід з поверхні. А він спробує дихати через раз: разок зі шлангу, а разок — прямо пускаючи воду у свої легені... Те, що він скоро загине від таких вправ, очевидно. Але смерть душі не така помітна. І «загальнорелігійні», «терпимі» й «відкриті» окультисти носять у своїх тілах агонізуючі, протравлені «космічними енергіями» душі, які розпадаються, але при тому запевняють християн, що хворі саме ми — хворі «нетерпимістю».
Я це говорю не з книг. Будь-який православний священик може розповісти десятки історій про людей, які зростили в собі духовні хвороби, пробуючи поєднати християнство зі «східними вченнями».
І знову про Чорнобиль. Уже згадувалася група людей, які знають усі інструкції з використання нових ліків, але самих ліків не приймають. Вони думають, що якщо лікар не сердиться на пацієнта — то, значить, хворий від цього стає здоровим. Так вважають протестанти: оскільки достовірно відомо, що Бог на нас уже не гнівається (після жертви Христа), то, щойно ми дізнаємося про зміну, що сталася у ставленні до нас Бога, так відразу стаємо здоровими й урятованими.
Що ж, уявімо, що інженер, з вини якого сталася чорнобильська аварія, опинився під судом. Припустимо, що через деякий час, зважаючи на тяжкий стан його здоров’я, йому оголошують амністію. Чи дуже полегшить цей папірець його становище? Адже він сам носить у собі тяжку кару за свій гріх. Він сам просякнутий радіацією. Він сам помирає. І жодна апеляційна інстанція не захистить його від дедалі сильнішого болю та слабкості.
На відміну від західного християнства, схильного описувати драму гріхопадіння й спокути в термінах юридичних, східне християнство осмислює стосунки людини й Бога в термінах органічних. Для Православ’я гріх — не стільки вина, скільки хвороба. «Гріх робить нас більше нещасними, ніж винними», — говорив преподобний Іоанн Кассіан Римлянин. І в чині сповіді священицька молитва свідчить: «Прийшов єси у врачебницю, та не незцілений отидеши».
Мало оголосити людині, що Бог більше не сердиться на неї. Треба дати їй реальний захист від смерті, треба дати їй реальну можливість дихати Богом. Не Бог утримує Себе далеко від людей. Люди віддалені від Нього: як власними гріхами, так і «духовними» посередниками. Треба дати ліки. Ліки потрібні від смерті. Ліками від смерті може бути тільки Безсмертя. Безсмертя має тільки Бог. Значить, Бог, який був удалині, має знайти життя всередині людини. Пильнуйте не про поживу, що гине, але про поживу, що зостається на вічне життя, яку дасть нам Син Людський... Хліб Божий є Той, Хто сходить із неба й дає життя світові... Я хліб життя... Отці ваші в пустині їли манну, і померли... Хліб, Який сходить із неба, щоб не вмер, хто Його споживає... А хліб, що дам Я, то є тіло Моє, яке Я за життя світові дам... Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крові Його, то в собі ви не будете мати життя (Ін. 6, 27...53).
Причастя Крові й Тіла Христових — ось ті антикосмічні ліки безсмертя, які приніс Спаситель. Христос покликав нас на «вечерю безсмертя». Сам Христос установив саме такий спосіб єднання зі своїми учнями. Не просто через проповідь, не просто через молитви або гімни, не просто через обряди — через Таїнство Причастя Тіла й Крові Христа. Люди, які говорять, що достатньо читати про Тайну Вечерю і згадувати про неї, люди, за запевненням яких самі Ліки Безсмертя для нас сьогодні недоступні, не зрозуміли задум Спасителя. Ці люди — протестанти.
На їхню думку, єдине, що може врятувати людину — Євангеліє, радісна звістка про спасіння через Ісуса Христа й спокута на Голгофі. Людина втамовує спрагу інформацією про воду, а не самою водою. Людина харчується символом хліба, а не самим хлібом. Протестанти схожі на людину, яка бачить у пустелі мандрівника, що помирає від спраги, й, привітно підійшовши до нього, починає розповідати вмираючому про користь води. Три години вона говорить про те, які чудові властивості у води, про те, що без води не може бути життя, про те, що треба боротися за чистоту джерел і водоймищ... А потім іде, так і не давши спраглому ні краплі води. «Хіба ти ще хочеш пити? Хіба недостатньо тобі „хороших звісток про воду“? Але ми п’ємо „символ води“, ми даємо людям „спогад про воду“. Це тільки неосвічені православні й католики вважають, що рідина в їхніх літургійних судинах дійсно є Вода Життя, Кров Христа. А ми вважаємо, що вода — це слова Христа. Ці слова ми тобі й переказали. Чому ж ти ще хочеш пити?! Ти ж чув: „завдання Церкви — проповідь Євангелія“, а зовсім не Причастя Тіла й Крові Христа. Ну що, тобі перехотілося пити? І, до речі, якщо тут поряд проходитиме православний священик з Чашею — дивись, у жодному разі не пий із неї!»
У Причасті ми долучаємося Великодньої, Воскреслої плоті Христа. Це «іншого буття початок». Частинки нового космосу, того космосу, в якому вже немає отрути смерті, в якому переможена ентропія і смертний розпад, входять у нас, щоб послабити тиск плоті гріха на нашу особистісну свободу. Через причастя ми в стані наче Едему: минуле гріха не тисне на нашу особистісну волю, і ми в стані свободи робимо свій вибір, не відчуваючи надмірного гріховного тиску власного минулого, звички нашої природи, викривленої гріхом.
Шлях зцілення полягає в тому, що Христос у Собі, у Своїй Божественній Особистості зцілив сприйняту Ним людську природу і її, вже зцілену, подає нам у Причасті, щоб через зцілення самої природи зцілити особистість кожного з нас.
Там, де ця нова людська природа живе, — там Тіло Христа, там Церква. Тому й немає порятунку від світу занепалого космосу поза Церквою Христовою. Там, де немає Причастя, — там немає нової Реальності Нового Завіту. Там немає причастя Вічного Життя. Там, як і раніше, «Смерть і Час панують на землі»...
Християни запрошують: «Прийдіть і вкусіть»... а нас називають «нетерпимими». За те, що ми хочемо передати людям великий Дар Христовий, — нас честять «жорстокими». За те, що ми звіщаємо Новий Завіт, — нас іменують «відсталими». За те, що ми закликаємо продумати й усвідомити Одкровення Боже, — нас обзивають «бездумними фанатиками».
Спасіння у Церкві є — прийдіть. А поза Церквою... Ще у III столітті священномучеником Кипріаном Карфагенським сказано: «Кому Церква не Мати — тому Бог не Отець». І нехристияни з цим були згодні: і справді, для тих, хто живе поза християнством, Бог — не Отець. Він — «Владика», «Єдина Енергія», «Карма», «Нірвана», «Божественний Принцип», «Безликий Брахмо»... І тільки Христос сказав: Отче, Я Ім’я Твоє виявив людям (Ін. 17, 5...6). Це нове ім’я Бога — Отець. І з’єднуємося ми з Ним у Його Сині — у Христі через Його Тіло, яким є Церква. У це тіло ми входимо через Його Вічний Дух, який виходить від Отця, а не від Космосу, й спочиває у Сині, а не в «астралі». Христос дав нам не тільки право звертатися до Бога — «Отець»; Він дав нам Духа, що Його світ не може прийняти (Ін. 14, 17).
Світ за це дуже образився на Христа й на християн. Образився ще за життя Христа. І навіть дві тисячі років після Його страти так і не пробачив Христу ясності Його свідчення про те, що Шлях Порятунку — один.
За що розіп’яли Христа? — Ну, зокрема, за це: Усі, скільки їх перше Мене приходило, то злодії й розбійники, але вівці не слухали їх. Я двері: хто ввійде Мною, той спасеться (Ін. 10, 8...9).
А ось ще те слово Христове, яке так не люблять зараз згадувати: Чи ви думаєте, що Я прийшов мир дати на землю? Ні, кажу вам, але поділ (Лк. 12, 51). «Істинне Слово, коли прийшло, показало, що не всі думки й не всі вчення гарні, але одні злі, а інші хороші», — через сто років сказав мученик Іустин Філософ.
І досі язичницький світ, світ «покращувачів» і «прогресистів», які не розгледіли Нового Завіту, вимагає від нас: «ну, скажіть нам, що ми теж спасемося». — «Так, врятуєтеся. Якщо прийдете до Христа, якщо приймете Євангеліє повністю, а не шматочками. Якщо розчуєте Його звернення: Покайтеся... Прийміть... Се є Кров Моя, за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів...»