Щоб написати про Чорногорію так, як слід, мені завжди чогось не вистачатиме: знання історії, геополітичного чуття, права голосу. Але завжди буде в надмірі серця, від якого говорять уста, ностальгія слов’янської крові й любов до цієї неймовірної казкової країни. Не до курортів і пляжів, але до непідкореної Чорногорії Петра Цетінського й Василя Острожського. Так не хочеться розплескати це почуття по білокам’яній бруківці, пролити у вазони з розкішними південними квітами, впустити з різьбленого балкончика, що віками дивиться на Адріатику...
Ніколи не вірила глянцю, що оспівує відпочинок у південнослов’янських рекреаціях. Журналістки, які полежали «на пляжах Монтенегро», поласували місцевим кліматом і колоритом, хором засвідчують: так, справді, чорногорці — найвродливіші чоловіки у світі. Навскач перераховують must-see — італійські, турецькі й австрійські фортеці, на які варто було би подивитися в узбережних містечках. Охоче переходять до розгорнутого аналізу кухні й винної карти... І так усе легко, запросто. Ніби габсбурзькі в’язниці й «олівці» католицьких дзвіниць на місці православних храмів збудовані спеціально для втіхи туристів.
Як би не вабила блакитна лазур Адріатичного моря, поїздка на Балкани, цю порохову бочку Європи, мало в’яжеться з матрацною відпусткою. Чарівна Чорногорія, яка дарує відпочинок очам і тілу, готує величезний фронт робіт для серця. Тим паче — серця слов’янського, православного.
Хороша подорож починається з правильної книги. Збираючись до Чорногорії, варто заздалегідь «вчити матчастину», не покладаючись на екскурсоводів і путівники.
Здивування починається на етапі «наречення імен»... Іще з VII століття на цій землі існувала слов’янська держава Дукля, підвладна Візантії. З ХІ століття вона згадується як незалежне королівство Зета (згодом — частина сербської провінції Рашка). Нинішнє своє ім’я Чорногорія отримала, коли потрапила в 1439 році під венеційський протекторат і перебувала під управлінням землевласників Черноєвичів. Від венеціанців залишилося й звучне, прийняте в Європі ім’я Монтенегро.
Здається, що серед історичного віроломства й загибелі імперій Чорногорія — ніби «територія правди», де Богом, природою й історією створені умови для того, щоб за істинною вірою залишалося останнє слово. У кінці XVII, у XVIII-ХІХ століттях вона залишалася єдиною православною державою на Балканах, не підкореною турецькими завойовниками. Коли залита кров’ю Сербія стогнала під сап’яновим черевиком Порти, войовничі чорногорці ціною запеклого спротиву зберегли віру й волю. Переховуючись у неприступних горах, вони гинули від голоду й холоду. На той час столицею Чорногорії було місто Цетіньє, і гори Цетінської улоговини — живі вуста історії, свідки гарячих битв і молитов, колиска єдиної у світі православної теократії.
З 1697 по 1852 рік Чорногорія була теократичною державою — народом правили митрополити, які поєднували у своїх руках світську й церковну владу. На весь світ прославив Чорногорію митрополит Петро І Негош, Цетінський чудотворець. Історія поставила перед ним непрості завдання. Зовнішні вороги загрожували майбутньому Чорногорії, однак не менше крові проливалося через родову помсту — жорстокий первісний звичай гірських народів. Скільки сил було покладено святим на примирення ворогуючих сімей, скільки тисяч верст пройшли його старечі хворі ноги, щоб донести у всі куточки країни благословення, благання про мир і якщо треба — навіть загрози найзатятішим аж до відлучення від Церкви!
Вражає вірність і любов святителя до єдиновірної Русі, незважаючи на численні зради й образи, які він терпів від російської корони. Перечитуючи житіє Петра, написане преподобним Іустином (Поповичем), переконуєшся, що й у великій політиці, посеред інтриг і брудних маніпуляцій, можливе християнське всепрощення і незлопомність... Несправедливо забуте сьогодні руськими собратами ім’я святого, якого так шанували на Русі до революції.
Чудотворцем владику вважали ще за життя. На чолі війська святителю Петру не раз вдавалося здобувати перемогу над противником, який за чисельністю значно переважав чорногорців. Бог був з ним, коли двічі за 1796 рік його невелике військо розбило могутню турецьку армію. Цьому достойному сивоволосому старцю дивувалися навіть наполеонівські маршали, яких чорногорці, з допомогою російської ескадри, витісняли з узбережжя Адріатики.
Тепер мощі чудотворця Петра покояться в Цетінській митрополії — стародавньому монастирі, що не раз повставав з руїн. Тут зберігається багато великих святинь, у тому числі десниця Іоанна Хрестителя і велика часточка Хреста Господнього.
Продовжувач справи святого Петра, його племінник, митрополит Петро ІІ Негош, був також прихильником єдності з Сербією і союзу з Росією. У всьому світі він відомий як поет-епік, автор поем «Гірський вінець» і «Промінь мікрокосму». Негош помер від туберкульозу в 37 років, у віці його улюбленого Пушкіна.
В юності Петро Негош навчався в монастирі Савіна — місці, яке називають православною душею Боки Которської. Ми, приїхавши в Боку, оселилися неподалік; сюди нам пощастило приходити на богослужіння. Закладена самим Савою Сербським, ця обитель прихистила іще одного святого: на початку ХХ століття тут поправляв здоров’я святитель Николай Сербський (Велимирович). У його спогадах про монастир говориться так: «Уся Бока прекрасна, кожен її куточок дивовижний, але одне місце найкрасивіше, один притулок найсвятіший, на одному невеликому місці помістив Творець Всесвіту всі розкоші природи. Це місце, цей малий Едем — монастир Савіна».
Так, владика Николай володів словом винятково... «Я весь мир заставил плакать над красой земли моей», — сказав один поет. Те ж саме зробив для своєї батьківщини святитель Николай. Генерали Першої світової називали його третьою армією, що воює за Сербію. Чим ближчий кінець історії, тим очевидніше, яку роль у війні відіграє пропаганда. Сьогодні владику Николая назвали б генієм піару: коли цілий світ відвернувся від маленької балканської країни, вважаючи її винуватицею всесвітньої кривавої бійні, владика виїхав до Англії і там просто посеред Гайд-парку почав свою проповідь. Привертаючи увагу перехожих грою на флейті, він розповідав про історію Сербії, про її принцес і хліборобів, про її святих, про ту тисячолітню муку рабства, в якій жив, оберігаючи свою віру й звичаї, її народ. І чи не чудо, що простому проповідникові вдалося схилити громадську думку величезної імперії до допомоги Сербії?
Книги святителя Николая, сповнені містики й поезії, його місіонерські листи і сьогодні потрібні християнам як повітря. Молитися в обителі, що була домом для дорогої тобі людини, — ніби приходити до неї в гості. А улюблений святий ніколи не відпустить від себе без подарунка: у тінях кипарисів, поміж сотні-другої чорнооких слов’ян-богомольців мене вперше по-справжньому спостигло розуміння, що ж таке Церква, накрило відчуття її вселенськості, космічності її масштабів.
Дорога до Савіни веде повз два інші православні храми. Щоб потрапити туди на літургію, потрібно встати раненько і, випереджаючи голоси дзвонів, довго-довго йти по старовинному місту, що лишень прокидається, по його вузеньких італійських вуличках, вибілених сонцем. Іти, відчуваючи близькість моря, обганяючи десятки інших парафіян, котрі йдуть тією ж дорогою, впізнавати їх в обличчя, вітатися, як із сусідами...
І чи то спросоння, чи то від щастя щоразу здається, ніби навколо тебе якась православна Венеція — метакультурний сон, проекція ідеальної Європи, якою її бачить Бог. І якою вона вже ніколи не буде...
Коли ти іноземець, складно застрахувати себе від узагальнень. Відкритий враженням, те, що вдома ти великодушно пустиш повз вуха, — у гостях запам’ятаєш. У серці Африки чи у Нью-Йорку, в Одесі чи в Лісабоні випадковий «абориген» випадковим словом, жестом, вчинком, сам про те не підозрюючи, може зіграти за всю «збірну» своєї батьківщини. І якщо у туриста в Туреччині вкрали валізу, значить, усі турки — злодії, а якщо в Делі кілька разів люб’язно показали дорогу — «тож вип’ємо за братський індійський народ!» А що ще залишається туристові, який осягає світ з вікна ресторану?
І все ж певна слушність в узагальненнях є. Наприклад, гроші — річ брудна, але правдиво й те, що в товарно-грошових відносинах людина доволі яскраво проявляє свою сутність. І людина, і цілий народ. У Чорногорії немає специфічної базарної культури, тут не потрібно торгуватися — це не Стамбул. Але й снідати перед виходом на ринок також не варто. Хочете ви чи ні, під виглядом «скуштувати» селяни нагодують вас мало не до смерті домашніми сирами, оливками, інжиром, а якщо наважитись на дегустацію ракії — можна з базару і взагалі не вибратися.
Утім, для мене обличчя Монтенегро — це люди, які нас прихистили. До Чорногорії ми їхали в повну невідомість — мовляв, брати-слов’яни, як-небудь улаштуємося. Сезон уже скінчився, приморські містечка пустішали, кафе зачиняли одне за одним. Навмання ми постукали у найрозкішніший будинок на головній вулиці — просто так, з цікавості. Господарі не здавали кімнати і явно не мали потреби в пожильцях, однак через годину нам уже стелили білосніжні простирадла в кімнаті для гостей і міняли мереживні скатертини на балкончику, який виходив на пальми з басейном... Упевнившись, що це не сон, я спробувала уявити, чи можливо ось так, з вулиці, потрапити в таку «Санта-Барбару» в Києві чи в Ялті, без кількох тисяч умовних одиниць у кишені...
Чи варто говорити, що не було такого вечора, щоб хазяйка не дочекалася нашого повернення, не розпитала, як пройшов день, не пригостила виноградом. Ніяковіючи, звісно, від такої турботи, ми не могли не танути від тепла, яким так щедро ділилася ця проста жінка. Цікавіше за всі екскурсії було читати в її зморшках справжність прожитого життя, звичку до праці, любов до внуків, до сина. Який, до речі, і подарував стареньким батькам цей дивовижний палац...
Холодні потоки трамонтани змивають фарби осені з притихлого Примор’я. Пори року змінюють одна одну й історія повільно рухається далі, продовжуючи випробовувати чорногорців на тривкість доброї волі. Те, що виявилося не під силу воїнам ісламу, німецьким та австрійським окупантам, комуністам — за те сьогодні взялися політтехнологи. Те, за що віками помирали серби й чорногорці, — хрест і свобода — сьогодні зважене, пораховане, оцінене. Для багатьох і багатьох чорногорців справжнім жахом стало те, що офіційний курс держави знехтував одвічне святе братерство сербів і чорногорців, які століттями жили єдиною етнополітичною спільнотою в любові й злагоді. Народи, що завжди воювали один за одного, «за хрест чесний і свободу золоту», розділені нині брудною політичною тяганиною. Національною ганьбою вважає більшість чорногорців вчинок свого уряду — визнання незалежності Косово від Сербії. Але багатотисячні демонстрації протесту придушені, сторінку перегорнуто. Життя нібито продовжується.
Так, наш журнал — не про політику. Але і не про безтурботні сни на узбережжі, які перетворюють людину з homo sapiens — на туристичну тушку, що колекціонує задоволення. Завжди є небезпека, милуючись морськими пейзажами, проїхати на комфортабельному авто мимо чогось найважливішого.
Адже варто лише придивитися — і побачиш, що під шаром сервісного глянцю, за п’янкою красою вершин, ущелин і чистих озер стоїть інша реальність. Як прекрасна перлина у стулках мушлі, там світиться справжня, істинна Црна Гора, країна воїнів і героїв. Можливо, комусь тепер вона видасться сном, але саме вона, її тіні і її каміння — а не верхівки кипарисів і дахи ресторанів — сьогодні найреальніші й найближчі до неба.
