Міф про те, що жінка в Церкві принижена та скривджена, на жаль, відштовхнув від церковного порогу чимало доньок Єви. Сьогодні ми розмовляємо з отцем Андрієм Ткачовим про високе покликання жінки, про задум Творця щодо неї, про її духовні дарування. Слова отця Андрія, без сумніву, додадуть барв у нашому розумінні жіночого служіння.
— Почнемо з витоків, тобто зі створення людини. Чи не здається Вам принизливою історія про створення жінки з чоловічого ребра?
— Ця історія дуже красива. Якщо Адама Господь створив із несформованої речовини — землі, то створення жінки — це створення кращого із хорошого. Для Єви Адам був і чоловіком, і батьком. Частково в цьому полягає нездоланний потяг жінки до шлюбу, прагнення досягнути повноти буття. Мені пригадалася одна єврейська агада, тобто притча, про створення жінки. В ній ідеться про те, що Господь не створив жінку з уст чоловіка, щоб не була балакучою, з очей — щоб не була заздрісною, з вух — щоб не була надто цікава. Створив він її з ребра як із частини тіла, близької до серця чоловіка, і закритої плоттю, тобто нікому не видною. Це тлумачення мені подобається більше, ніж відомий жарт про ребро як про єдину кістку без мозку. Хоча, — продовжує агада, — жінка не уникнула ні балакучості, ні заздрощів, ні цікавості. Проте задум Божий полягав у тім, щоб жінка не була на очах в людей і максимально наблизилась до свого чоловіка. Тут немає нічого принизливого. Навпаки, тут багато втішного для жінки, і сам факт такого сотворіння визначає життєву роль Єви.
— Очевидно, після того, як Єва стала першопричиною гріхопадіння, багато що в її призначенні змінилось...
— Призначення жінки і було, і залишилося одним — давати і оберігати життя. Цікаво те, що гріхопадіння відбулося з безіменною жінкою. Лише чоловік мав ім’я — Адам. У жінки ж ім’я з’явилося після перших пологів. Народивши Адамові первістка, жінка була названа чоловіком Євою — з євр. «життя», бо вона стала матір’ю всіх живих. Святитель Філарет (Дроздов) замислився: чи не дивно, що ім’я «життя» дається тій, яка стала причиною смерті? І відповідає, що Адам, називаючи дружину Євою, пророкує про Богородицю, котра стане матір’ю істинного Життя і виправить помилку Єви...
— Але багатьом читачам може бути незрозумілим зміст поняття «гріхопадіння». Що ж відбулося в Едемі, і якими були наслідки цієї трагедії?
— Відбулося порушення заповіді Господньої. Заповіді були (і є) наказові та заборонні. До прикладу: поважай отця та матір — наказ, не вбий — заборона. У Раю було дещо подібне. Був наказ обробляти та берегти Едемський сад — і заборона їсти від одного з дерев. Заборону Господа першостворені люди зневажили. Першою порушила заборону жінка. Вона легковажно вступила у бесіду зі змієм, і це вже було початком гріха. Напевно, з тих пір жінка «любить вухами» і найбільше піддається лестощам і словесній звабі. У Біблії Бог, караючи Адама, каже йому, що покара прийшла за те, що «ти послухався голосу дружини своєї». Якщо пам’ятаєте, у євангельській оповіді про шлюб у Кані Галілейській є діалог між Христом і Його Матір’ю. Богородиця каже Сину: «Не мають вина!» А Христос відповідає: «Що Тобі, жоно, до Мене? Не прийшла ще година Моя!» Так от, святитель Ігнатій Брянчанинов бачить у цьому діалозі виправлення Христом Адамової помилки. На пропозицію Єви Адам повинен був відповісти: «Що Тобі, жоно, до Мене? Нам іще не можна їсти з цього дерева.» Але Адам послухав свою дружину і загроза Божа «смертю помрете» незабаром справдилась на грішних прародителях. Тілесно вони померли не скоро після того, але духовна смерть вразила їх миттєво. Вони позбавилися слави Божої і побачили себе оголеними. Совість народила страх перед Богом, якого раніше вони не знали, і нещасна подружня пара «сховалася» від Усевидячого Ока в зелені Раю. Потім замість каяття почалося самовиправдання, перекладання вини Адамом на Єву, Євою — на змія, а потому — справедливий суд Божий. Люди, позбавлені внутрішнього блаженства, були позбавлені блаженства зовнішнього. Гріх увійшов у серце, і гріх вигнав їх із Раю. Ця історія життєво стосується кожної людини, і кожен із нас може відчути серцем внутрішню правоту цієї історії та грандіозність трагедії, яка сталася. Всупереч думці, нічого спільного між статевими стосунками чоловіка і дружини та гріхопадінням немає. Статеве життя людей почалося після вигнання з Раю.
— Людина була створена за образом і подобою Божою. А жінка, погодьтесь, також людина. Як же це розуміти?
— Багато непорозумінь виникає при тілесному розумінні створення людини за образом і подобою Божою. Творіння за образом зовсім не свідчить про те, що Бог людиноподібний. Це означає, що людина богоподібна, і ця богоподібність виявляється у розумі, словесності людини (людина, як і Бог, має слово). Людина була поставлена царем над усіма тваринами, і царська гідність також є проявом богоподібності. Тому не слід уявляти Господа дідусем, який сидить на хмарках, хоча ця ілюзія і підживлюється неканонічними іконописними зображеннями. Слід думати, що як чоловік, так і жінка у своїй духовні природі однаково наділені образом Божим: їм однаково доступні таїнства Церкви, молитва, духовні дари.
— Чому ж тоді жінка не може бути священиком?
— Сам Господь втілився у чоловіка, і священик є образом втілення Господа. У жінки інший послух. Відповідно до фізичних і психічних відмінностей від чоловіка, хрест священства для жінки невиносний, так само, як і незносний і неможливий для чоловіка хрест материнства. Повторюючи одного з філософів минулого століття, можна сказати, що жінка релігійно геніальна і у релігії вона — сильна стать, але ця сила і геніальність мають певні межі і далі іти не можуть. А чоловікові Бог відкрив велику перспективу духовних прагнень і можливостей. Як і апостоли, священики завжди були і будуть у Церкві тільки чоловічої статі. Це ніби невисловлена заповідь.
— Що означає невисловлена заповідь?
— Дивіться: Господь створив одного чоловіка і одну жінку. Не двох чоловіків чи одну жінку і не трьох жінок і одного чоловіка. Тим самим даючи зрозуміти, що моногамія є єдино нормальним станом людини у шлюбі. Слова сказані не були, але сам факт творення красномовно свідчить про задум Божий. Так само й зі священством: вибравши в найближчих учнів людей тільки чоловічої статі, подарувавши їм владу «в’язати і вирішувати», вчити та хрестити, Господь встановив закон церковного життя: священиком є чоловік.
— Проте у древній Церкві існував інститут дияконіс...
— Слово «дияконіса» у цьому випадку треба розуміти буквально, тобто «служителька». Це не жіночий варіант сучасного дияконського служіння. Дияконіси у давнину допомагали священикам під час хрещення жінок, могли виконувати допоміжні обов’язки, пов’язані з доглядом за хворими та старими, порядкування церковним майном — не більше. Нічого пов’язаного з літургією та проповіддю дияконіси не виконували. Якщо вже вишукувати прецеденти в історії з метою звеличити жінку, то куди корисніше звернути увагу на тих християнок, яких Церква назвала рівноапостольними, наприклад, святу Ольгу чи святу Ніну. Їх клопоти на благо Церкви були настільки грандіозними, що плодами цих зусиль було навернення до Христа багатьох тисяч душ. Але навіть у цьому випадку вони діяли силою слова, сприянням державних і суспільних інститутів, силою влади, але ніяк не священним служінням. Їм потрібні були священики, які б зміцнювали та продовжували їх справу. Ольга запрошувала їх із Візантії, Ніна — з Антіохії. Без пастирів і помічників зусилля цих жінок так і лишилися б незавершеними.
— Ви цитували старовинну єврейську агаду. Але якщо древні іудеї так тонко розуміли задум Божий про людину, чому ж ставлення до жінки у них було таким зневажливим?
— Все понівечив гріх. До того ж і життя показує нам, що гріхи релігійних людей іноді бувають страшнішими та витонченішими за гріхи людей, які не знають Бога. Євреї, які знали Бога, своїми беззаконнями багато у чому перевершили язичників. На одному з єврейських сайтів в інтернеті я прочитав думки різних рабиністичних шкіл про розлучення. Так от, і в наш час деякі рабини дозволяють чоловікові розлучатися з жінкою, якщо вона їла на вулиці чи позіхнула при сторонніх! Релігійна свідомість євреїв дуже давно спотворилася до такої міри. І протилежні приклади є швидше винятком. Але підкреслю, що це стосується релігійних, а не світських євреїв, тобто таких, які керуються у житті Талмудом і вченнями своїх мудреців.
У моєму житті був період викладання у школі християнської етики. Я працював як учитель, отримував зарплатню, регулярно ходив на уроки. Теми занять у 9-11 класах часто торкалися теми статі та шлюбу. Ця тема завжди знаходила живий відгук у дітей, і заняття минали цікаво та захоплююче. Одного разу ми читали біблійну оповідь про врятування Лота зі Содому. Якщо пам’ятаєте, Біблія розповідає про те, що жителі Содому, побачивши ангелів, які прийшли до Лота, захотіли пізнати їх (ангели мали вигляд звичайних людей і розпусників цікавили як незнайомці). Так от, Лот, бажаючи зберегти гостей недоторканими, запропонував содомлянам двох своїх доньок, які не знали чоловіка, і сказав при цьому: робіть із ними, що хочете. Це місце Писання буквально шокувало слухачів. Я пояснив їм, що для старозаповітної свідомості гість дорожчий за доньку. Не за сина, ні; сина Лот ніколи би не віддав. А от доньку старозаповітний праведник без вагань насмілюється віддати замість гостя...
— Слава Богу, що зараз усе по-іншому!
— Те, що в нашій свідомості жінка рівна чоловікові, і життя її таке ж цінне, — це заслуга християнства. Навіть не віруючі у Христа люди повинні бути вдячними Христові за той переворот у свідомості і ту зміну життєвих цінностей, якими ми сьогодні користуємося. Подібних до вищенаведеного місць у Писанні немало. Дійсно, жінка була приниженою в очах старозаповітного людства і, кажуть, на Сході плакали, коли народжувалася дівчинка. Можна згадати історію з Книги Суддів, де якийсь левіт віддав на наругу свою наложницю розпусним мешканцям міста, після чого жінка померла. Він зробив це з такою байдужістю, ніби мова йшла про тварину, а не людину. І такою є вся історія жінки до Христа. Така вона і сьогодні там, де Христа не знають і не шанують Пречисту Богородицю, яка Його народила. Тому казати про приниження християнством жінки ми не маємо ніякого права. Тільки завдяки Христу жінка в усьому прирівнялась у правах із чоловіком. І це поступово увійшло до законодавства та етики християнських народів. Набожний іудей до сьогоднішнього дня щоденно дякує в молитвах Богові, що Той не створив його твариною, язичником і... жінкою. Таких молитов у Православ’ї немає і бути не може.
— Ваша розповідь вражає. Але, незважаючи на все, середньостатистична жінка не звикла дякувати християнству за подаровану їй волю. Швидше, навпаки: вважають, що Православна Церква жінку вкрай пригнічує та принижує.
— Безумовно, з погляду сучасної людини, жінка у Православ’ї займає вторинну роль у порівнянні з чоловіком. Ліберальну свідомість ображає неодмінне покриття голови, закон про критичні дні, слова Нового Заповіту типу «жінка у Церкві нехай мовчить» та ін. Але варто сказати, що свобода, яку принесло жінці Євангеліє, не зробила жінку чоловіком. Відмінність статі, яка виявляється в особливих життєвих ролях, у психології, фізіології, збережена. Цією відмінністю і зумовлюється відмінність у ролях жінки та чоловіка у церковному житті. З усією відповідальністю можна сказати, що місце жінки — родина. Це її вівтар, її святиня, точка докладання усіх її творчих зусиль. З одного боку, це рутинна, непомітна робота, якою усі користуються і ніхто не цінує, а з іншого боку — це певна вісь світу, навколо якої обертається усе. Жінка-мати, жінка-господиня, жінка-дружина — це істота, яка тримає увесь світ у своїх долонях. Мені дуже подобається англійське прислів’я: «Світом керує рука, яка гойдає колиску». Тож подумайте: усі ньютони, шекспіри, наполеони народжені жінкою, вигодувані жінкою, жінкою виховані. Якщо в Церкві вона і мовчить, то зовсім не мовчить удома, в родині, яка є малою Церквою. Хто вчить дітей молитися? Хто читає і пояснює їм дитячу Біблію? Звичайно, мама і звичайно, це служіння священне. До речі, вже і в Церкві жінка не мовчить, оскільки співає на кліросі, нерідко виконує обов’язки читця, псаломщика. Жінка може вести недільну школу, курси катехізації, а отже, повного мовчання жінки у Церкві немає.
— У творах святих отців жінку часто називають джерелом зваби, місцем гріха та ін. Здається, таке ставлення до слабкої статі несправедливо вкоренилось у приходській свідомості...
— Джерелом зваби, місцем гріха може бути і чоловік. Нам треба пам’ятати, що православ’я — ченцелюбна віра. Саме монастирям ми завдячуємо освітою, захистом своєї вітчизни. Ченці з давніх-давен втілювали все найкраще, що було у народі. Вони ж були і вчителями цього народу. Тому і повчальна література пройнята аскетичним ставленням до життя. Може так статися, що те, що корисне для самітників, може бути некорисним чи неможливим для мирянина. Тому до духовної літератури треба підходити вибірково. Як говорили отці, «обери собі читання». Воно повинно збігатися зі способом життя. Через недотримання цього важливого правила у церковному житті може виникнути перекривлення у бік приниження жінки чи святенництва.
— Кожен, кому траплялося бути у церкві на вінчанні, не міг не звернути увагу на слова апостола «Дружина нехай боїться свого чоловіка». Ними закінчується апостольське читання. Вони найлегше запам’ятовуються, але є найменш зрозумілими. Що має на увазі апостол?
— Євангеліє прийшло до нас із грецької культури. Мова філософії та високої поезії стала мовою Божественного Одкровення. Там, де у нас одне слово, у греків може бути два, три і більше. У нас, наприклад, одне слово «Народ», а у них може бути у залежності від контексту і «лаос», і «охлос», і «демос». Та ж історія зі словами «любов», «смерть», «життя». Ці слова у греків багатозначні. Те ж саме стосується і слова «страх». У біблійне поняття «страх» вкладено дуже багато значень. Тут і благословіння, і слухняність, і просто тваринний жах, і пам’ять про того, кого боїшся, і багато-багато іншого. Коли ми повторюємо слова апостола про страх дружини перед чоловіком, то маємо на увазі не страх слабкої істоти перед п’яним здоровилом, а слухняність люблячої дружини перед своїм чоловіком як господарем.
— Звучить якось надто по-азіатськи... Для європейської свідомості, мабуть, навіть образливо.
— Коли ми не розуміємо тих чи інших слів Писання, це говорить про те, що в нашому досвіді немає того, з чого народилися ці слова.
Якщо ми говоримо про християнський зміст стосунків у шлюбі, то ми не повинні загравати із сучасним лібералізмом. До грішника торкнись — він кричить, що шкуру деруть. Європейська свідомість ображається майже всім здоровим і природнім. А чоловік є образ Христа, і дружина — образ Церкви, слухняної перед своїм Господом. Стосунки чоловіка і дружини так само, як і стосунки Христа і Церкви зумовлюють слухняність, ієрархічність, але вони водночас зумовлюють ніжність, турботу, жертовність, які є у цьому образі. Пам’ятаєте, ми говорили про ребро, котре близьке до серця? Жінці необхідно відчути себе у шлюбі ніби вміщеною на законне місце, наближеною до серця чоловіка і схованою від усіх. Якщо цей досвід вона переживе, для неї не буде образою вважати свого чоловіка паном і господарем. Вона з радістю назве його хоч падишахом, тому що відчує себе невід’ємною його частиною. Оскільки стосунки у сучасних шлюбах найчастіше побудовані на егоїзмі, то у такому холодному родинному середовищі не народжуються подібні теплі почуття. Люди проживають усе життя, жодного разу не відчувши себе справжньою дружиною чи справжнім чоловіком.
— Але буває ж нерідко, що «пан і господар», м’яко кажучи, «не тягне» на образ Христа... Що тоді?
— Боюся, до цієї виразки пластир не приліпиш. Ми живемо в епоху, коли так зване «здрібнення» людини можна спостерігати все частіше. Такі характерно чоловічі риси як чесність, хоробрість, витривалість вимиваються з життя із кожним поколінням. Для того, щоб бути коханим як пан, чоловік сам повинен любити дружину, як Христос любить Церкву, тобто жертовно, віддано, до кінця. При цьому, думаю, що він повинен першим так любити свою дружину, і тоді жінка, створена Богом для кохання, неодмінно відповідатиме йому і вірністю, і вдячністю, і слухняністю. Починати слід із чоловіка.
— Ідеально! Та чи не здається Вам, батюшка, що ці слова відірвані від повсякденного життя?
— А ми якраз і втручаємося в царину ідей. Ми формуємо ідеальні уявлення людини про те чи інше життєве явище, оскільки повсякденне життя керується саме життєвими уявленнями. Людина ніколи повністю не дотягує до ідеалу, дорогою до нього часто падає і помиляється, але саме наявністю ідеалу та його змістом мотивуються вчинки. Про людину і судити можна не тільки за вчинками, але і за прагненнями. Напевно, бруд навколишнього життя прямо пов’язаний із уявним брудом людських уявлень про життя. Тому наші слова можуть здаватися надто солодкими і нездійсненно високими, але з огляду на те, що це правда Божа, про неї потрібно говорити, її потрібно знати. Посіяна у людину зернина дає з часом свої плоди, яким би нереальним і далеким це спочатку не здавалося.