Диваки

Фото: Андрей Зенков

Котів у квартирі тітки Жені годі було порахувати. Щойно увійшовши у двері, ти потрапляв до котячого заповідника, котячого царства, в якому руді, сірі, чорні, плямисті тварини сиділи на кухонному й вітальному столах, на підвіконнях, на старій одежній шафі. Тварини були всюди, вони потягувалися, лежачи на ліжку, вмивали мордочки, облизували лапи, поважно прогулювалися по квартирі, вигинали спини і терлися в передпокої боками об твої ноги. Вони всюди залишали свій запах, точніше – сморід і свою шерсть. Це ставало особливо помітним вже згодом, коли ти виходив із цього муркітливого звіринцю на вулицю і з жахом помічав, що котяча шерсть вкриває твій одяг від нижнього краю брюк до ліктів і вище. На твоєму місці будь-який алергік вичхав би нутрощі і сплив би сльозами. Але ти, на щастя, здоровий, і тобі залишається двома пальцями – вказівним і великим – знімати з себе жмутики й окремі волосини, супроводжуючи це заняття незлим спомином як про окремих котів, так і про все котяче плем’я.

У людини, яка опинялася коли-небудь у квартирі тітки Жені, виникало нездоланне бажання ніколи більше не переступати через її поріг. Але для мене це була нездійсненна мрія. Тітка Женя регулярно хотіла причащатись, а відмовляти в Таїнстві – смертний гріх. Щоб уникнути цього смертного гріха, слід було приходити до неї раз на місяць і опинятися під загрозою іншого смертного гріха, а саме – непобожного ставлення до Святині.

Дароносицю ніде було поставити – всюди котяча шерсть. Та й самі вусаті й нявкаючі створіння поводились настільки запанібрата, що могли будь-якої миті стрибнути або тобі на плечі, або на стіл, де стояла запалена свічка і склянка теплої води для запивання. Саму дароносицю доводилося тримати в руках, не випускаючи.

Окрім цих труднощів, після причастя тітка Женя хотіла пригостити дорогого гостя чаєм і поговорити про життя.

Вона була блокадницею, і цим багато що пояснювалося. У великій і спорожнілій холодній петербурзькій квартирі (меблі пішли на дрова) вона колись сиділа, знесилена від голоду, разом з такою ж знесиленою матір’ю. Не було сил виходити з дому, не було сил стояти в черзі за хлібом. Організм людини, що голодує, перебудовується на особливий режим. Усі органи тіла якимось лише їм одним зрозумілим чином віддають частину своєї енергії кільком найважливішим органам: серцю, печінці, легеням. Інші переходять на напівсплячий режим, аби не витрачати сили. Першими відмовляються від енерговитрат м’язи обличчя, так звані мімічні м’язи. Потреба в їхній діяльності зникає першою. Уся барвиста палітра емоційних станів, така природна для ситої та здорової людини, ховається під саваном відчуженості. Ні іронії, ні гніву, ні широкої усмішки, ні піднятих від подиву брів, ані опущених від образи куточків уст. Нічого. Лише згаслий погляд і безсило відвисла нижня щелепа. Звідси у голодуючих той апатичний, напівтваринний вигляд, який ні з чим не сплутаєш.

Так вони сиділи в холодній і порожній квартирі, ні про що не розмовляючи, майже не рухаючись з місця, коли вхідні двері їхньої квартири почали здригатися від ударів іззовні. Це був сусід, доведений голодом до відчаю. Озброївшись сокирою, він вирішив добратися до двох виснажених і беззахисних людей – матері й дочки, щоб їхнім м’ясом врятуватися від голодної смерті.

Вони все зрозуміли зразу, без слів. У місті, де панує голод, наближення канібала багато хто відчуває шкірою. А тут – стукіт сокири у вхідні двері. Звідкись узялися сили, і вони, мати і дочка, почали стягувати до дверей усе, що залишилося в квартирі: валізи, шматок столу, захололу пічку-буржуйку. Барикада була нетривкою, але й той, хто ломився до них іззовні, не був сповнений сил. По тому, як слабшали удари його сокири, було зрозуміло – він на межі. Двері вже були прорубані в тому місці, де розташований замок, коли удари стихли. Скуті страхом і голодом, вони просиділи непорушно на підлозі невідомо скільки часу. Погляд їхній був прикутий до дверей, за якими не чути було ані звуку. А по той бік, відділений від двох тіней, що сиділи на підлозі, прорубаними дверима і благенькою барикадою лежав померлий від виснаження сусід. Його обличчя, більше схоже на анатомічний череп, обтягнутий шкірою, завмерло в страшному оскалі. Кістлява рука міцно стискувала сокиру.

Після таких історій, звісно, не дивуватимешся нічому. Тітка Женя, котра якимось чином залишилася живою, не могла пройти повз безхатніх котів. Її підірвана стражданнями, травмована душа прагла когось нагодувати, зігріти, захистити, притиснути до себе. Родини в неї не було.

З усього стражденного світу живих істот вона зупинила свій жалісливий погляд на нявкаючих тваринах. Хоча могла зупинити його й на мишах, і на пацюках, і на голубах зі зламаними крилами, і на безпритульних собаках. У цьому випадку також не було б чому дивуватися. Скільки таких диваків блукало раніше вулицями старих міст! Саме старих. Бо в нових містах народ був приїжджий, звезений для освоєння порожніх місць і на будови століть. А в старих містах продовжувалася історія.

Це була не лише історія культурного спадкоємства і творчої праці. Це була також й історія лиха, кривди і страждань, яка віднімала в одних людей життя, а в інших – розум. Ті, у кого залишилося життя, але потьмянів розум, вбиралися в одяг своєї молодості, одяг, що вийшов з моди років п’ятдесят тому. Вони розмовляли самі з собою, не звертали увагу на глузування й іронічні погляди, повільним кроком проходжалися вулицями рідних міст, що дуже змінилися. Б’юся об заклад, вони бачили ці вулиці такими, якими ті були раніше: без електричних ліхтарів, без яскравого і завжди квапливого натовпу, без автомобільних заторів.

Я також бачив цих божевільних старих, цих місцевих хворих, які їздять безкоштовно в міському транспорті. Як більшість людей, я побоювався їх і підсміювався над ними. Але були й інші диваки. Зовні цілком респектабельні, які займали в суспільстві поважні місця. Ніхто й ніколи, говорячи про них, не покрутив би вказівним пальцем біля скроні, хоча всі погоджувалися, що люди ці не без «химер».

Одного з них звали Марк Іванович. Батька його звали Іван Маркович і, судячи з усього, цей Іван Маркович був сином ще одного Марка Івановича. Хто і коли першим почав цю гру, невідомо. Але, продовжуючи свій рід у часі, чоловіки цієї династії грали в такий собі пінг-понг і називали дітей чоловічої статі лише чергуючи два імені – Іван і Марк. Пінг (Марк Іванович) – понг (Іван Маркович). Пінг (знову Марк Іванович) – понг (знову Іван Маркович).

Той Марк Іванович, котрого я знав, мав двох синів. Першого звали, як і належить, Іван (Іван Маркович), а другого – Марк (Марк Маркович). Обидва були схожими на батька, і дивно було думати, що діти їхні теж будуть приречені носити ту саму комбінацію імен по батькові, немовби роду цьому поставлене кимось завдання заплутати час, спантеличити всіх архіваріусів і працівників паспортного столу, понадавати нерозв’язних завдань знавцям генеалогії.

Марк Іванович, котрого я знав, був лікар-терапевт. Зростом і статурою він був – як богатир. Голос мав гучний і за столом любив співати уривки якихось арій. Коли, завітавши до когось за викликом, він сідав біля ліжка хворого й, узявши того за руку, впевненим, приглушеним басом починав розповідати про етапи найшвидшого і невідворотного одужання, найбезнадійніші хворі починали відчувати приплив сил.

Він також пережив голод, цей Марк Іванович, який народився від Івана Марковича і який назвав своїх синів Марком і Іваном. Зовні він був абсолютною протилежністю ідеї голоду, але голод зробив свою справу. Тоді, у 30-ті роки на Уманщині, голод заліз Марку Івановичу під шкіру і причаївся назавжди. Цього чоловіка, зовні богатиря, голод, а точніше, страх голоду, перетворив у щось схоже на гризуна, який усе тягне до нірки і нічого – назад.

Портфель лікаря завжди був повний недоїдків. Дістаючи шприц або пігулки, він міг випадково захопити запліснявілий, увесь у зеленуватому пушку, шматочок бутерброду. «О! То це ж можна з’їсти!» – говорив він і ховав бутерброд назад у портфель. Хворі гидували брати пігулки, які він діставав з того портфеля, але лікар усміхався так наївно і щиро, що вони здавалися.

З його оселі ніколи нічого не викидалося. Сміття діти виносили ночами, побоюючись, щоб батько не зупинив їх і не змусив перебирати те, що було у відрах. Це при тому, що заробляв Марк Іванович пристойно. Він завжди був при грошах, але родина його жила у справжній халабуді, опис якої міг би стати золотими сторінками реалістичної прози ХІХ століття, коли у читача раз по раз витискали сльозу співчуття до бідних, які жили в нетрях. Ходіть на допомогу, Діккенс і Достоєвський! Прийди на допомогу, зрештою, Короленко, який зображував дітей підземелля. Прийдіть і змалюйте замість мене цю халабуду, де на чотирьох квадратних метрах уміщалися й кухня, і ванна, і комірчина. Моєму перу бракує чорнил, і клавіатура залипає.

Але він не був злидарем, ні. Він був смішний, потішний, але не злидар. У кожному селі має бути свій дивак. У кожному кварталі має бути свій безкоштовний клоун, і якщо його немає, це означає, що життя підходить до завершальної фази.

Смішний був у Марка Івановича його автомобіль-розвалюха «Москвич», до якого для посилення ефекту, здавалося, залишилося тільки замість очищувачів скла приробити дві зубні щітки. Смішний був і гараж, складений із залізних листів так, наче це – римські воїни вибудували «черепаху» і, затуливши себе щитами, йдуть на штурм міських стін.

Він був потішний, коли розмірковував про новітні методи лікування гаймориту; коли, хильнувши на день народження, співав арії з невідомих опер; коли обтирався снігом на вулиці або бігав кроси у свої майже сімдесят. Потішним він перестав бути лише коли почав розлазитися по швах і розпадатися Союз. Марк Іванович якось раптом змарнів і постарів. Його старомодні й незмінні костюми враз стали йому завеликі.

Повсюди метушились люди навколо якихось купонів, талонів, навколо обміну старих грошей на нові. Вони купували все, що можна було купити: від холодильників і машин до господарського мила і часникодавок. А Марк Іванович у цьому участі не брав. Він занурився в себе, як звір, який ховається від усіх, щоб померти на самоті.

Він уже бачив не раз на своєму віку цей торговий ажіотаж, це перетворення життя в суцільний базар, це поспішне скуповування всього підряд. Так буває напередодні чи під час усіх революцій, окупацій, колективізацій. Так буває напередодні голоду, якого він більше не хотів зазнавати.



Коли він помер – завмріть, хмари, замовкніть, птахи! – на його особистій, схованій від дружини ощадній книжці знайшли рахунок з неймовірною на ті часи сумою – чи то п’ятдесят тисяч карбованців, чи щось схоже на це. Усі ці карбованці враз перетворилися на макулатуру. Раніше на них можна було купити квартиру чи кілька нових машин. Тепер вони існували лише у вигляді каліграфічного напису, зробленого фіолетовими чорнилами на розвороті ощадної книжки. І кожна літера цього напису ніби знущалась над кожним, хто на неї дивився.



Якщо вам подобається засуджувати людей, засуджуйте. Засуджуйте й цього дивака, який так непрактично розпорядився заробленими коштами в наш надзвичайно практичний час. Але, осуджуючи, не забувайте, що душа його звідала щось таке, чого, слава Богу, не звідали ви. Це «щось таке» називається голод, і люди, які приймали у себе вдома цього непрошеного гостя, назавжди стають диваками в очах ситих і впевнених у своїй правоті людей.

Опублiковано: № 5 (53) Дата публiкацiї на сайтi: 20 October 2011

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 9 з 9
17:31 21.08.2012 | Татьяна
Спасибо!
Очень тронуло!
14:55 02.12.2011 | Арина
А вот интересно, почему это и автор, и комментаторы называют человека, оказывающего помощь животным "чудаком"? Ах да, я забыла, что у кошек "нет души", они "не способны чувствовать боль и прочие страдания", именно поэтому всякого, кто подкармливает бездомное существо, клеймят как генетически запрограммированного асоциала. И священники в том числе. Вместо того, чтобы учить состраданию и убеждать паству в необходимости поддержки ВСЕХ, кто в ней нуждается, батюшки цинично делят мир на ВЕНЕЦ ТВОРЕНИЯ и прочий хлам, а людишки внимают да слепо верят. Вот и кажется "чудачкой" сердобольная старушка, а ведь она, на самом деле, куда лучше многих волонтеров и прочих меценатов, ведь помогает тем, кто даже попросить о помощи не может; ведь умеет разглядеть беду там, где большинство малодушно пройдет мимо. Есть ведь такое в Библии: надо верить не букве, а духу - так вот, эта "чудачка" более православная, чем те, кто картинно о своей вере кричит и внешние ритуалы ревностно блюдет. ИМХО.
20:23 29.10.2011 | olgaK
Очень трогательно до слёз,вы напомнили мне рассказы ныне покойной моей бабушки...Спасибо,отец Андрей.
22:47 24.10.2011 | Владимир Раменский
Очень добрый и хороший рассказ. Спаси вас, Господи, батюшка.
16:29 24.10.2011 | Анна
Спасибо!
12:30 24.10.2011 | Дан
"Он уже видел не раз на своём веку этот торговый ажиотаж, это превращение жизни в сплошной базар, эту спешную скупку всего и вся. Так бывает накануне или во время всех революций, оккупаций, коллективизаций. Так бывает накануне голода, который он больше не хотел переживать."

может автор хотел еще кроме всего прочего указать нам на теперешнюю ситуацию, разве не напоминает наша обстановка вокруг "сплошной базар", "скупку всего и вся"?
18:17 22.10.2011 | Анастасия Бондарук
Даже сложно дать какое-то название материалу, статья, рассказ, эссе... Настолько удалось автору отразить в ней живую человеческую боль, нашу неустойчивость в т.ч. и телесную, перед обстоятельствами, выходящими за рамки живого человеческого опыта. Показать, что многие наши странности и непохожесть на других, есть часто результатом душевных и телесных мук, которые вроде бы и переживаем, но остаемся с какими-то особенностями. И в то же время в статье нет надрыва и даже нашлось место юмору. Очень понравилось игра в пинг-понг и взывания автора к гениям прошлого.
20:34 21.10.2011 | Гришаня
замечательная статья, написання в мною уважаемом стиле, от уважаемого автора...для меня все статьи от батюшки, напоминают кукурузные зерна попкорна.....прочитал предложение, получил зернышко, а в голове оно сразу превратилось в гору смысла......и потом долго думаешь над всем этим, и радуешся, что понятно как пишит, так словно твои мысли выкладывает.........у меня бабушка 20 года р. жива ещё, когда жила у нас, наночь с собой всегда кусочек хлеба брала в постель, так что бы типа никто не видел.....сидела и ела его в темноте.....я понимаю чудоков)))
12:39 21.10.2011 | Анна Маслякова
Спасибо за рассказ! Автор не нуждается в помощи классиков - Диккенса, Достоевского... Т.к. все имеет для того, чтобы писать - хороший стиль, наблюдательность, способность глубоко мыслить и сопереживать.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: