Чи часто ми повертаємося до класики? Цього року, щедрого на ювілеї, виповнилося 180 років від дня народження Миколи Лєскова. Можливо, ця стаття змусить нас знову зануритись у світ героїв письменника, який знає свій народ не з чуток, і який сказав про себе: «Я виріс у народі, на гостомельському вигоні, з казанком у руці, я спав з ним на росяній траві нічного, під теплим кожухом»...
Живе собі людина серед телевізійних новин, викликає ліфт, оглядає полиці в супермаркетових джунглях, спускається в метро і при всьому цьому носить у собі тугу-мрію про ту Русь, від якої успадкували ми й житія, і Рубльова, і собор Василія Блаженного, і «Слово о полку Ігоревім». І Русь ця не канула в небуття градом Кітежем, а дивиться з ікон і у власній крові бродить. Проривається іноді ностальгійна туга ця чи то за минулим, чи то за теперішнім «сріблом по вітру, по серцю серпом», «злітає Сирином»... Непевно, хистко, бажано.
І раптом — Лєсков. Єдиний, неповторний. Розгорнув — і ось уже відчуваєш своїми босими ногами пилюку путівця і, увійшовши до хати, на образи перехрестишся, а образи старовинного розпису, а люди довкола — богатирі. І ось вона Русь, дивовижна й рідна, в якій дрімучі ліси й дрімуча невгамовна стихія душі входить у береги єдиною спрагою — спрагою святості. Дух захоплює від Лєскова. Від лєсковських «Соборян», «Зачарованого мандрівника», «Закарбованого ангела», від багаточисельних його праведників, портрети яких складають найцікавішу та найзначнішу частину його творчої спадщини.
Важко писати про Лєскова: власні слова видаються якимись порожнюватими на тлі добротної ґрунтовності й ваговитості й лєсковської мови, і характерів його персонажів. Хто готовий стати поруч з попом Савелієм, дияконом Ахіллою, Іваном Север’яновичем, дурником Паньком, Несмертельним Голованом і не відчути при цьому певної своєї неспроможності? Так і здається, що якась поважна майстрова людина скаже про тебе: «Порожня людина. Пуста».
Про цього письменника хочеться сказати його ж словами: «У ньому було багато поезії, і знову-таки особливої — строкатої та пройнятої різними переливами церковно-побутового життя, обмеженої народної наївності й нескінченних прагнень живого духу».
Лєсков міг написати стилізацію під народну оповідь «Лівша». Дуже російську й дуже сумну історію, що перегукується з гоголівською «Повістю про капітана Копєйкіна», а ось писати «під Лєскова» неможливо.
Уже будучи старим, на сповнені здивування і захоплення запитання — звідки в нього таке невичерпне знання своєї країни, таке багатство спостережень і вражень, — письменник, трохи відкидаючи голову і начебто озираючи глибину минулого, злегка постукуючи кінчиками пальців по чолу, повільно відповідав: «Усе з цієї скрині... За три роки моїх роз’їздів по Росії в неї складався багаж, якого вистачило на все життя і якого не набереш на Невському і в петербурзьких ресторанах та канцеляріях».
Скажемо кілька слів про мову Лєскова. Ось цитата з «Закарбованого ангела»: «Англієць не вірить, а я виступив і пояснюю йому всю різницю: що нині, мовляв, у світських художників не те мистецтво: у них фарби масляні, а там вони на яйці розчинені й ніжні, у живописі письмо мазане, щоб лише на далину натурально показувало, а тут письмо плавке´ і на саму близину виразне; та й світському художникові, кажу, і в переведенні самого малюнка не втрапити, бо ж вони вивчені показувати те, що в тілі земної, тваринолюбної людини міститься, а в священному російському іконописі зображується тип обличчя небожительський, стосовно якого матеріальна людина навіть побожного уявлення мати не може».
У цьому тексті, що відтворює мову звичайного неосвіченого майстрового, навдивовижу вичерпне, містке й поетичне визначення канонічного іконопису. Персонаж розумний і говорить від серця про те, що любить, а не лише знає. Тут сказано і про склад фарб, яким дане визначення «ніжні»; тут напрочуд лаконічне порівняння і світського живопису, підпорядкованого законам лінійної перспективи, і зворотної перспективи в іконопису, коли зображення «виходить» в простір до того, хто молиться; тут і розповідь про аскетизм іконописного зображення, протилежного відтворенню матеріального світу. Чого варте одне слово «тваринолюбна». У ньому одному протиставлення ікони тому торжеству плоті, про яке так добре писав Євгеній Трубецькой у статті «Умогляд у фарбах». У Лєскова ціла стаття в одному реченні, і хочеться звернути увагу на те, що його мова не лише барвиста й візерунчаста, але якось особливо змістовно повновага.
Переказувати лєсковські сюжети — це те саме, що розмахувати кісточкою, намагаючись розповісти, що таке золотий фазан. І через те зупинюсь я на одному лише його оповіданні, оповіданні, можливо, найбільш провокаційному і навіть страшному, яке називається «На краю світу». Приступаючи до нього, слід обмовитися ще й про те, що немає іншого письменника, який так багато писав би про священство, про церковний побут, про прагнення живого духу до Бога. Це оповідання про місіонерів на Півночі. Лєсков, у відповідь на звинувачення у вигаданості й надуманості сюжету, зауважив, що «у згаданому невеликому моєму творику зовсім немає ніякої тенденції і навіть дуже мало вигадки, а майже все — справжня подія, зовсім трохи розвинута лише в деяких деталях та й те по готовій канві. Я не бачу більше необхідності приховувати, що архієрей, зі спогадів котрого складене це оповідання, — не хто інший, як нещодавно померлий архієпископ Ярославський, високопреосвященний Ніл, який сам розповідав про цей випадок, що стався з ним».
В оповіданні Лєскова поважний архієрей згадує, як він «ще доволі молодим чоловіком був поставлений єпископом у досить віддалену сибірську єпархію». Зустрівся він там з немолодим і ревним монахом отцем Киріаком, котрий, знаючи якутську мову й мову евенків, рішуче відмовився їх хрестити. Архієрей намагався розгадати, чому він так чинить, і, вирушивши у віддалені поселення місіонерствувати, узяв із собою отця Киріака. Коли довелося їхати на собачих запряжках з місцевими провідниками, отець Киріак відправив владику з нехрещеним якутом, а сам поїхав з хрещеним. По дорозі єпископ розмовляє з провідником і, виявляється, що хрещені гірші й аморальніші за нехрещених.
«— Не можна, батенько, хрещеному вірити, — ніхто не вірить.
— Що ти, дикий дурню, брешеш! Чому не можна хрещеному вірити? Хіба хрещений за вас, ідолопоклонників, гірший?
— Чому, батенько, гірший? — одна людина.
— Ось бачиш, сам згодний, що не гірший?
— Не знаю, батенько, ти кажеш, що не гірший, і я кажу, а вірити не можна.
— Чому ж йому не можна вірити?
— Тому, батенько, що йому піп гріх прощає.
— Ну то що ж тут поганого? Невже ж краще без прощення залишатися?
— Як можна, батенько, без прощення залишатися! Цього не можна, батенько. Треба прощення просити.
— Ну то я тебе не розумію; про що ти говориш?
— Так, батенько, кажу: хрещений вкраде, попу скаже, а піп його, батенько, простить; він невірний, батенько, через це в людей стане».
Якути у Лєскова бачать у сповіді індульгенцію. І не лише діалог, а весь сюжет про це. Коли розігралася хуртовина, нехрещений провідник, ризикуючи собою, рятує єпископа, а хрещений кидає отця Киріака, і той помирає від обмороження і гангрени.
І так це все несподівано, що хочеться розібратися, як же там, на Півночі, насправді бувало. А розібратися в цьому можливо, бо існує багато літератури про діяльність святителя Іннокентія, митрополита Московського і Коломенського, якого називають апостолом Америки і Сибіру. Святитель Іннокентій (Веніамінов) уславлений за свою ревну місіонерську працю серед народів Приамур’я, Якутії, Камчатки й Аляски. Намагаючись зрозуміти оповідання Лєскова, я звертала увагу на ті труднощі, з якими зустрічався святитель при наверненні різних народів. Алеути через свій м’який і покірний характер охоче приймали християнську віру. Святитель, який був тоді ще священиком Іоаном, згадував, що «скоріше втомиться найневтомніший проповідник, ніж ослабне їхня увага й ревність до сприйняття Слова Божого». У своєму язичницькому минулому вони залишали багатоженство і позашлюбне співжиття, а також убивство рабів при похованні знатних осіб. Потім отець Іоан був переведений на острів Сітху, у російські володіння в Північній Америці, для просвіти іншого народу — колошів. Нова паства отця Іоана відрізнялася від алеутів і зовні, і характером. Вони були гордими, гоноровитими й мстивими, і лише епідемія віспи серед колошів і здоров’я прищеплених росіян та алеутів під час епідемії змінили ставлення до росіян. Навернення колошів йшло повільно, але вони ставилися до проповідників з повагою і не перешкоджали охочим хреститися.
З якутами святитель зустрівся вже як Іннокентій, котрий прийняв чернецтво і був висвячений на єпископа Камчатського, Курильського й Алеутського. Якути, приймаючи хрещення головним чином через подарунки і деякі пільги, залишалися майже необізнаними в християнстві та, внаслідок нечастого відвідання їх священиками, зберігали старі язичницькі вірування й звичаї. Вірний своїм принципам, архієпископ Іннокентій негайно взявся за просвіту країни, відкриваючи храми й каплиці, перекладаючи на якутську мову священні та богослужебні книги, для цієї мети ним була організована спеціальна комісія. 19 липня 1859 року в якутському Троїцькому соборі вперше було здійснене богослужіння якутською мовою. Якутів так зворушила ця подія, що їхні старшини від імені всіх своїх товаришів подали владиці прохання, аби день цей назавжди став святковим.
Можна звернутися до діяльності іншого видатного місіонера Сибіру архімандрита Веніаміна (Смирнова), який проповідував християнство серед ненців. Першим проповідям заважали місцеві російські селяни й комі-зиряни, котрі мали ненців у себе на службі й відмовляли їх хреститися через острах втратити робітників. Голова місії почав з російських селян і, попри всі складності, навернув у християнство більше трьох тисяч осіб.
Отже, навіть побіжний дотик до правди про місіонерів на Півночі говорить нам, що Лєсков, очевидно, мав рацію, і були випадки номінального хрещення без засвоєння основ віри. Але висновки в житті й у Лєскова зовсім різні. У житті непросвіще´нних просвіщали, під час хрещення бували випадки зцілень, що приваблювало нових охочих хреститися. Божа благодать сходила на тих, хто хрестився, й іншими шляхами, а у Лєскова праведник і мученик отець Киріак пропонує відступитися від хрещення.
Неправда у Лєскова також і в тому, що існує певна язичницька висока мораль, яку небезпечно руйнувати. Згадаймо найдобріших з усіх язичників алеутів з їхнім багатоженством і вбивством рабів.
Але оповідання це не варте було б розмови про нього, якби все зводилося до неправди. Лєскова доповнюють читачі, котрі його, хочеться сказати, правильно читають. І миряни, і священики сприймають його як голос совісті. «В Христа ми хрестимося, та в Христа не зодягаємося», — говорить отець Киріак. Ті ж слова говорить протоієрей Савелій у «Соборянах», те саме завдає йому болю. Тільки в оповіданні «На краю світу» ця думка висловлена у вкрай шокуючій формі, вона шокує, б’є в серце. Хто з нас, людей хрещених, наважиться сказати, що він живе відповідно до благодаті, отриманої у святому хрещенні? Хто з священнослужителів скаже, що він зодягнув свою паству в Христа? І виходить, що правильним і корисним болем відгукуються читачі на це оповідання. А що стосується хибних поглядів Лєскова, то тут хочеться навести свою розмову з товаришкою.
«— Таню, а ти знаєш, що Лєсков у кінці життя за переконаннями був близький до протестантів і навіть до Толстого?
*Мається на увазі не Толстой-письменник, а Толстой, котрий створив свою версію „християнства“, яка заперечує Божественність Христа, таїнства Церкви, за що і був анафематствуваний.
— Хто? Лєсков? Ти мені такого навіть не кажи!»
Ну й добре, ну й не буду говорити. Православні вважають його глибоко й цілком своїм, як Шмельова і Зайцева. Можна сподіватися, що вони не заразяться його помилковими поглядами, оцінять його праведників і не помітять випадів проти таїнств Церкви, а часом і досить недобрих карикатур, на які Лєсков був майстер. Нехай прочитаний нами Лєсков відрізняється від Лєскова, як спогад від фотографії: у сприйнятті стирається все зайве.
Одна з найсвітліших постатей у творчості Лєскова — святитель Філарет Амфітеатров (1779–1853), митрополит Київський і Галицький, настоятель Києво-Печерської Лаври. Його образ з любов’ю виведений письменником у «Дрібницях архієрейського життя». Лєсков називав святителя непорочним немовлям у митрі й писав про нього: «Такою по-дитячому чистою і простою була ця надзвичайно добра людина, що будь-яка дрібниця зі спогадів про неї наповнює душу приємною теплотою справжнього добра, яке наче з ним народилося, жило з ним і.... з ним померло... Людям, які знали Філарета, ще довго буде здаватися, що немає іншої такої людини, яка б так корилася лагідному добролюбству, не в теорії, не внаслідок моралі виховання, а саме корилася цій вимозі органічно. Він народився зі своєю добротою, як фіалка зі своїм запахом, і ця доброта була його природою».
