Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Чужий серед своїх

«Нам усім доводиться нести хрест самотності», — писав видатний богослов ХХ століття, одесит отець Георгій Флоровський, у листі до архімандрита Софронія Сахарова. Кажуть, немає тяжчої форми самотності за самотність серед людей. Саме таким був шлях отця Георгія. Одні (як Микола Бердяєв та отець Александр Шмеман, наприклад) не розуміли його богослов’я «неопатристичного синтезу», не розуміли й заклик «Уперед до Отців!» за, на їхню думку, ретроградство, романтичну ідеалізацію «візантизму», тугу за померлим світом. Інші, навпаки, намагалися й намагаються поставити на Флоровському тавро «модерніст», хоча за життя він, радше, протистояв усіляким «модерністським» процесам у Церкві (наприклад, упровадженню інтеркомуніону, спільного причастя з інославними та іншому).

Тож яким був насправді отець Георгій?

У Ґете є рядки: «Щасливий той, хто може з’єднати початок життя з його кінцем». У цьому розумінні, мабуть, Флоровський міг би назвати себе щасливцем. Його світоглядна позиція протягом життя була відносно стабільною: йому невідомий був досвід розчарування і тоді повернення до Церкви, як це було з «блудними синами» — отцем Сергієм Булгаковим, отцем Василієм Зеньковським, М. О. Бердяєвим, М. О. Лосським, П. І. Новгородцевим, Г. П. Федотовим, матір’ю Марією (Скобцовою). Флоровський же, коли був другокурсником, писав: «Усе розумне у вищому розумінні, благе й вічне, що приховано чи явно живило нашу філософію та літературу, іде від учення святих отців», — і стояв на цьому все життя. Він змолоду знав, що стане професором і християнським ученим, — і став ним, причому викладав у найкращих університетах світу: Гарвардському, Принстонському, Вашингтонському, Бангорському, Канзаському, Стенфордському, Сіетлському. І як він відчував свою самотність ще дитиною, так і залишався із цим відчуттям до старості.

Георгій ріс хворобливим хлопчиком: майже не виходив з дому, часом узагалі був прикутий до ліжка, переніс чотири надзвичайно складні операції (здоров’я стабілізувалося лише тоді, коли йому було близько двадцяти років). Єдиною втіхою слабкої, хворобливої дитини були книги, які він читав на одному диханні, причому не лише російськомовні, але й англійською, французькою, німецькою, грецькою, латиною, на івриті. Маленький вундеркінд прочитав так багато, що пізніше, уже навчаючись на історико-філологічному факультеті одеського Новоросійського університету, частково був звільнений від лекцій з багатьох предметів.

А бібліофільство залишилось невиліковною пристрастю Флоровського на все життя, про що свідчить його унікальна особиста бібліотека, заповідана Принстонському університету. Уже його сучасники розповідали один одному анекдоти на тему «отець Георгій Флоровський і книги». За спогадами його біографа Ендрю Блейна, квартира Флоровського в останні роки життя нагадувала книжкові джунглі з вузькими стежинками поміж купок книг. Книги були всюди: і в убиральні, і на кухні в шафках поруч з крупою і, здається, навіть у холодильнику. Як не намагалася Ксенія Іванівна боротися з «книгозалежністю» свого коханого чоловіка, усе марно: Флоровський все одно, ховаючись і розробляючи різні хитромудрі плани, немов дитина, примудрявся постійно потайки від дружини поповнювати книжкову колекцію. «Його часто можна було бачити на головних вулицях Принстона в довгій чорній рясі, у маленькому чорному береті, що контрастував з його білою бородою, коли він штовхав поперед себе (або ж тягнув позаду) щось на кшталт дитячого візочка, наповненого книжками. Так він курсував між своїм будинком і бібліотекою університету», — згадувала Світлана Аллілуєва, духовна донька отця Георгія.

 

Слід визнати, Флоровський був людиною пристрасною, і це виявлялося не лише в його любові до книжок. Був заповзятим, палким, не визнавав ні в чому половини, вимагав повної самовідданості від себе й оточення. Хтось, як владика ­Іоанн (Шаховськой), не міг примиритися з цією безкомпромісністю Флоровського. Хтось, а їх, на жаль, виявилася меншість, зміг зрозуміти цю крайню вимогливість до себе й інших.

Таким був владика Антоній (Блум), який називав себе учнем отця Георгія. Владика так пояснював «пристрасність» натури свого вчителя: «Я гадаю, що він умів підійти до людини саме як до людини. Дуже глибоко. Але в якийсь момент зустрічав псевдовчення. І тут була межа, непрохідна для нього. Причому він не засуджував людину, але повністю засуджував її думки. З іншого боку, у нього могла бути приголомшлива чуйність і лагідність у своєму роді. Я пам’ятаю, на одному із з’їздів, на другому з’їзді братства святих Албанія і Сергія, на якому я був присутній у 1948 році, я сидів на чиїйсь лекції і мені страшенно хотілося від отця Георгія отримати пораду й благословення. Я йому послав записку — він сидів трохи віддалік — чи можна мені з ним поговорити після того, як закінчаться збори. Отець Георгій послав коротеньку записку: „Ні, я зразу їду“. За хвилину я отримав іншу записку: „Про що?“. Я йому написав: „Зараз стоїть питання щодо мого висвячення“. Він підвівся з лекції: „Ходімо!“. Він зі мною пішов з лекції і почав говорити про те, яким буде для мене священство. Він одразу відчув: це надто важливо, жодна лекція не варта того. А якщо поставити на шальки терезів лектора — я не пригадую, хто це був, це, можливо, був Федотов або хтось із наших знаменитих лекторів — і таку дрібноту як я... Звичайно, це глибоко мене зворушило. Тому він міг бути дуже особистим, але особистим і так, і сяк. Дуже різким — і дуже лагідним та уважним».

Від Флоровського митрополит Антоній сприйняв одну з центральних ідей свого богослов’я — ідею Зустрічі, звузивши лише масштаб її розгляду від історії до меж індивідуального релігійного досвіду. Свою власну зустріч у віці 17–18 років з отцем Георгієм на відправі Введенської церкви на бульварі Montparnasse, 10 у Парижі він називав однією з ключових і знакових зустрічей у житті. Тоді юного Андрія Блума та його матір вразило, як здійснював відправу отець Георгій: він наче перебував у стані стояння перед Живим Богом; так тремтливо кадив ікони й кожну людину. Ставлення до людини як до ікони потім буде лейтмотивом богослов’я спілкування митрополита Антонія.

І все ж тих, хто не розумів Флоровського, в середовищі православних емігрантів було більше. У Франції отцю Георгію так і не змогли пробачити його непримиренної позиції стосовно догматично двозначної софіології протоієрея Сергія Булгакова, який був чи не найбільшим авторитетом для російських емігрантів у Парижі. І хоча сам отець Сергій зрозумів свого молодшого друга й не ображався на нього, зберіг спілкування з ним, у паризькому середовищі Флоровський був підданий остракізму, обмовлений, майже позбавлений можливості викладати в Свято-Сергієвському інституті. Незабаром він змушений був перебратися з дружиною до США.

У Штатах історія повторилася, хоча з іншими конотаціями. Революційні реформи отця Георгія на посаді декана Свято-Володимирської семінарії, які дозволили значно підняти планку сучасної православної богословської освіти й підготувати майбутніх священиків до гідної місії в західному світі (введення освіти англійською мовою, викладання грецької мови, видання першого у світі англомовного православного журналу, ускладнення програми освіти) зустріли в штики як студенти, так і викладачі. Нововведення у Свято-Володимирській семінарії, яка зусиллями Флоровського вперше отримала державну акредитацію, не відмінили, і вони з часом виявилися продуктивними. Проте сам отець Георгій продовжити роботу в семінарії не зміг. Ця історія була незагойною раною для нього все його життя.

 

З болем отець Георгій дивився на сучасну йому ситуацію застою й відсталості в церковному світі й відчував своє покликання у свідченні про справжнє православ’я. «Від пастирів зараз не вимагається „свідчення про Істину“, але тільки здійснення відправ і треб, а все, що понад це, навіть приймається з тривогою, як ознака чи то фанатизму, чи то „неспокою розуму“». Саме так багато хто сприймав самого Флоровського. Однак істинно сказано: «роби як слід, і будь, що буде». Богослов написав значно менше, ніж, мабуть, міг би — декілька монографій («Східні отці ІV століття», «Візантійські отці V—VІІІ століть», «Шляхи російського богослов’я»), низку статей. Основна енергія отця Георгія була спрямована на конференції, доповіді, виступи. Та й слід було постійно думати про те, аби прогодувати себе й дружину (старий богослов не мав права отримувати американську пенсію). А втім, богослов’я «неопатристичного синтезу», основоположниками якого були протоієрей Георгій Флоровський, преподобний Іустин Челійський (Попович) та архієпископ Василій (Кривошеїн), є сьогодні магістральною лінією богослов’я Православних Церков, та й Греко-католицьких. В усьому світі створюються наукові центри «флоровськознавства»: в Україні (Київ, Одеса), Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Нью-Йорк, Крествуд), Греції та інших країнах.

А від нерозуміння сучасників-співвітчизників завжди можна знайти притулок й утіху в родині. Попри те що через хворобливість отця Георгія родина була бездітною, подружжя жило щасливо, душа в душу. Світлана Аллілуєва так згадує свої візити до родини Флоровських та її побут: «Особливе благословення й благодать полягали в запрошенні додому до отця Георгія, де матушка Ксенія Іванівна завжди накривала щедрий стіл. Їхній спосіб життя був справді християнським — велелюбним і простим. Я впевнена, що негр, який натирав підлогу в нашому будинку, цей скаржник, жив куди краще за Флоровських. Квартирка на другому поверсі, маленька вітальня, в якій на полицях стояли різні фігурки, сувеніри, усілякі подарунки від шанувальників отця Георгія. На стінах висіли картини, написані самою Ксенією Іванівною (вона, щоправда, була зовсім не Рафаель), упереміш з поштовими листівками, календарями Православної Церкви, іконами — від дешевеньких до гарних. А в кутку — лампадка з червоного скла з вічно підтримуваним вогнем. Флоровські жили повністю відповідно до християнської любові та моралі, вони примудрялись уникати чвар і сварок, яких забагато в житті російської еміграції. У маленькій спальні — два вузькі ліжка стояли окремо, лампадка горіла в кутку, а довкола — також подарунки, картинки: усе це вони не могли викинути, тому що хтось колись подарував їм ці дрібнички. Вони й не думали про „гарні“ меблі або про те, як одягнені. Товаришувати з усіма було куди важливішим для них... Дуже сором’язливий, Флоровський мало говорив, довіряючи це своїй дружині, розумній жінці з гарним почуттям гумору і навіть сарказму, проте такій же добрій, як і він».

Ось таким різним міг бути отець Георгій Флоровський: пристрасним і сором’язливим, безкомпромісним у питаннях чистоти віри — і водночас м’яким, турботливим пастирем; господарем дому, який розв’язує з дружиною вечорами кросворди, затишно примостившись у кріслі, — і вимогливим учителем, від одного погляду якого горе-студенти мало не непритомніли...

 

У «Щоденниках» отця Александра Шмемана є запис від 27 серпня 1979 року: «Сумний похорон. Десять доволі випадкових священиків. Без хору. Безладна відправа... Отець І. Туркевич говорив на початку, я — перед „Вічною пам’яттю“. Серед тих, хто молився, — кілька „вірних“, а також — Бродський (?)».

Отець Георгій пережив кохану дружину лише на два роки. Присутність на його похороні Бродського, з яким Флоровський навряд чи був надто дружний, але був знайомий через свого учня Ендрю Блейна, символічна. І справа не в тому навіть, що кожний із них досяг певної вершини у своїй сфері, будучи геніальним дилетантом: Бродський отримав Нобелівську премію з літератури, маючи 8 класів освіти; Флоровський став одним із провідних сучасних богословів, не закінчивши навіть семінарії. Обидва вражали ­своєю «невкоріненістю», були громадянами світу і при цьому були парадоксально прив’язані до рідного міста (Бродський — до Санкт-Петербурга; Флоровський — до Одеси, яку довелося спішно покинути в 1920 році і спогадами про яку він любив ділитися з гостями за застіллям довгими вечорами). Обидва почувалися чужими у своїй епосі, хоч і задавали її тональність. Обидва могли підписатися під рядками:

Слава Богу, чужой.
Никого я здесь не обвиняю.
Ничего не узнать.
Я иду, тороплюсь, обгоняю.
Как легко мне теперь,
оттого, что ни с кем не расстался.
Слава Богу, что
я на земле без отчизны остался...

Опублiковано: № 3 (75) Дата публiкацiї на сайтi: 05 June 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
09:10 06.06.2015 | Роман
Да, спасибо!
23:27 05.06.2015 | Дмитрий
Замечательная статья, написана с любовью и теплотой, спасибо Вам большое.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: