Квітка над безоднею

Гортаючи сайти з різноманітними психологічними матеріалами, я вкотре натрапила на статтю про нарцисичний розлад особистості. Останнім часом статті на цю тему трапляються все частіше. Звернімося до неї й ми. Одразу відкладемо літературу з психології та психіатрії, яка по пунктах описує нарцисизм і власне самого нарциса. Навмисно не стану йти і за описом нарцисичного розладу особистості, який уперше був запропонований Фрейдом. Мені б хотілося зараз поглянути, як кажуть екзистенціальні філософи, «новими очима», феноменологічно, на дане явище. Ризикну поділитися своїм досвідом зустрічі з тим, що заведено називати нарцисизмом.

Не просте, а золоте

Традиційно будь-яка стаття про нарцисизм починається з оповіді про те, звідки, власне, взято цей образ. Чому прекрасна весняна квітка пов’язана з таким незавидним розладом? Згідно з давньогрецькою міфологією, Нарцис — прекрасний юнак, що нехтував любов’ю тих, хто його оточував, і був покараний богинею Немезидою за свою гордість і самозакоханість. Він був приречений на невзаємне кохання до власного відображення в річці і, задивившись на себе, помер від страждань. Замість його безслідно зниклого тіла на березі річки знайшли прекрасну квітку нарцис.

Хотілось би підкреслити, що любов Нарциса — це не любов до самого себе. Це любов до образу, уявлення про самого себе, до свого «відображення», ілюзії. Це важливе уточнення, тому що людина, здатна до реальної любові (нехай навіть до егоїстичної любові до себе самої), може, пройшовши «крізь терни до зірок», відчувати й любов правдиву, жертовну. Натомість ми маємо справу з патологічною нереальністю, ілюзорністю, любов’ю зовсім не до себе, а до певної псевдоверсії себе. Саме тому нарцис не егоїст, а людина, закохана в оману, у власний вигаданий образ. Життєві сили її йдуть на те, щоб передусім підтримати цей ілюзорний образ. Засновком її дій і навіть почуттів буде саме потреба утвердити самообман, утвердити своє «віддзеркалення у воді» як щось реальне.

Психоаналітики праві, що причини труднощів людини шукають у помилках батьків. Але обмеженість такого підходу в тому, що, докопавшись до причини, люди часто заспокоюються, забуваючи, що це лише початок шляху до самоаналізу та дорослішання. Тому торкнутися теми виховання нарциса варто для того, щоб батьки, котрі читають цю статтю, змогли побачити вади свого ставлення до дитини і, поки ще не пізно, щось змінити.

Хто може бути закоханим у свій образ? Той, чию реальність з дитинства заперечували: над почуттями сміялися, закликали відчувати те, що є прийнятним для батьків, для суспільства. Дитина отримувала щедру похвалу, коли демонструвала те, що хотіли в ній бачити, і жорстоко каралася, коли мала слабкість повернутися в себе й бути собою. У таких умовах дитина звикає жити певним образом, вигаданою версією себе. У якийсь момент реальне «я» іде в такі глибини душі, що зустрітися з ним стає непросто.

Багато хто вважає нарцисизм переважно чоловічим розладом — бо в міфі Нарцис постає в образі прекрасного юнака. Насправді тою чи іншою мірою ми всі трохи нарциси. Кожен з нас має певне уявне «я», і руйнування цього образу завжди болюче. Найчастіше людина, коли перехворіє розлукою з «собою, великою й одночасно мізерною» (саме таким є самовідчуття нарциса), погоджується зі своєю необраністю і відкриває для себе шлях до власної унікальності. Різниця між цими двома шляхами кардинальна: «обраний» почувається «довершеним», унікальний — усвідомлює свою неповторність, але не «довершеність». Нарцис «обраний», і обраність цю він змушений щоразу собі доводити. Саме тому нарциси, як правило, ревниві, заздрісні, нетерпимі. Либонь, найбільш вражаюча ілюстрація для мене — герой фільму «Обрані». Ось де розмах самозамилування й невпинного поклоніння самому собі. Головний герой приймає жертву від жінки, що його кохає, не думаючи про неї, про її сина, про їхнє майбутнє, прирікаючи на біду. Лякає в цьому не стільки егоїзм, скільки патологічна неспроможність реально бачити інших людей, їхнє життя, почуття, вчинки. Фільм цей варто дивитися коли не як ліки, то як профілактику від страшної недуги.

Згадаймо казку, яку кожен знає з пелюшок, — казку про курочку Рябу. Курочка знесла яєчко не просте, а золоте. І, як ми бачимо, дід і баба не хочуть такого ексклюзиву, їм потрібне просте, живе яєчко. Після того як вони безуспішно намагаються його розбити, на допомогу приходить мишка, котра простим порухом хвостика розбиває яйце... До часу всі ми — таке ось «золоте яйце», котре б’ють і б’ють мудрі батьки, життєві обставини, скорботи. Одного разу «розбиті», ми перероджуємось у яєчко «просте», відповідне природі й задуму Творця. У нормі кожен із нас рано чи пізно позбувається «золотої» нарцисичної оболонки і стає живим і справжнім. Для нарциса цей процес неможливий. Він ризикує залишитися «золотим яйцем», не ставши собою справжнім.

«Безмежне» кохання

На тлі простих чоловіків та жінок нарцис чарівний. Він угадує з півслова, півпогляду ваші бажання, уміє слухати й дивитися із захватом, він пам’ятає всі дати й спочатку підкупає своєю участю в житті іншого, розумінням, прийняттям. Зустрівши його, жінка з надривом скаже: «Як довго я тебе чекала!» А чоловік, зустрівши її, подумає: «Я ніби повернувся додому». За великим рахунком, усі приклади «Ах, кохання» з кінофільмів та літератури — це, як правило, болісні історії нарцисів. Завжди тут буде драма — усе прекрасно починатиметься й трагічно закінчуватиметься.

Перший літературний образ нарциса, знайомий з дитинства, — це Снігова Королева. Вона єдина і неповторна, і їй, такій надзвичайній, для чогось знадобився пересічний хлопчак Кай. Казка чудова тим, що в ній немає подвійних послань: добро перемагає зло. Снігова Королева прекрасна, але замість серця в неї крига, і ми інтуїтивно боїмося її. Хлопчику, полоненому її чарами, необхідна допомога, його треба врятувати від вічної загибелі у крижаному царстві Королеви. На самому початку казки створюється ілюзія, що Кай їй чимось особливо цікавий, що це до певної міри особливий хлопчик, який відрізняється від сотень інших. Але ми бачимо, що жодної прихильності до нього вона не відчуває, і проте для чогось робить усе, щоб отримати його, не відпустити, втримати. На жаль, саме такими часто є стосунки нарциса з партнером — ви будете при ньому жаданим трофеєм, багато що він (вона) буде робити «для вас», і навіть пообіцяє півцарства на додачу, але в його очах ви ніколи не побачите свого відображення — тільки холодний блиск і відстороненість. Лише тоді у погляді його з’явиться подоба теплоти, коли буде звучати похвала, захват на його адресу.

Нещодавно мені потрапила до рук публікація відомої журналістки, яка розвінчує міфи про відомих людей або персонажів кіно. Поки читала статтю, подумки шукала контраргументи. Та, замислившись, перенесла її доводи у реальне, не кіношне життя — і злякалася. Мені почали пригадуватися герої, які з дитинства викликали захоплення— Женя з «Іронії долі», Гога (він же Гоша, він же Жора, він же Георгій Іванович) із «Москва сльозам не вірить», «Той самий Мюнхгаузен» з однойменного фільму Марка Захарова. Нам приємно спостерігати, як з екрану ці герої зухвало розпоряджаються життям своїх жінок. Ми обманюємося, вважаючи, що саме так повинен чинити відповідальний чоловік — брати життя жінки у свої руки й облаштовувати його на свій розсуд...

Якби ж то! Відповідальна людина передусім з глибокою повагою і трепетом ставиться до свободи і особистих меж іншого партнера — до тієї незримої межі, де закінчується «моя свобода» і починається «свобода іншого». Звісно ж, спершу зухвала експансія хвилює кров, але час мине, чари закоханості згаснуть, і раптом стане ясно, що вибудувати партнерські стосунки з тим, хто звик жити «на твоїй території», нереально.

Пропоную придивитися до згаданих Гоші, Жені та барона Мюнхгаузена. Нарцис, як уже йшлося, негайно порушує особисті межі. Гоша починає розмову в електричці; оцінивши жінку й буквально одразу перейшовши на «ти», безтактно вказує на її болюче місце. «У Вас погляд незаміжньої жінки», — каже він. Така от зухвалість у сукупності з «самокритикою» («Я теж не люблю брудне взуття») закріплені пронизливим, зацікавленим поглядом. Таку зустріч не минеш, її не забудеш наступного дня. Ні-ні та й подумаєш, що й у твоєму житті може бути все, «як у кіно». Проникливість, видима щирість, простота — козирі, якими звикла користуватися людина-квітка, щоб знезброїти. Гоша тримає в напрузі, то раптово з’являючись, то ніби недоговорюючи чогось, то обдаючи холодом. Типові прийоми нарциса — фруструвати, змусити партнера подумки завжди бути з ним, гадаючи: що зі мною не так, якщо він не дзвонить, не приходить, не усміхається? Саме так живуть супутники нарциса — у постійному пошуку своєї недосконалості й способів йому догодити.

Про Женю Лукашина говорити боязко: на перший погляд, він сама безпосередність і щирість. Але щирість і чесність — не завжди одне й те саме. Можна щиро висловлювати те, що думаєш, але бути чесним хоча б перед собою — це вже мужність, мужність зустрічі із собою, — а саме це нарцису й не до снаги. Нас може захоплювати його здатність поділитися своїми емоціями, але шлях до чесності для нарциса закритий — там чатує небезпечна зустріч із власним «я».

Женя почав з порушення не лише психологічних, але й територіальних меж. Кумедна історія є кумедною, тільки доки миготить на екрані телевізора. Досить згадати різкі переміни «п’яного прибульця»: то він каже «правду в очі», то просить заспівати, то влаштовує сцену ревнощів, то довго й проникливо дивиться, то видає хазяйці якісь «філософські» думки і поводить себе так, буцім вони знайомі багато років... Будь-який психолог розпізнав би тут типову емоційну гойдалку: вогонь і крига, знецінення й вихваляння, «душевна теплота», згадувана щирість... По-справжньому відповідальна, турботлива людина, крізь хмільний чад усвідомивши, що вдерлася на чужу територію й на додачу спричинила конфлікт між двома іншими людьми, пішла би мовчки, перетворилася б на тінь, випадковий епізод. І ось тоді, у тій самій ситуації, коли «не шукаєш свого», часом втручається Провидіння і зустрічі стають доленосними, а не травмуючими, як ми побачимо «через двадцять років» у продовженні безсмертної «Іронії долі».

Далі на цьому шляху осмислення на мене чекала зустріч із колись улюбленим бароном Мюнхгаузеном. Інакше тепер виглядали його невинні витівки — командувати часом, віддавати накази своїй коханій, коли їй спати, а коли хотіти їсти. «Пів на шосту дня, — каже він, — тобі час відпочити». І як же банально, що каже він це саме тоді, коли вкотре вдалося «не одружуватися». Вражаючий факт — люди-квіти не квапляться пов’язувати себе серйозними стосунками, а тому завжди знайдуть багато переконливих причин, що заважають жаданому щастю «на двох». Стосунки із самозакоханою людиною — це лише видимість близькості, бо неможливо вибудувати близькі стосунки з людиною-ілюзією. Ми з осудом дивимося на попередню дружину барона, захоплюємося тим, як він виділяє час уранці на розгін хмар і опівдні — на подвиг. Нас зворушують його розмови із Софоклом і Шекспіром, і ми забуваємо про все на світі... Але на хвилину уявіть себе дружиною цього дивака, і в цих же мріях ризикніть з ним про щось домовитися, подбати про дітей, поговорити про вічне... Ви будете засипані афоризмами, дотепами й новими календарними днями, названими на вашу честь, але в блиску його очей буде так само світитися лише він сам — пречудовий і неперевершений.

Жінка-квітка

Пригадуючи чоловіків-нарцисів, кіношних, книжкових і реальних, я намагалася згадати й жінок. З усіх, хто спав на думку, булгаковська Маргарита, як ніхто, завжди бентежила мене. Роман «Майстер і Маргарита» геніальний. Геніально й моторошно описані його герої. Читаючи роман, я все гадала: чому Воланд обрав саме Маргариту королевою балу? Чому саме вона стала донькою князя пітьми?

«— Усталилася традиція, — вів далі Коров’єв, — господиня балу має неодмінно носити ім’я Маргарити, по-перше, а по-друге, вона має бути з тутешніх. А ми ось, самі бачите, подорожуємо і в даний час перебуваємо в Москві. Сто двадцять одну Маргариту знайшли ми в Москві, і, чи вірите, — тут Коров’єв із відчаєм ляснув себе по стегну, — жодна не придатна. І, нарешті, щаслива доля...» Чи варто й казати, що підкреслення цієї обраності, відзначеності — це лише підтвердження тих думок, що завжди крутяться в голові нарцисичної особистості.

Роман свого часу став для мене приводом для роздумів над стосунками чоловіка й жінки — стосунками, які більше можна назвати хворобливими, такими, що калічать душу; які замість творення відкривають перед двома людьми пекло, добровільно обране й довічне. Чому «жертовне» кохання Маргарити, готової на все, щоб повернути Майстра, не привело його до спасіння, а занурило в пекло?

Коли я думаю про Майстра, мене не полишає відчуття, що ми бачимо не реальну людину, а певний образ. Може, невипадково ім’я майстра залишається невідомим:

«— Я майстер, — він зробився суворий і витяг із кишені халату геть засмальцьовану чорну шапочку з вишитою на ній жовтим шовком літерою „М“. Він надягнув цю шапочку і показався Івану в профіль і у фас, щоб довести, що він — майстер. — Вона своїми руками зшила її мені, — таємничо додав він».

Здавалося б, чому закохана Маргарита вишиває на шапочці не ініціали коханого, а цю літеру «М»? Чи не для того, щоб, дивлячись на Майстра, бачити в ньому відображення самої себе, своєї праці, вкладеної в нього, першу літеру свого прекрасного імені? «Я все життя вклала в цю твою працю», — так каже Маргарита про роман Майстра.

Переді мною безпорадна молода жінка, назвімо її Оленою. Звернулася по допомогу, оскільки чоловік, якого вона кохає, почав руйнувати їхні стосунки. Фінал для неї очевидний, чоловік не намагається її переконати. Проте він щоразу перепиняє її, щойно вона виявляє рішучість піти.

— У нас усе було не так, як у інших. Він незвичайний, один на мільйон. Наш роман міг би стати за основу кращих фільмів і книг. Усе, від першої зустрічі, у нас було особливим. Він ніби знав мене завжди, ніби все життя готувався до зустрічі зі мною.

— Не так, як у інших? — хтозна-навіщо перепитую я.

— Так, не як у всіх. Наша зустріч — невипадкова випадковість, спланована на небесах. Саме це відчуття давало мені сили пережити багато важких періодів цих років. Тепер що мені лишається? Визнати, що ми звичайні люди? Що він такий, як усі? Що я проста жінка, яка зіткнулася з коханням чоловіка, що минуло, та його зрадою? — уже ридає Олена.

— Не бути як усі — це так важливо для вас?

— Звісно! Бути як усі — означає, що твоє життя не відрізняється від мільярдів інших життів, які є, були чи будуть. Навіщо жити, якщо це життя нічим не відрізняється від життя натовпу, сірої маси?

Ось тут і приходить на допомогу знання міфології. За «сірий натовп» визнавав прекрасний юнак усіх, хто його оточував. Нарцис, за великим рахунком, шукає лише того, хто зможе гідно зносити чергування нападів його нікчемності та геніальності, яку конче вимагається віддзеркалювати.

Смертельна самозакоханість

«За мною, читачу! Хто сказав тобі, що на світі немає справжнього вірного й вічного кохання? Хай відріжуть брехуну його мерзенний язик!» Так починається друга частина булгаковського роману. Пастка закрилася: налаштована на власну обраність людина стане шукати в книзі саме таке «справжнє вірне й вічне кохання», існування якого нібито ставиться під сумнів з огляду на його рідкісність та незвичайність. Чутно в цьому заклику глум автора, і здається, що це слова не Булгакова, а самого Воланда. Не забув же автор, що про жодну вірність у героїв роману нема й гадки.

«— Вона, зрештою, стверджувала згодом, що кохали ми один одного бозна-відколи, не знаючи один одного, ніколи не бачивши, і що вона жила з іншим чоловіком, і я тоді... з цією, як її... З цією... Ну... — відповів гість і заклацав пальцями.

— Ви були одружені?

— Та був, ось же я клацаю. На цій Варочці, Манечці... ні, Варочці... ще сукня смугаста... Музей... Утім, я не пам’ятаю».

Слід відзначити, що закоханість нарциса завжди супроводжується оманливим — а приходить воно після першої ж зустрічі — почуттям: «ми рідні душі». Справжня спорідненість душ досягається не інакше як довгою і наполегливою працею, спільними випробуваннями. Булгаков послідовний. Ось як він описує зустріч М і М: «Кохання вистрибнуло перед нами, як з-під землі вискакує вбивця у провулку, і вразило нас обох одним махом! Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж!».

Варто згадати, як жилось Маргариті до зустрічі з Майстром. «З упевненістю можна сказати, що чимало жінок усе, що завгодно, віддали б за те, щоб проміняти своє життя на життя Маргарити Миколаївни. Бездітна тридцятилітня Маргарита була дружиною дуже видатного спеціаліста, який до того ж зробив надважливе відкриття державного значення. Чоловік її був молодий, вродливий, добрий, чесний і обожнював свою дружину. Маргарита Миколаївна зі своїм чоловіком удвох займали увесь верх чудової садиби в саду в одному з провулків Арбату. Чарівне місце!.. Маргарита Миколаївна не відчувала нестачі грошей. Маргарита Миколаївна могла купити все, що їй сподобається. Серед знайомих її чоловіка траплялися цікаві люди. Маргарита Миколаївна не торкалася примуса. Маргарита Миколаївна не знала жахів життя у спільній квартирі. Словом... вона була щаслива? Жодної хвилини!»

Постає ряд питань. Хто вона така? Чим взагалі займається? Чим живе? Про кого піклується її жіноче серце? І чого ж, коли чоловік такий нелюбий, вона живе з ним?

Тут і пригадується вкотре міф. Юнак помер від страждань, задивившись на власне відображення. Так мудрі греки показують природний результат патологічної зацикленості людини на самій собі.

Розрада

Відверто кажучи, я не знаю, як можна розрадити тих, для кого ця тема не просто близька, але й болісна. Тому, хто зважився кохати нарциса, не з чуток відомі і вся безодня страждань, і феєрверк емоцій, що безупинно змінюють одна одну.

Один мій мудрий знайомий каже: «Якщо людина хоче побачити своє відображення, вона підходить до дзеркала. Якщо хоче побачити свою душу — вона підходить до іншої людини». Страждання нарциса в тому, що він не здатен бачити свою душу в іншому — з тієї причини, що душа його прихована від нього самого. Егоцентрик може зіткнутися з обмеженістю свого «Я» і, потерпаючи від цього, змістити врешті-решт центр ваги із самого себе. Для нарциса це неможливо з огляду на те, що його «Я» — це лише досконале відображення у воді, торкнися його — і не залишиться нічого.

Вірю хіба в те, що коли сам нарцис читає ці рядки й упізнає самого себе, можливо, він замислиться над необхідністю допомоги, над тим, що сам-один він навряд чи впорається. Коли ж ваше життя міцно пов’язане з описаним у цій статті типажем — ось єдине, що можна стверджувати напевне: облиште спроби його змінити. Оце й усе, що ми можемо зробити для людини: прийняти її такою, якою вона є, повіривши в те, що Творець знає і любить її по-справжньому. Прийняти — це не означає погодитися з усім, що робить, точніше, виробляє нарцис. Це означає повірити в кращу версію його самого, розуміючи, що поки ця версія недоступна.

У прекрасному фільмі «Таємниця Снігової Королеви» один із героїв каже про те, що зі сніговою королевою в душі треба боротися щодня. Нас усіх чекає складний шлях до можливості серцем побачити Іншого. Може, розуміння цього зробить нас терпимішими й сильнішими. Які б комплекси в нас не розквітали.

Опублiковано: № 3 (75) Дата публiкацiї на сайтi: 11 June 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Квітка над безоднею

Квітка над безоднею

Анна Лелик
Журнал «Отрок.ua»
Любов Нарциса — це не любов до самого себе. Це любов до образу, уявлення про самого себе, до свого «відображення», ілюзії. Це важливе уточнення, тому що людина, здатна до реальної любові (нехай навіть до егоїстичної любові до себе самої), може, пройшовши «крізь терни до зірок», відчувати й любов правдиву, жертовну. Натомість ми маємо справу з патологічною нереальністю, ілюзорністю, любов’ю зовсім не до себе, а до певної псевдоверсії себе.
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: