Серед незліченної армії всіх книг планети особливе місце займають словники. На відміну від натхненних збірок поезії і швидких на експеримент романів, словники покликані охороняти каркасні рамки мов.
Відповідно, і творці словників мають особливо вирізнятися з-поміж гвардії «служителів слову». Чи не правда, укладач першої «Британської енциклопедії» Вільям Смеллі та автор «Острова скарбів» Роберт Льюїс Стівенсон виглядають антиподами, як мінімум суворим дисциплінованим організатором і бунтівним нестримним романтиком? Якщо свідомість не обтяжена спеціальною філологічною освітою, то такими ж різними можуть видатися, наприклад, фігури Олександра Пушкіна і Володимира Даля: виникають образи великого реформатора і великого консерватора російської мови. Але чи так це?
Подарунок друга
Коли починаєш детально знайомитися з біографіями великих людей, виявляється, що якщо вони були сучасниками, то обов’язково якось перетиналися. Парами або групами, за партами або в шлюбах, у творчих майстернях або в дружніх стосунках. Іноді ці зустрічі не породжують очевидних проектів, наприклад Андрій Тарковський і Вознесенський училися в одному класі — і…?
Автор «Тлумачного словника живої великоруської мови» Володимир Даль був знайомий з героями російсько-турецької війни адміралом Нахімовим і хірургом Пироговим, приятелював і співпрацював з класиками російської та української літератури Гоголем і Криловим, Шевченком і Гребінкою, Жуковським і Язиковим, Квіткою-Основ’яненком і Максимовичем. І товаришував із Пушкіним.
Можливо, тому, що Пушкіна, немов яблуню бджоли, оточували наймедоносніші люди його епохи, а він щедро ділився з ними ідеями та задумами. Наприклад, «Мертві душі» Микола Васильович написав з подачі свого старшого друга, Олександра Сергійовича. А з Далем Пушкін товаришував особливо близько. На сході є вислів, що визначає висоту дружби: «друг, який поховає». А Пушкін умирав буквально на руках у Даля…
Їхнє знайомство почалося з того, що датчанин по крові Володимир Даль… народився на Луганщині. Батько його був виписаний з Данії до Росії Катериною ІІ, як уславлений лінгвіст, знавець восьми мов, на блискучу посаду придворного бібліотекаря. Але, як пише Олеся Ніколаєва:
…быть иностранцем в России почетно, когда не грешно,
надежно, когда не опасно, печально, когда не смешно.
Он принят по высшему чину, как ангел, сошедший с небес,
и он же — взашеи и в спину крестом изгоняем, как бес.
Щось не склалося з імператорською синекурою, і карамболь «долі іноземця в Росії» заніс Йогана-Івана Даля, після навчання медицини в Німеччині, до містечка Луганський Завод. Його дружина, Марія Христофорівна Фрейтаг, велика розумниця і поліглот, подалася за чоловіком до нашої Слобожанщини. Простенький будиночок, де в 1801 народився і виріс їхній первісток Володимир, майбутній автор шанованого словника, до сьогодні зворушливо зберігається як музей в робітничому районі Луганська вдячними земляками.
Питання батьківщини не полишало молодого талановитого іноземця, який полюбив наш дикий степ. Але поїздка Володимира Даля в Данію, на батьківщину предків, сповнила його впевненістю: «Хто якою мовою думає, той до того народу і належить. Я думаю російською». Батьківщину не обирають? Обирають!
Людина, яка по-справжньому мислить — вона найчастіше ще й пише, от і Даль багато вправлявся в письменницькій майстерності і в ґрунтовних щоденниках свого життя, і в художніх творах. На честь своєї «нової» батьківщини Володимир Даль вигадує собі псевдонім Козак Луганський і випускає збірку казок, яка увібрала щедру, просту, задерикувату, густу, винахідливу і правдиву народну мову. Після прочитання побутових спостережень Козака Луганського постать Даля як суворого охоронця російської словесності починає видозмінюватися. І вже виразніше проглядається привід для його знайомства з головним поетом імперії.
Але дорогою до першої зустрічі з Пушкіним Даль, через народну прямоту і дотепність своїх творів, спершу потрапляє… на лаву підсудних. На щастя, від тюрми Козака Луганського рятує російський поет Василь Жуковський — йому, сину полоненої туркені, з «долею іноземця в Росії» пощастило. Василь Жуковський служив наставником майбутнього імператора Олександра Другого, «визволителя селян від кріпацтва». Очевидно, високі вихователі втлумачили спадкоємцеві трону багато слушного. Ідея ж просити батька, імператора Миколу Першого, про звільнення з-під варти Володимира Івановича Даля, належить, безперечно, Жуковському.
З уцілілою збіркою своїх казок «з переказу народного усного», яка була вилученою з продажу, Даль сам, без церемоніальних рекомендацій, іде знайомитись із Олександром Сергійовичем. Літератори стверджують, що близькість і міцність їхньої подальшої дружби визначило споріднене ставлення до завдань мови, до питань і проблем російської літератури. І що ідея оформити численні записи «тямущого німця» у тлумачний словник наполегливо була запропонована Далю саме Пушкіним.
Вічно живий словник
Для неосяжного океану імперії зовсім не парадоксально, що словник російської мови складає датчанин по крові. Можливо, це закономірність: безмежна спрага проникнути в таємниці мови породжується саме позицією зовнішнього ракурсу.
Євангеліє вчить: блаженні убогії духом — тобто, аби сповнитися духом, слід спочатку визнати його катастрофічну нестачу. Так улаштована людина: усезнаючого важко чомусь навчити. А той дивак, котрий казав: «Я знаю, що нічого не знаю»,- досі вважається мудрецем.
Даль смиренно вважав себе перед російською мовою таким собі невігласом, вічним учнем. Це рівняло або підносило його до рівня дитини. Можна сказати, він з дитячою відкритістю чіплявся до простих російських чи українських мужиків з розпитуваннями про тлумачення того чи іншого слова, ідіоми, прислів’я, приказки, прикмети, обряду, звичаю.
Але гадаємо, що запорука успішності словника не лише в цікавості першовідкривача. Що таке для нас сьогодні словник? Нормування, правильність, зразок. А Даль, складаючи словник, був радше поетом, аніж лінгвістом. Словник Даля більше не про те, як правильно, — а про те, як можливо! У сучасну літературну мову своєї епохи Даль впустив нечесані хащі живої народної мови, з пишними галявинами діалектів і фразеологізмів.
Можна сказати, що Даль гасав по закутках імперії російської мови, як нишпорка, як голодний звір — у пошуках дорогоцінностей, які століттями створювала народна мова. Як не захоплюватися глибиною цієї людини — двісті тисяч слів! Три тисячі прислів’їв і приказок! А він усе не вгамовувався, не зупинявся у доповненнях до свого словника — до самої смерті! Порадіємо разом із Пушкіним, який казав другові: «Ваше зібрання не проста забава, не захоплення. Роками накопичувати скарби і раптом відкрити скрині перед враженими сучасниками і нащадками!»
Даль був настільки не стереотипною, творчою особистістю, настільки «пушкіним», що не стримався і «поклав до скрині» кілька власних вигаданих слів. Одне з найцікавіших — «ловкосилье» — наша богатирська відповідь грецькій «гімнастиці».
Тлумачний словник Даля влаштований не академічно, можна навіть сказати, неправильно влаштований, всупереч правилам. Незвичайний словник, який не повчає, а дивує. Не розставляє по полицях, а занурює у вируючу стихію неконтрольованої майстерні слова, ім’я якій — народ. «Мова — ти найважливіший витвір своєї батьківщини», — наполягає Борхес.
«Благословенна Україна!»
І ці, і наступні слова належать Володимиру Далю: «Будучи родом з Новоросійського краю, я з рідним почуттям згадую все, що стосується Південної Русі та України». А ось ці — Віссаріону Бєлінському: «Малоросія — немов батьківщина його».
Змалку Володимир Даль збирав і вбирав мову, уклад і поетику жителів українського степу. І майже через півстоліття праці написав ректорові Київського університету, професорові Михайлу Максимовичу: «Я зібрав з помічником Лазаревським таки повний словник малоросійської мови».
Це зібрання тлумачень українських слів, прислів’їв, приказок, малих форм українського фольклору за редакцією Даля світ не побачило. Але матеріали, зібрані Козаком Луганським, дивовижним чином, як струмок річку, наповнили повноводу працю укладача першого фундаментального словники української мови — Бориса Грінченка.
І хіба не дивовижно, що Борис Грінченко також родом зі Слобожанщини? Два словники, два автори — на одну Східну Україну!
Сьогодні значущість Даля осяває життя Луганська, як діамант корону. Три пам’ятники Володимиру Івановичу, і Літературний музей Володимира Івановича, до якого стікаються дбайливці слова з п’ятої частини суші нашої Планети! І Східноукраїнський університет імені Володимира Івановича — усе на честь, усе в пам’ять найбільшого незнайки мов Росії та України.
Так, за національністю Даль був і лишається для України двічі іноземцем — німець, який думає російською мовою. Але хто з корінних українців може сказати, що ми служимо Богу і батьківщині так, як цей «чужинець»?
Головний дарунок
Ім’я Даля дивиться з корінця тлумачного словника. Його німецьке прізвище ми, не замислюючись, зчитуємо як російське волелюбне слово. І якщо спеціально не копати, то Володимир Даль нам відомий як титан словесності — і крапка. Але варто підійти до фігури Даля ближче, як зі сторінок його біографії посиплються дивовижні відкриття, і образ Даля ще раз і ще раз зміниться надзвичайно.
Перерахуємо вже відоме: укладач дивовижного тлумачного словника, невтомний етнограф, літератор, Козак Луганський, друг Пушкіна, автор сотень публікацій, статей і творів. Усе це живе в космосі мови, і тому доволі закономірне.
Але хіба не дивовижний той факт, що Даль був одним з найталановитіших хірургів свого часу? Вивчившись у Петербурзькому морському кадетському корпусі (до речі, моряк і офіцер!), Даль відправився в Дерптський університет і здобув освіту медика, як батько. Між іншим, там само він отримує медаль ще і від місцевого філософського факультету!
Російсько-турецька війна призиває його на фронт, і тут красномовніше рядків зі щоденника Даля не скажеш: «… Бачив тисячу, другу поранених, якими вкрилося поле… різав, перев’язував, виймав кулі…» Даль прислужився не лише нашим мовам. Він у прямому сенсі рятував від смерті наших з вами предків. Виявляється, що завдяки Далю, ми такі ось живісінькі — і упорядкуванням голови, і життям живота…
Але якось під час воєнних дій Даль отримав від свого медичного начальства догану — начебто за те, що ухилявся від виконання лікарських обов’язків. Що ж сталося? Виявляється, у розпал бою, коли життя багатьох солдатів залежало від швидкості наведення переправи, Даль успішно очолив спорудження… понтонного мосту!
Подій і вмінь, нагород і посад, праць і поїздок у житті Даля стільки, що вистачило б і на три поважні фігури, повноцінні життя. Гадаємо, можливим це стало тому, що Даль ще в молодості поставив собі таку мету: «Я відчув необхідність у ґрунтовному навчанні, в освіті, аби бути на світі корисною людиною».
Повчальний початок, вражаюче втілення. А кінець життєвого шляху Даля — і дивовижний, і повчальний водночас. Батьки Володимира Івановича були лютеранами, іновірцями. Але активне заглиблення в мови православного світу зробило свою справу: уже посивівши, Даль зізнається, що православним по суті вважає себе давно. Але щоб не було галасу довкола перехрещування відомої особи і високопоставленого чиновника, Даль церковно закріпив своє православ’я без розголосу, смиренно і тихо, перед самою смертю.
І ця крапка в кінці життя, насиченого служінням, — найважливіший дарунок Даля вітчизні. Прийняття такою чесною людиною православ’я — прийняття не автоматичне, як буває у нас, аборигенів, а усвідомлене, випробуване тисячами битих верст, складних зустрічей, розмов, жорсткої правди, не показне, приховане, а отже, справжнє — це уклін, це визнання нашої землі вище усяких словників.
