У попередніх статтях ми говорили про старозавітних пророків, які віщували Ізраїлю швидку катастрофу, якщо він не покається у своїх гріхах і не звернеться до Бога. Катастрофа сталася — Ізраїльське, а за ним і Іудейське царства були завойовані, Єрусалим і його головна святиня, Храм, зруйновані в 586 році до н.е., значна частина люду виведена в полон до Вавилонії. І пророки говорили про майбутнє відродження... Але як складалося життя тих, хто лишався в полоні? Про це оповідає книга пророка Даниїла.

Книга Даниїла не дуже схожа на інші пророчі книги, не випадково євреї навіть не відносять її до пророчих, а вважають частиною «писань», особливого розділу в їхньому біблійному каноні. Справді, у ній немає того, що складає найголовнішу частину інших пророчих книг — слів Господа до Свого народу, які передає пророк. Книга складається з двох частин: перша — наводить розповіді з життя виведених до вавилонського полону іудеїв, а друга — включає в себе видіння Даниїла, в яких розкривається сенс історичних подій тих далеких століть... однак не лише це.

Вавилонський полон зовсім не був для іудеїв ув’язненням у концтаборі — адже вавилоняни прагнули не винищити, а підкорити їх. Навпаки, юнаків зі шляхетних родин з усіх околиць імперії виховували в повному комфорті при вавилонському дворі, аби надалі мати надійних правителів для підкорених провінцій. Звичайні селяни не зможуть підняти повстання, — розраховували вавилоняни, — якщо їх не очолять шляхетні та освічені люди, тому необхідно перш за все приручити і поставити собі на службу еліту підкорених народів.

Така ж доля чекала на чотирьох єврейських юнаків — Даниїла, Ананія, Мисаїла та Азарія. Однак, на відміну від багатьох інших, вони не забули про Бога своїх батьків і залишилися вірними Йому й на чужині. Почалося це з малого: четверо хлопчиків просто відмовилися від страв, що доправлялися з царської кухні, — адже, скуштувавши їх, вони неминуче порушили б суворі приписи Мойсеєвого закону про недозволену їжу. У ті часи, як і в будь-які інші, напевно було чимало любителів поласувати з царського столу, тримаючи при цьому дулю в кишені, однак ці хлопчики були надто чесними. Вони їли самі овочі і пили звичайну воду, але, на подив вихователів, виявилися здоровішими за своїх однолітків, які всмак від’їдалися м’ясом під царські вина. Можливо, така дієта й справді корисніша? Більше того, за підсумками іспитів вони виявилися першими учнями й отримали високі посади.

Мабуть, нам дотримання цих харчових обмежень видасться чимось несуттєвим, але в ті часи до таких речей ставилися дуже серйозно. Віра, яка лишається тільки теорією, мало чого варта. «Побутова релігійність», пов’язана з обрядами, їжею, одягом та іншим, — не найголовніше в житті людини, але вона по-своєму може виявляти її вірність Богу. І незабаром сталося більш значне випробовування...

Кожна держава має своїх ідолів, і ставитися до них нешанобливо нікому не рекомендується. От тільки в давнину ці ідоли були наочнішими — у Вавилоні це був золотий бовван заввишки більше двадцяти метрів метрів, перед яким слід було падати ницьма. Друзі Даниїла відмовились це зробити, їх за наказом царя кинули в розжарену піч. Але юнаки не загинули в полум’ї. Більше того, всі оточуючі побачили, що в полум’ї ходять не три, а чотири фігури і, як помітили вавилоняни, «вигляд четвертого подібний до сина Божого». І сьогодні в православних храмах постійно лунають слова й образи з пісні трьох отроків у печі: саме її наслідують сьома та восьма пісні будь-якого канону.

До речі, цей біблійний сюжет завжди особливо любили на Русі, саме його розігрували під час так званого «пещного дійства», яке зобразив у фільмі про Іоанна Грозного С. Ейзенштейн... Може бути, справа в тому, що і в нашій історії часом траплялося щось подібне?

Отже, Даниїл був можновладним чиновником при царському дворі. Вавилон вважався центром астрологічних досліджень і подібної «мудрості» — люди намагалися зрозуміти знаки, які їм посилало небо. Даниїл не раз ставав єдиним, хто пояснював царю їхній сенс — не тому, що він досягав особливих успіхів у цих науках, але тому, що з ним був Бог.

Якось царю Навуходоносору наснилася величезна статуя з головою із золота, грудьми із срібла, животом із міді, гомілками із заліза та ступнями із глини (саме звідси пішов наш вираз «колос на глиняних ногах»). Даниїл пояснив це так: сам Навуходоносор подібний до золотої голови, після нього настане інше царство, срібне, потім мідне, залізне і глиняне. З одного боку, перед нами звичайна історія про зміну епох, від кращої до гіршої. Але, з іншого боку, — це певне пророцтво про долі світових імперій. Вавилонян змінили перси, персів — греки, греків — римляни, але кожна імперія, що здавалася вічною і непереможною, так чи інакше руйнувалася. Можливо, за два-три тисячоліття так само будуть згадувати теперішні «непохитні» імперії з глиняними ногами...

З книгою Даниїла пов’язаний ще й інший добре відомий вираз — «Валтасарів бенкет». Валтасар був одним із правителів Вавилону (хоча насправді сам був лише спадкоємцем престолу), а правителі в усі часи полюбляли бучні бенкети. Але Валтасарові було недостатньо наїдків, питва та веселощів — йому заманулось утвердити свою велич, показати, що ніхто і ніщо у світі не може бути важливішим за його розваги. І тоді він наказав подавати вино у посудинах, вивезених з Єрусалимського Храму — а це була вже відверта образа Бога. Незабаром на стіні з’явився дивний напис: «Мене мене текел упарсін». Ніхто не був здатний зрозуміти значення цих слів, і лише Даниїл розтлумачив їх:

«Мене — вирахував (по-арамійськи мана) Бог твоє царювання і поклав йому край.

Текел — зважено (текилта) тебе на вагах і виявився надто легким.

Перес — розділено (перісат) твоє царство і віддано мідянам і персам (парас)».

Накреслення таємничих слів стає немов скелетом, до якого Даниїл додає «плоть» нових значень. Третє з цих слів навіть пишеться по-різному і тлумачиться також подвійно: «розділено» і «перси». Пророцтво як єдине ціле набуває сенсу лише тоді, коли поєднуються обидва ці значення. Для того й потрібний пророк, щоб скласти всі елементи в єдину картину.

Слід віддати належне Валтасару — він не стратив Даниїла за лиху звістку, а щедро нагородив його. Але сам був убитий тієї ж ночі, а Вавилон був узятий військами персів і мідян. Існує певна межа гордощів і звеличування правителів, за якою на їхню державу очікує остаточна загибель.

Та головне в книзі Даниїла не історії з життя царського двору (тут ми перерахували далеко не всі з них), а дивовижні пророцтва про «кінець часів». Вони доволі складні для розуміння, а тому й досі часто чути суперечки про те, що саме мається на увазі під тим чи іншим образом. Перед нами проходить ряд диких і хижих звірів: лев, ведмідь та барс змінювали один одного, а останнім у цьому ряду виявився незрозумілий звір з десятьма рогами. Найбільш вірогідне тлумачення — це великі імперії, що змінювали одна одну на Близькому Сході: ассирійська, вавилонська, перська і, нарешті, царство Александра Македонського.

Справді, могутні правителі давнини (та чи лише давнини?) любили зображення страшних хижаків — сьогодні в музеях стоять статуї та рельєфи з палаців, що зображують величезних і небачених звірів: наприклад, биків з людськими головами та орлиними крилами. Звичайна людина, опинившись перед такою фігурою, відчувала всю свою мізерність і нікчемність у порівнянні з великою державною машиною. Однак і вона знала: жодна земна держава не вічна. До речі, книга Даниїла розповідає, як той самий Навуходоносор, засліплений власною величчю, тимчасово втратив людський розум і вів зовсім звірячий спосіб життя, доки не прийшов до тями і не уславив Єдиного Бога.

А в кінці цього звіриного параду сталося дещо зовсім особливе: «Ось на небесних хмарах ішов ніби Син Людський. Дійшов Він до Предвічного, і приведено Його до Нього. І дано Йому владу, славу і царство, і всі народи, племена та язики Йому служили. Влада Його — влада вічна, що не минеться, і царство Його не занепаде ніколи».

Тут Даниїл явно говорить про ще одного царя, котрий нікого не буде страхати, а, навпаки, почне поводитись по-людськи. Сам вираз «син людський» зустрічається в цій книзі декілька разів, він стосується всіх людей узагалі й Даниїла зокрема. Тобто цей новий цар нічим, по суті, не відрізнятиметься від звичайних людей, ніяк не буде звеличуватися перед ними — і при цьому він наблизиться до «Передвічного», тобто до Бога, Котрий незрівнянно давніший за всі імперії та царства, Котрий Один здатний змінити їхню долю. І всі вони будуть покладені під ноги Цієї Людини...

Коли через кілька століть звичайний тесля з Назарета назве себе Сином Людським, цей вираз, з одного боку, буде найскромнішим титулом, котрий лише можна знайти. Є священики, є книжники, а ось Він — просто Людина. Але з іншого боку, люди почують у цьому найменуванні натяк на пророцтво з книги Даниїла: Він і є той самий довгоочікуваний Цар!

Повірити в це буде нелегко, і піти за Ним наважаться далеко не всі...

Однак поки до цього ще було далеко. Даниїл записував свої дивовижні видіння і розмірковував про долю свого народу. Народ був гноблений, принижений, пригнічений, і Даниїл усією душею прагнув його відновлення. Та він не проклинав ворогів, не поринав у мрії про славне майбутнє, а молився за прощення гріхів — своїх та всього народу: «Молю Тебе, Господи Боже великий і дивний, Що зберігаєш завіт і милість до тих, які люблять Тебе і виконують повеління Твої! Согрішили ми, чинили беззаконно, діяли нечестиво, були впертими і відступили від заповідей Твоїх і від постанов Твоїх і не слухали рабів Твоїх, пророків. У Тебе, Господи, правда, а у нас сором на обличчях, у царів наших, у князів наших і в батьків наших, тому що ми згрішили перед Тобою... І нині, Господи Боже наш, Який вивів народ Твій із землі Єгипетської і явив славу Твою, почуй, Боже наш, молитву раба Твого і моління його і споглянь світлим лицем Твоїм на спустошене святилище Твоє. Споглянь на спустошення наші й на місто, на якому наречене ім’я Твоє; бо ми приносимо моління наші перед Тобою, уповаючи не на праведність нашу, але на Твоє велике милосердя. Господи, почуй! Господи, прости!»

Ці слова вимовив саме Даниїл — великий мудрець і пророк, який домігся визнання у свого народу й високого становища у Вавилонській, а потім і в Перській імперіях, муж, який прославився багатьма дивами та видіннями. Але він, на відміну від правителів Вавилона, не пишався своєю славою чи навіть праведністю, а смиренно сподівався на милість Божу до Його приниженого народу і всього людства. Аби прийняти Сина Людського, потрібно перш за все самим полишити звірячу подобу і стати людьми — і про це книга Даниїла нагадує багатьом поколінням іудеїв і християн.