У минулому житті я була юристом. Упевненим, вдоволеним. Невимушено сиділа в затишному кабінеті. Показово відповідала на телефонні дзвінки. Доленосно скрипіла подарунковим «Паркером». Розсипала фальшиві посмішки. Перетворювала чужі життя на папери. Охайно складала їх у течки. Чиїсь біди й нещастя приносили мені прибуток та успіх. Життя здавалося міцним, як єгипетська піраміда. На її верхівці сидів «гірський орел» – розпухле почуття власної гідності.
Серйозні розмови трапляються не лише в кулуарах. Ще в дитинстві, сидячи на горщиках, ми діловито розмірковували про майбутнє. Хтось марив про кар’єру Медсестри. Хтось хотів стати Шофером. А хтось мріяв бути Сантехніком… Як тато!
Незнайомі слова на кшталт «прокурор» чи «інспектор» лякали не тільки нас, але й дорослих. І тільки в третьому класі ми дізналися: Синоптик – зовсім не лайка, а почесна професія.
Закінчуючи середню школу, ми опинилися перед вибором, у порівнянні з яким вибір випускної сукні та нової пари туфель просто бліднів. Нікого тепер не надихала перспектива стати Двірником чи Ткалею. І навіть Космонавти викликали лише в’ялу посмішку. Слух пестили зовсім інші слова: «Директор»… «Менеджер»… «Юрист»!.. Ооооо! Хто вони такі? В принципі, великої різниці між цими поняттями для нас не було. Уява малювала дивовижні, схожі одна на одну, картини безхмарного майбутнього. Звичайно, багато хто мріяв про Служіння. Батьківщині, людям. Але хотілося й іншого. Прокидатися вранці в гарній квартирі. Пропливати вулицями в солідному автомобілі. Топтати рівненький газон заміської ділянки. У відпустку – на Мальдіви. А майбутні діти – неодмінно в Гарвард.
Слава Богу, до цих «високих» ідеалів прямували не всі. У старших класах ми з друзями прочитали Інституції Гая. Всерйоз захопилися римським правом. Стоячи перед цим громадищем – світовою правовою системою – ми мріяли захищати честь, гідність та права людини. Нам здавалося – купка однодумців, місіонерів від юриспруденції здатна переробити сьогоднішній викривлений та недосконалий світ. Ми збиралися бути кришталево чесними і щосили стояти за правду.
Пройшло кілька років. Я і мої друзі – прокурор, суддя та подружжя-адвокати – тепер зустрічалися тільки на свята. Хвалилися виграними справами, вдало підписаними угодами, новими костюмами та стильними кріслами. Непомітно перетворилися на хитрих, спритних лицемірів. Навчилися вмовляти свою совість, відводити очі вбік, коли бачили бідну чи нещасливу людину. Мало хто з нас витримав випробування владою, славою і комфортом. Наше «служіння» звелося до виконання встановлених правил. Уміло знаходили пробоїни в законі, коли це було потрібно для досягнення наших цілей, – і натхненно вказували на нього, коли ситуація поверталася іншим боком. Ми забували про обличчя, але фанатично піклувалися про майно, про власність, про речі, про позиви та обов’язки. Щоденно випробовували свій інтелект і, роздуваючись від гордості, демонстрували його переваги. Раніше ми сиділи над книгами й копітко шукали правду. Тепер у наших руках опинялися долі людей і процвітання великих компаній. Кому тут потрібна правда? Ми повинні були відстояти, зберегти та примножити дещо для одних – та, неминуче, відняти та зменшити це в інших. Як правило, у тих самих, захищати яких так мріяли в юності.
Можна сказати на захист юристів багато різних слів. Мовляв, це не ми такі, а світ. Ворожий, гріховний, з виразками. Це він перетворив нас, розумних та яскравих мрійників, на самовдоволених циніків. А куди ви без юристів? Хто ж вам тоді буде справи ваші складні, заплутані розплутувати? Виносити вироки, надавати відстрочки? Хто врятує вас від неминучого провалу? Усе вам передбачить і визначить? На кого ви у найважчу хвилину покладетеся? Може, на Господа Бога?! Ні, на нас, на юристів. Ось і виходить – ми в захисті не маємо потреби.
За моїм вікном каштан скидає жовте листя. Я сиджу за стареньким комп’ютером. Повільно натискаю клавіші. Навколо мене – тиша і спокій. Кілька років тому я стала православною. Втекла від минулого життя. Живу тепер у своє задоволення, працюю в монастирі. Усе добре, тільки совість мучить. Усе частіше думаю: може повернутися? Адже потрібні юристи, потрібні! Справедливі, непідкупні, справжні… Мимо проходять люди. Багатьом потрібна допомога. Від мене – не дочекалися. Намагаюся розібратися у своєму житті. Оглядаюся назад. І нарешті розумію – юристом може стати будь-хто. А ось майстром своєї справи – тільки людина православна… з Божою допомогою.