Декоратор життя

Ви любите гуляти? Без поспіху, розмірено, роздивляючись перехожих, або ж насолоджуючись заходом сонця, за ручку з коханою людиною або з руками в кишенях. Коли вам погано, або коли дуже добре, коли хочеться розвіятися, набратися вражень, поспілкуватися з кимось, подихати свіжим повітрям, або ж на самоті, присвистуючи, без певної мети розім’яти кісточки, провітрити голову... Думаю, що так.

На щастя, більшість із нас не позбавлені такої можливості. Достатньо лише змінити домашні капці на черевики, замкнути двері, і — вперед! Не біда, що дощить, що вже темно та пізно, найважливіше — відчути настрій, зрозуміти, що цей час прийшов. Це ж так здорово — змінити атмосферу домашнього затишку на непередбачуваний азарт вулиці! Декому достатньо і 15-ти хвилин, а хтось може прогуляти всю ніч, але все ж таки наполегливо раджу не нехтувати таким дозвіллям.

А що ж так тягне на вулицю? Необхідність змінити оточення чи потяг до пригод? А, можливо, нестача кисню? Думаю, що причина — в особливому стані, у який ти поринаєш, перехожий. Пропоную звернути увагу на те, як виглядають пішоходи на вулиці. Ми спостерігаємо імпровізовану виставу антрепризи, в яку запрошено грати всіх. Глядачів немає. Отже, акт перший.

«Година пік». Усі біжать, поспішають, на обличчях зосередженість і легка пітливість. Погляд кочує з боку в бік, а в очах — бездумний погляд в нікуди. Люди-актори всі — у масках. Ти й сам мимоволі поринаєш у цю гру. Обираєш підхожу маску, набуваєш стурбовано-заклопотаного вигляду, дивишся під ноги й намагаєшся встигнути за всіма. Allegro! Все кружляє і людовир одразу ж поглинає тебе.

Інша справа — вечір. Це антракт, що плавно переходить у другий акт. Відшумів натовп тих, хто «втомлено крокує з роботи неквапом», засвітилися ліхтарі й разом з ними — іскорки в очах перехожих. Рух стає млявим, все частіше ти ловиш зустрічні погляди. А хтось і всміхнеться у відповідь, хтось просто стоїть на місці й дивиться вдалину, ніхто не поспішає, всі прогулюються та насолоджуються собою у новій ролі. Статечно, «під ручку», в ногу, не в ногу, переступаючи каналізаційні люки, перестрибуючи чи оминаючи калюжі. І автомобілів стало мало, і будинки засвітилися.

Тепер час ввести у виставу те, без чого вона була б нудною і позбавленою багатьох емоцій. Декорації. Вони ж бо задають настрій виставі. Вони зовсім різні, немов у постановочному цеху відбулася сварка, після якої всі почали працювати на свій лад. Та справа не в цьому: просто театральні художники змінюються надто часто з огляду на солідний вік театру.

Я граю на сцені чарівного, не найменшого, але затишного, старовинного, повного своїх традицій та запилених декорацій театру під назвою Київ. Тут є власна акторська школа, тут існують негласні правила поведінки та гри. Але найголовніше — тут зібрано безліч різних за часом та виглядом декорацій. І мені, одному з небагатьох, довірили ключі від декораційного цеху. Річ у тому, що я — архітектор. Думаю, що мені пощастило. Пощастило разом із колегами по цеху вигадувати, розробляти, удосконалювати, а потім спостерігати, як постановники будуть виготовляти та монтувати декорації, на тлі яких минає наше життя.

Адже звідки ми дізнаємося про давнину? Як ми уявляємо наших предків, звідки можемо відчути настрій минулих сторіч? Лише торкнувшись до стіни старовинного будинку, коли через запилену павутину часу відчуваєш долонею холодну пам’ять про минуле, ту істину, яку, мабуть, встигли зрозуміти будинок чи паркан, чи фонтан, чи бруківка під ногами.

Щоразу ідучи повз дзвіницю Софії Київської, у різні пори року, з різним настроєм і переживаннями, коли був стурбований, чи навпаки, радіючи із чогось, ловив себе на думці, що Стара Дзвіниця таких як я вже стільки побачила, за свій вік стількох почула та зрозуміла, що мені відразу стає спокійніше. Я — не один. Так само я дивлюся на неї, як і ті давно забуті люди, у яких, можливо, було ще більше негараздів чи радості, ніж у мене. Їх уже немає, а Дзвіниця стоїть. Стоятиме й після мене.

І наскільки це важливо — усвідомлювати, що архітектура несе в собі надпотужний заряд емоцій, вона впливає на людей, вона спроможна зробити їх дрібнотою чи велетами, вона може змусити почуватися незатишно чи комфортно. Дуже важливо знати, що ти створюєш те, що, можливо, принесе нащадкам інформацію про тебе ж, про те, яким ти був, як жив, про що думали ти і твої сучасники.

Те, що принесла хвиля будівничого буму, яка заплеснула Київ, боюся, оцінене буде не нами. Хвилі продовжують накочувати, лишаючи за собою бруд, сміття, уламки катастроф, й, іноді, серед усього цього — перлини. Мине час, і все повернеться на свої місця. Це не висловлювання пасивного спостерігача, це формула, за якою згодом можна буде відділити зерно від куколю. Бо так модно нині критикувати сучасну архітектуру Києва, так вигідно шукати винних у тому, що Град на очах перетворюється на сукупність недодуманих, некрасивих заготовок, котрі ростуть як гриби. Але, на жаль, у цьому вина всіх нас. Те, що називається могутнім словом «суспільство», дозріло саме на такий сурогат. Сподіваюся, що в найближчому майбутньому Місто переросте це, змахне з себе заполонилі його новобудови, явивши себе при повному параді. І хай, після цього змаху, на ньому залишиться лише найгарніша одіж.

Думаю, що так воно й буде, а якщо не вірите — запитайте у Дзвіниці.

Опублiковано: № 5 (10) Дата публiкацiї на сайтi: 09 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 4 з 4
00:52 16.09.2011 | Багинская Наталья
"Волны продолжают накатывать, оставляя за собой грязь, мусор, обломки крушений, и иногда, среди всего этого — жемчужины". Сильно! Люблю и уважаю!
22:03 12.03.2009 | Katia
Cпасибо за статью, тоже скоро буду "декоратором".
13:39 30.05.2008 | Анна
Я тоже надеюсь, что Киев со временем снова станет восприниматься, как красивый город. Интересно, что если Киев сегодня новостройками уродуют, в Николаеве наоборот всё новое, кроме супермаркетов, спроектировано красивее, чем большинство старых домов. Так что будем уповать на лучшее.
16:09 08.02.2008 | я
легко написано... вообще всегда восхищают веши которые не высасаны из пальца, а пережиты лично.... и тогда все просто и понятно... и не надо заумных фраз и всяческих оборотов.... :)

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: