Мало хто з людей, вражених красою давніх ікон, замислюється над тим, яка титанічна праця пророблена реставраторами, перш ніж із глибини віків на нас глянули лики святих. Подвиг цих скромних героїв відомий лише вузькому професійному колу.
Увазі читачів ми пропонуємо фрагмент із книги Григорія Козлова «Замах на мистецтво» — історію реставрації великої православної святині — Володимирської ікони Божої Матері.
14 грудня 1918 року по Московському Кремлю йшли дванадцятеро людей: революціонери й священики, мистецтвознавці й фінансисти. Лише подія надзвичайної важливості могла звести разом таких різних людей у самому серці більшовицької революції. Під сторожкими поглядами латиських стрільців, що охороняли Кремль, дивна група увійшла в Успенський собор. Пройшовши через увесь храм, в якому ось уже рік не було богослужінь, відвідувачі наблизилися до кіота зліва від Царських врат. Схожий на персонажа давньоруської фрески ризничий собору протоієрей Сергій Єрмонський відкрив передню стулку кіота й вийняв головну святиню Росії — Володимирську ікону Богоматері. На той момент Кремль був буквально напханий скарбами — крім своїх власних, тут зберігалися евакуйовані в роки Першої світової війни шедеври не лише з Ермітажу, але навіть з Румунії. Але рівних до цієї невеликої ікони серед них не було.
Незважаючи на сухий канцеляризм мови, в акті огляду прозоро відчувається тривога, що охопила мистецтвознавців Ігоря Грабаря й Олександра Анісімова. «Ікона покрита густим шаром потемнілої, скипілої олії, на якій з’явилися грибоподібні нарости й опуклості, що почали здирати живопис і спричинювати осипання фарби. На лику Богоматері по щоці у вертикальному напрямку легко помітне здуття. З лівого боку дошки є тріщини, колись зашпаровані… Все тло покрите дрібними випадами від цвяхів». Легендарна ікона, оспівана у давніх сказаннях, заступниця, яка рятувала Русь від вражих набігів і внутрішніх міжусобиць, тепер, як і вся країна, лежала в руїнах.
Створення Комісії зі збереження й розкриття пам’яток давнього живопису в червні 1918 року збіглося з початком Громадянської війни. Сам факт існування такої комісії в країні, яку роздирали ворожість і ненависть, був дивом, а робота мистецтвознавців і реставраторів — науковим і людським подвигом. Більшовики бачили в ній знаряддя наступу на Церкву, а Церква — засіб порятунку релігійних святинь від революційного терору й вандалізму.
Літо й осінь мистецтвознавець Олександр Іванович Анісімов разом із колегами провів у храмах Москви й Владимирської області, а потім у Кирило-Білозерському монастирі.
Доступ до святинь відкривала грамота Патріарха Московського й усієї Русі Тихона. Завершувалась вона словами: «Бажаю успіху цьому корисному для Святої Церкви починанню, закликаю благословення Боже на працівників науки».
З листа Анісімова Ігорю Грабарю: «Місцевий вікарій єпископ Варсонофій поставився до нас цілком люб’язно й розумно. На другий день після нашого приїзду “Успіння” Рубльова було вийняте з іконостасу, перенесене в архієрейський будинок і звільнене від оправи. А на третю добу почалися роботи з розчистки й проклеювання. (…) З єпископом ми в добрій згоді, як я Вам і казав. (…) Я запропонував йому відібрати з речей, що вийшли з ужитку, всі, варті охорони, й облаштувати спеціальне сховище, віддавши на це половину свого великого й гарного будинку. І він відгукнувся дуже прихильно, і дещо ми вже почали робити». З листа цьому ж адресату десять днів по тому: «У цю суботу був арештований єпископ Варсонофій, коли ми поверталися в екіпажі з Гориць. На світанку наступного дня його вивели з ігуменією Ферапонтового монастиря, двома городянами і двома селянами в поле й розстріляли. Розстріл виконали прислані з Череповця червоноармійці. Стріляли у спину. Передають, що єпископ був убитий лише сьомим пострілом і в очікуванні смерті весь час молився з піднятими до неба руками й закликав до миру. (…) Життя тут, і раніше не веселе, перетворилося на якийсь кошмар: відчуваєш себе замкненим у тісному смердючому звіринці, де вимушений спізнати всі жахи сусідства з істотами, яким немає імені. Але закінчити роботу необхідно».
Від того, які цінності вдалося врятувати з полум’я Громадянської війни «фанатикам» з комісії, перехоплює подих. Це лічені домонгольські ікони, включно з образом Димитрія Солунського, майже всі твори, які зараз приписують Андрію Рубльову, серед них і славнозвісна «Трійця», дивовижні фрески Новгорода, Владимира, Пскова. Але головною заслугою комісії назавжди залишилися розкриття й реставрація Володимирської ікони Богоматері.
Анісімов і його колеги вбачали у цій справі щось більше, ніж наукове дослідження. Вони щиро вважали, що краса древнього образу, явленого Росії, здатна напоумити співвітчизників, які загрузли у братовбивстві. І мистецтвознавці Анісімов і Грабар, незважаючи на їхні величезні знання, і реставратор Григорій Чириков, спадковий «іконознавець»-старообрядець, посвячений у секрети стародавньої майстерності, — всі вони відчували перед Володимирською іконою священний трепет. Адже їм належало доторкнутися до єдиного твору в усьому світовому живописі, який протягом восьми сторіч перебував у центрі життя цілого народу й уособлював переломні віхи в його історії. А крім того, на них чекала зустріч з унікальним шедевром візантійського іконопису, що став камертоном для всієї руської культури. Але чи вціліло бодай щось від справжнього, давнього живопису? У ту першу мить, коли з ікони зняли оправу, цього ніхто не знав.
Коли візантійський або давньоруський майстер збирався написати ікону, він брав кипарисову або липову дошку й наносив на неї крейдовий ґрунт — левкас. Іноді перед цим на дерево наклеювали полотно — паволоку, але частіше обходилися без нього. Спочатку левкас шліфували, а в особливих випадках покривали золотом, і лише тоді писали на ньому темперою — фарбами, розведеними на яєчному жовтку. Поверх фарб наносили закріплювачі: варену олію, а потім лак, щоб уберегти живопис. Років через сто, коли цей захисний шар темнішав від часу й бруду, ікону «поновлювали» — прописували темперою просто поверх нього. При цьому намагалися робити це по старих контурах, які, щоправда, лише вгадувалися під віковим брудом. Кожен новий шар знову покривали олією. І так раз по раз протягом багатьох століть.
Ікона перетворювалася на такий собі сповнений загадок пиріг із багатьох пластів. Що лежить під наступним шаром? Як визначити найцінніший із них? Те, що тепер спеціалісти називають розчисткою ікони, шляхом спроб і помилок навчилися робити лише до початку ХХ століття. Успіх забезпечив союз реставраторів і мистецтвознавців. Перші стали «руками» цього надскладного процесу, а знавці-мистецтвознавці — його «головою».
20 грудня 1918 року Григорій Чириков приступив до розкриття ікони. Його роботу можна порівняти з роботою археолога або геолога, який прокладає перший пробний розвідковий шурф. Чириков починає з голівки Немовляти і, «пройшовши» кілька шарів пізніх прописів, виявляє найраніший шар ікони. На розкритій частині щоки стародавній живопис повністю зберігся. Те, що, незважаючи на вісім століть випробувань, вціліла саме найцінніша частина ікони — лик Христа — інакше як чудом назвати не можна.
Відкриваючи ікону шар за шаром, реставратори ніби заново переживали всі великі й трагічні епізоди її життя, невіддільні від життя країни. Чириков, Анісімов і їхні колеги-«давньорусники» намагалися відшукати кожен шматочок, який залишився від найбільш давнього, візантійського шару ікони. Надзвичайно складна робота, в якій пошук «першого шару» поєднувався зі збереженням там, де це можливо, живопису більш пізнього часу.
Їхній радості не було меж, коли виявилося, що вцілів не лише лик Немовляти Христа, але й лик Богоматері, також написаний рукою константинопольського майстра. У березні 1919 року Чириков завершив роботу, і Володимирська ікона Божої Матері вперше постала в тому вигляді, який нині знайомий усьому світу.
У країні переможного терору надсміливим викликом прозвучали слова Анісімова: «Перед лицем таких ікон, як Володимирська, найлегше зрозуміти, чому в історії християнства вшановування Богоматері відіграє таку значну роль. (…) Людство в образі Матері, Котра болить серцем за розіп’ятого Сина, бачило найбільш повне втілення тієї стихії духу, яка зветься любов’ю і лише любов’ю і яка не знає ні закону справедливості, ні закону відплати — жодних законів, окрім закону жалю і співчуття».
Улітку 1919 року, відразу після завершення розкриття Володимирської, Анісімов був арештований уперше; тоді «цінного спеціаліста» визволила дружина Троцького. Два роки по тому — другий арешт. На щастя, допити на Луб’янці продовжувалися лише кілька днів — Анісімова «пострахали» й випустили. Справжня атака на Церкву, а разом із нею і на вчених, котрі займалися іконами, була ще попереду.
Ніби передчуваючи, що бути на волі йому лишилося недовго, Анісімов працює за трьох. Він не лише провідний співробітник Центральних реставраційних майстерень, але й засновник Відділу пам’яток релігійного побуту Історичного музею. Саме там він зберігає Володимирську й інші шедеври іконопису, врятовані в роки Громадянської війни. Крім того, вчений читає лекції в Московському університеті, пише наукові роботи й оббиває пороги видавництв у спробах опублікувати їх у СРСР. Але все марно. У 1928 році головну працю свого життя — дослідження про Володимирську Богоматір — Анісімов видає у Празі.
На цей час будь-які несанкціоновані контакти із зарубіжними вченими розцінюються ОДПУ як шпигунство, а публікація в емігрантській пресі — як контрреволюція. 31 травня 1928 року Анісімов пише у Прагу: «Ми переживаємо зараз дуже тяжкий час, такий, якого не переживали з часів революції, коли арешти й убивства слідували одне за одним… Оголошено культурну революцію, тобто знищення останніх іще вцілілих залишків загальноєвропейської і руської культури… Не беручи ніякої участі в політиці, але стоячи на варті культури, відчуваєш себе вже звинувачуваним і переслідуваним, чекаєш і вдень, і вночі обшуку, арешту, заслання або тюрми».
У 1929 році було вирішено відправити в Європу велику виставку ікон. Це було чудовим пропагандистським прикриттям: дивіться, як у нас реставрують і зберігають шедеври давньоруського мистецтва! Мав місце і діловий інтерес: якщо ікони сподобаються Європі, потім їх можна буде вигідно продати. Комісаром виставки більшовики призначили Ігоря Грабаря. Однак організувати її самостійно без найкращого знавця ікон Анісімова він не міг. Друзі попросили Анісімова не допомагати Грабарю: вони побоювалися, що, попри всі гарантії влади, ікони будуть продані за кордон, на що Анісімов відповідав: виставка відкриє світу очі на руську ікону й дасть можливість руським емігрантам-вигнанцям побачити скарби відібраної у них Батьківщини. Виставка мала величезний успіх: збирала натовпи захоплених глядачів у музеях Німеччини, Австрії та Англії, а потім вирушила й до Америки.
Але про заокеанський тріумф руських ікон Анісімов уже не взнав. Шостого жовтня 1930 року його арештовують утретє й востаннє. Один із головних пунктів звинувачення — публікація у Празі дослідження про Володимирську Богоматір. 7 жовтня 1930 року Анісімов заявив слідчому: «Причину гоніння на себе й поступового позбавлення роботи й заробітку я, на свою думку, бачу ось у чому. За своїми суспільно-політичними поглядами я не є соціалістом. Своїми батьками я був вихований демократично. За своїм ідеалістичним світоглядом я не є прибічником радянської влади як заснованої на матеріалістичному розумінні речей».
Через тиждень після того, як на Луб’янці були сказані ці слова, 14 жовтня 1930 року Володимирська ікона впала з мольберта, на якому вона стояла у відділі реставрації Третьяковської галереї. Спеціальна комісія, яка розслідувала причини падіння ікони, прийшла до висновку, що вони «непоясненні». Удар був такої сили, що частина ґрунту, левкасу, відстала від дощок разом із живописом, а в місці з’єднання дощок у фарбовому шарі з’явилася тріщина. Комісія ОДПУ зробила такий висновок: «Анісімов — професор-іконознавець без певних занять… належав до групи контрреволюційно налаштованих наукових працівників і виконував різноманітні доручення на завдання іноземних учених, емігрантів і дипломатів… одному з яких передавав інформацію шпигунського змісту». Присуд: десять років позбавлення волі з конфіскацією майна. Ніякого майна, крім колекції ікон і бібліотеки, в Олександра Івановича Анісімова не було.
Академік Дмитро Сергійович Лихачов згадував: «Я сидів з ним кілька місяців в одній камері в сьомій роті, де зараз розташовані запасники Соловецького історико-архітектурного й природничого музею. На Соловки він прибув не раніше травня 1931 року. Його відразу виручив із “загальних (фізичних) робіт” і влаштував у себе завідувачем музею Соловецького краєзнавчого товариства Микола Миколайович Виноградов. (…) У Соловецькому музеї на добре освітлених хорах надбрамної Благовіщенської церкви Анісімов реставрував великого розміру прекрасну ікону символічного змісту. Коли мав змогу, я приходив до нього на хори й слідкував за його кропіткою працею. (…) Весною 1932 року на Соловки приїхала “комісія” — яка, не знаю. Ця комісія, зайшовши до музею, розлютилася: “пропаганда релігії”. Ікону, яку Анісімов цінував особливо, вважаючи її першою в ряду символічних ікон кінця XV століття, на його очах розбили. Анісімов захворів серцем. Музей закрили. (…) Восени 1932 року він працював уже на трасі Біломорбалтійського каналу».
З останньої слідчої справи Анісімова, заведеної уже в таборі влітку 1937 року: «Налаштований різко антирадянськи. У розмовах відкрито висловлює своє невдоволення політикою радянської влади. Користується величезним авторитетом серед в’язнів… Трійка НКВС Карельської АРСР постановила: Анісімова Олександра Івановича розстріляти. 2 вересня 1937 року о 23 годині 30 хвилин вирок був виконаний»…
Арешт Анісімова став початком розгрому Центральних реставраційних майстерень: майже всі провідні співробітники опинилася на Луб’янці. Слідчі винайшли навіть спеціальний термін — «анісімовщина» — для визначення «контрреволюції на реставраційному фронті». Одним із перших, за ким прийшли чекісти, був великий російський реставратор Григорій Чириков, котрий розкрив Володимирську ікону Богоматері. Дружба з Анісімовим визначила його долю. З тюрми він вийшов смертельно хворим і незабаром помер. У січні 1934 року, коли арештовувати вже стало нікого, Центральні реставраційні майстерні закрили. Разом з іншими шедеврами давньоруського живопису Володимирська ікона Богоматері була передана до Державної Третьяковської галереї.
Нині головна ікона Росії, продовжуючи залишатися музейним експонатом, доступна для всіх віруючих. Мистецтвознавці й служителі Церкви змогли знайти рішення, яке влаштувало обидві сторони. Володимирська перенесена до храму Миколая в Толмачах, розташованого на території Третьяковки, куди можна потрапити просто із залів музею. Для неї виготовили спеціальний кіот, в якому підтримується необхідна температура й вологість навіть під час богослужіння. Музейники регулярно слідкують за «здоров’ям» ікони, а священик храму отець Миколай і його парафіяни моляться Чудотворній Заступниці. З присмерку церкви, як і вісімсот років тому, на нас дивиться лик Богоматері, Котра схилилася над Немовлям.
На Русь ікона Божої Матері потрапила з Візантії на початку ХІІ століття як подарунок Юрію Долгорукому від Константинопольського патріарха Луки Хрисоверга. Спочатку Володимирська ікона перебувала в жіночому Богородичному монастирі Вишгорода, неподалік од Києва. Андрій Боголюбський украв Вишгородську ікону Богоматері й перевіз її до Владимира в 1169 році, де вона зберігалася в Успенському соборі.
Під час нашестя Тамерлана за князювання Василія І в 1395 році ікона була перенесена до Москви для захисту міста від завойовника.
Ікона стояла в Успенському соборі Московського Кремля зліва від Царських врат іконостасу. У 1918 році її забрали з собору для реставрації, а в 1930 році вона була передана до Державної Третьяковської галереї. З вересня 1999 року ікона перебуває у храмі-музеї святителя Миколая в Толмачах при Державній Третьяковській галереї.
