У Києві є кілька місць, де я люблю бувати, коли житейська метушня підступає під саме горло. Одне з них знаходиться на станції метро «Лісова». Це остання станція на гілці, тут розташовано величезний торговельний комплекс «Даринок». Якщо ви, увійшовши в нього, пройдете крізь ряди шкіряних курток і взуття, то потрапите до супермаркету з голосною назвою «Народний». Я забрів сюди одного разу, шукаючи місце, де можна недорого перекусити. І виявив у надрах супермаркету чудову кулінарію з кількома столиками, огородженими дерев’яним парканчиком.

Я купив тоді кілька салатів і всівся обідати. І раптом відчув такий внутрішній спокій, ніби завтра Новий рік або Різдво. Навколо снували люди, заклопотані покупками, а я сидів за цим парканчиком, як за невидимою стіною, і насолоджувався абсолютним спокоєм.

Потім я не раз бував тут, і щоразу впевнювався в незбагненній заспокійливій дії цього місця, як це не дивно для торгового центру, де постійно товчеться багато людей.

 

Там, у цій імпровізованій кафешці, я й побачив уперше Миколу Миколайовича. Точніше, він побачив мене. Закінчивши з салатами, я витягнув із кишені декілька дрібних купюр і став підраховувати готівку. І раптом боковим зором помітив, як поряд зупинився чоловік, який уважно мене роздивлявся. Я підняв очі. Він зніяковів, і я побачив, як у ньому борються два бажання — заговорити й негайно піти геть. Він зробив крок убік, але — не стримався.

— Це ваші гроші? — запитав він схвильовано.

Я не знав, що відповісти. Може, це якесь нове ошуканство, а переді мною — шахрай? Я озирнувся навколо. За столиком удалині бабуся доїдала коржика. Навпроти пили чай дві продавчині. Нікому до нас не було діла. До того ж погляд у чоловіка був дуже жалісливим, а я крутив у руках усього 15 гривень. Не відчувши небезпеки, я відповів:

— Так, мої.

— Ви їх не позичили?

— Ні.

— Це добре, — сказав незнайомець і полегшено видихнув. — Ніколи не позичайте гроші, особливо у незнайомих людей. І в жодному разі, чуєте, — в жодному разі не давайте грошей наперед.

— Це як? — запитав я.

— Ну, коли вам обіцяють двадцять тисяч, але просять перед цим для оформлення договору заплатити тисячу, наприклад.

— Ну звісно, це ж для лохів...

Він закивав.

Я зміг роздивитися його ближче. Років 50, високий, повнуватий. Просте кругле обличчя із трохи кирпатим носом. Одягнений у новенькі джинси й такі ж нові блискучі туфлі. Відчувалося, що ця людина не має нужди в грошах. Він був схожий на підприємця-середняка, що тримає на ринку кілька точок із дорогим товаром. Щоправда, обличчя незнайомця було блідим і занепокоєним — ніби на нього наїхала податкова.

— Ви не проти, якщо я сяду? — запитав він таким тоном, ніби був упевнений, що я його прожену.

— Сідайте.

Він перегнувся через стіл і довірливо сказав:

— Якщо хочете купити недорого хороші джинси або взуття — я знаю кілька точок. Там старі ціни. Хазяїн забув їх підняти, — він підморгнув мені й дістав зі шкіряного портфеля — теж нового й блискучого — складений у кілька разів листок паперу.

— Ось тут, третя галерея, — розгорнутий листок виявився планом, і чоловік ткнув пальцем в одну з численних секцій, нанесених на план.

— Це ринок? — запитав я, киваючи на схему.

— Так, усі поверхи.

Більше із ввічливості, ніж із цікавості я роздивлявся карту. На ній олівцем акуратними лініями були нанесені всі торгові точки, включно з банкоматами, кавовими апаратами й навіть місцями у проходах, де торгують пиріжками.

— Ви, мабуть, будівельник? — запитав я, щоб якось підтримати розмову. Чоловікові було потрібне спілкування — це відчувалося. Я був готовий приділити йому кілька хвилин.

— Ні.

Я подивився на нього, перебираючи в голові, ким може бути мій співрозмовник. Представник власника будівлі, який здає в оренду площі? Власник охоронної фірми, яка відповідає за безпеку? Постачальник товару?

Чоловік, очевидно, прочитав хід моїх думок.

— Я фінансист. У минулому.

— Угу, — протягнув я. Розмова явно не клеїлась.

— Я зробив це креслення через три місяці після того, як потрапив сюди. Зараз мені воно вже не потрібне. Я й так пам’ятаю, що де знаходиться.

Він подивився на мене, явно очікуючи подальших питань. Мені не хотілося продовжувати бесіду, і я демонстративно став складати на пластикову тарілку брудні серветки, показуючи, що збираюся йти.

— Ви коли-небудь робили щось, про що тепер дуже жалкуєте? — запитав він.

— Т-а-а-к, бувало, — протягнув я.

— А не думали про відповідальність за свої вчинки?

— Я й зараз за них відповідаю. Все життя — це розплата за вчинки.

— Я думаю, ви відповідаєте за соту частину того, що вчинили. Поганий вчинок і розплата за нього дуже розділені в часі. Інакше б ми не робили стільки дурниць.

— Ви маєте на увазі загробне життя та Страшний Суд? — запитав я трохи іронічно.

— Так. І їх теж.

У нього було таке обличчя, ніби він ось-ось розплачеться.

— Ви вірите в Бога?

— Так.

— А не знаєте, як із Ним... зв’язатися?

Я співчутливо подивився на нього.

— Молитися. Сходити до церкви на літургію.

Обличчя незнайомця скривилося.

— Я не можу. Церква тут, через дорогу, — він показав рукою. Але вона поза Зоною.

— Зоною чого?

Чоловік почав говорити, вже не слухаючи мене:

— Він — я думаю, це Він... — відвів мені, взагалі-то, багато місця. Весь торговельний комплекс. Плюс готель — це по вулиці метрів чотириста.

Він потягнувся до мене, очевидно збираючись сказати щось особливо важливе.

— Як ви думаєте... те, що церква не входить до Зони... — це означає, що мені немає прощення?

Мені стало його щиро жаль.

— Я думаю, вам треба заспокоїтися і йти додому. Відпочити. Можливо, сходити до лікаря.

— Я не божевільний! — він поривчасто відкинувся на спинку стільця. — Два роки тому я заснував кредитну спілку, щоб давати гроші в борг. Але насправді я... ми брали в людей... у особливо довірливих людей, наївних людей плату за оформлення кредиту. А сам кредит не давали. Мене завжди дивувало: як можна бути таким наївним... Віддавати гроші наперед...

— Мене теж, — посміхнувся я.

— От бачите, вони самі копали собі яму. Самі себе карали. Я не думав, що це ще комусь... хтось... Адже людина повинна бути покарана за дурість?

— Кожен відповідає за свої вчинки, це безсумнівно.

— Так... Але це все так аморфно, непевно, майже як казка, розказана на ніч. Щоб дитина заснула...

Він поривчасто витер сльозу, що невідь-звідки з’явилась на його щоці.

— Потім ми почали брати в людей гроші на процент. Обіцяти величезні прибутки. І це спрацювало. Тепер мені здається, що це була жахлива пастка.

Він на секунду замовк.

— Це було як божевілля. Приємне, ніби ти нескінченно зриваєш джек-пот. Я навіть намагався платити проценти. Віддавати гроші... хоча сам розумів, і всі ми розуміли, що задум має на меті зовсім інше... І те, що я частково виплатив проценти, навпаки, розворушило людей. Харків — велике місто.

— Ви з Харкова?

— Так. Люди понесли ще більше. Коли я зняв усі гроші, щоб ніколи більше не повертатися до України, в нас на рахунку було 56 мільйонів гривень. Тоді долар був по п’ять. Ми заро... ми вкрали 11 мільйонів доларів. Я приїхав у Київ, щоб полетіти до Таїланду. У мене вже був квиток, — незнайомець дістав із гаманця листочок салатового кольору. — Сюди зайшов перекусити, вбити час. Коли виходив назад... — він схлипнув і закрив обличчя руками.

І Микола Миколайович — так він себе назвав — розповів мені, що було далі. Коли він пройшов крізь розсувні двері супермаркету, то відчув, що далі йти не може. Ним оволоділо якесь дивне заціпеніння, ноги його не слухалися.

Він повернувся, пішов у інші двері — та ж історія. Він ходив увесь вечір, намагаючись покинути територію торгового комплексу. Але подолати цю невидиму лінію, що огинала центр по периметру, не зміг.

Він звернувся до медпункту. Там його оглянули й нічого не знайшли. На третій день, коли він, виснажений, ішов уздовж галерей із товаром, у невидимій межі відкрився отвір — і він зраділо побіг по вулиці, мало не непритомніючи від жаху, що сковував тіло. Ноги принесли його до благенького готелю для відрядників. Від нього до ринку було півкілометра. Микола Миколайович дуже стомився й переночував у готелі. Зранку він спробував піти далі, але виявив, що не може. Те ж заціпеніння в усьому тілі. Хтось невидимий, але сильний зробив прохід у Зоні, щоб нещасному в’язневі було де виспатися. І нічого більше. Коли Микола Миколайович це зрозумів, він зневірився ще сильніше. Те, що йому дали притулок, означало тільки одне — він тут надовго.

Він сказав мені, що живе в цьому торговельному комплексі вже дев’ять місяців.

У той день Микола Миколайович довго не хотів мене відпускати. Витягував купюри у п’ятсот гривень, пропонуючи з’їсти ще щось за його рахунок. Я відмовився й пообіцяв, що знову його провідаю.

 

Знову ми побачились через рік. Я йшов просторими коридорами «Даринку», серед розкладок із ювелірними прикрасами й розсипів східних солодощів рухались натовпи вдоволених покупців. Фантастична історія успішного фінансиста, замкненого в цей світ комерції за свої гріхи, здавалась мені безглуздою новорічною казкою...

Я побачив Миколу Миколайовича, який лежав на дивані в дальньому кінці вестибюля, заставленого меблями. Він поспіхом скочив на ноги, поправляючи покривало.

— Ось, допомагаю продавати товар.

Ми знову пішли в те ж саме кафе. До речі, воно йому теж дуже подобалося. На цей раз він пригостив мене як старого знайомого. Я, звісно, відмовлявся, але це було марно. Тим більше, із грошима в нього все було в порядку: дружина поклала йому на картку кругленьку суму. Знімати гроші він міг у будь-якому банкоматі — в Зоні їх було предостатньо.

Він розповів, як дружина приїжджала до нього. Не повірила в його історію, обізвала божевільним. Вони посварилися. Мені здалося, він трохи боїться, що одного разу банкомат не видасть жодної копійки...

Мій співрозмовник дістав новенький ноутбук і став проглядати якісь списки, очевидно, клієнтів його кредитного союзу.

— Хочете компенсувати завдані людям збитки? — запитав я.

Він ухильно махнув рукою.

М. М. розповів мені, що в підвалі «Даринку» — він дізнався про це від охорони — працює підпільний склад контрабандних меблів. Що якийсь продавець взуття Сашко має прекрасний голос. І міг би зробити кар’єру оперного співака, але лінується й п’є.

Виявилось, у молодості мій співрозмовник закінчив художній виш по класу вокалу й співав у якомусь БК, а потім навіть був його директором. Подробиці життя центру лилися з нього рікою. Ми випили коньяк, і я згадав і розповів одну історію, свідком якої став кілька років тому. Я зараз жалкую, що зробив це, але тоді мені здавалося, що переді мною просто самотній чоловік, який знайшов тут коло спілкування. І нема ніякої Зони, яку не можна покинути.

...Я журналіст за професією, і тієї зими поїхав до одного села в Харківській області. Нам у редакцію зателефонувала жінка, мати трьох дітей. Органи опіки забрали в неї малюків, за її словами, тому, що вона не може купити їм двоспальне ліжко.

Приїхавши на місце, я оглянув дім, де вона жила, поговорив з працівниками служби опіки й зрозумів, що писати статтю не буду. Жінка не мала роботи. Захоплювалася спиртними напоями. Тепло в хаті давала старенька піч, яка диміла. Жити в такій обстановці діти не могли — це було ясно.

— А чоловік у неї є? — спитав мене тоді Микола Миколайович.

І я згадав, що мені відповіла та жінка:

— Чоловік поїхав у місто, щоб узяти кредит. Це дозволить купити меблі й зробити ремонт у домі. Ми обоє безробітні, — сказала вона мені. — Але ми знайшли в Інтернеті банк, який дає гроші без довідки з місця роботи. Тільки потрібно заплатити за оформлення документів 1200 гривень.

Гроші вони вже заплатили, і в той момент чоловік сидів у місті й чекав на кредит.

Коли я закінчив розповідь, на Миколу Миколайовича було страшно дивитися.

— Ви думаєте, дітей забрали? — запитав він.

Я вже трохи сп’янів і чесно сказав:

— Думаю, так.

Ми допили коньяк, і наостанок я не стримався й запитав у нього — що він відчуває, коли підходить до виходу із Зони. Що це за відчуття, які не можна перебороти?

— Це страх, але страх особливий, — відповів він. — Зазвичай ми боїмося чогось — висоти, болю, небезпеки. А там виникає відчуття, ніби всі думки, почуття закінчуються. Навіть страх. Відчуття кінця, жахливої порожнечі. Там узагалі нічого немає, розумієте? — в очах мого співрозмовника промайнув непідробний жах.

Коли я трохи протверезів, мені стало соромно за мої розповіді й питання — я швидко попрощався з Миколою Миколайовичем і втік. Наостанок я подарував йому маленьке Євангеліє видання «Гедеонові браття», із тих, що їх роздають на вулиці мандрівні протестантські проповідники. З дрібним шрифтом на тоненьких сторінках, у синій обкладинці з дерматину.

 

Пройшло дуже багато часу — я загубився в датах і подіях. Якось, повернувшись із новорічної поїздки за межі України, я опинився на Лісовій: туди прибував автобус, яким я подорожував. Я пішов шукати своє улюблене кафе та з гіркотою виявив, що вивіска «Народний супермаркет» зникла. Я увійшов до торговельного комплексу. Там, де тяглися ряди кас супермаркету, була незвична порожнеча. Від торговельного залу лишився невеликий шматок, де, як і раніше, працювало кафе. Але коли я купив пиріг і попросив налити мені чаю, продавець сказав, що чай вони вже не роблять.

Через два столики від мене сидів гладкий, зарослий густою щетиною чоловік, і я ледве впізнав у ньому Миколу Миколайовича. Йому, видно, набридло купувати собі новий одяг. Набридло голитися. Він ледь упізнав мене.

— Кулінарію хочуть закрити. Мабуть, нема прибутку. А потім, звісно, згорнуть і кафе. Де я буду пити чай? Тут так спокійно, це для мене як дім, — і я побачив, як сльоза намалювала слід на його неголеній щоці.

Він поліз у кишеню й дістав те саме крихітне Євангеліє в синій обкладинці, яке я подарував йому.

— Я все зрозумів, — сказав він мені й протягнув розгорнуту синеньку книжку.

Два рядки на сторінці були підкреслені синім олівцем: Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих; кажу бо Я вам, що їхні Ангели повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, Який на небі.

— Я зрозумів, — ледь чутно повторив він, — не можна взагалі нікого ображати. Але особливо не можна ображати тих, хто не в змозі постояти за себе. Хто не може дати в морду, подати до суду, найняти бандитів... Саме ці якраз найнебезпечніші: вони не можуть за себе заступитися. І тоді за них заступається Той, Хто створив небо і землю... А я саме таких і ображав — нерозумних, наївних, що вірили в безглузді дива. Лише такі й могли давати гроші наперед...

І він заплакав.

У мене в той день був хороший новорічний настрій, і я спробував його втішити.

— Є тисячі грішників, які згрішили набагато страшніше, ніж ви, — сказав я своєму співрозмовнику. — Але вони живуть собі спокійненько, доки не помруть і не потраплять у пекло. Де муки вічні й нічого вже не змінити. А якщо Бог вирішив покарати вас тут — значить, він хоче, щоб до пекла ви не потрапили. Тобто щоб ви спокутували свої гріхи тут, на землі. Треба терпіти. У цього тунелю є кінець. Колись Зона відкриється. Або відбудеться щось іще. У цьому всьому є якийсь задум...

 

Коли ми прощалися, вже починало темніти. Він провів мене до скляних розсувних дверей, які ведуть у метро. Я перейшов дорогу й побачив недалеко від себе невеличку церковку з мозаїчним зображенням Николи Святоші. Місце, куди мій бідолашний друг не міг потрапити.

Я озирнувся. Микола Миколайович стояв за склом, на нього падало примарне світло неонового ліхтаря. Навколо снували люди, сім’ї з дітьми котили візочки й кошики, повні різдвяних подарунків. Для них «Даринок» був місцем веселого передсвяткового шопінгу. Для мого друга — я чітко відчув це — навколо був добре декорований, підсвічений неоном шматочок пекла.

Його погляд був спрямований кудись удалину, його губи ворушилися. Можливо, Микола Миколайович підраховував, як правильно розподілити між постраждалими гроші, які були в його розпорядженні.

Але ж навіть одна історія про 1200 гривень і відібраних дітей, яку я розказав, могла позбавити сну будь-кого. А сума в 56 мільйонів виглядала на її фоні величезною непідйомною брилою.

Бачить Бог, ні за які багатства світу я б не хотів у ту мить опинитись на його місці.