Чому священики їздять на дорогих машинах, чому деякі батюшки випивають, чому Церква все забороняє? Подібні питання й претензії доводиться часто чути будь-якому християнину, який живе серед невіруючих і не приховує своїх переконань. На всі докори тих, хто сумнівається, можна знайти відповіді. Але намагатися захищатися ― завжди програшний варіант. Церква свята й непорочна ― про це говорить і Писання, і Передання. Всі докори на її адресу походять не від того, що людина щось побачила, а від того, як вона подивилася.

Для того, щоб докоряти Церкві, треба спочатку розібратися, хто й навіщо докоряє. Переважна більшість людей, далеких від Церкви, вчиняють у своєму житті безліч гріхів, але не вважають себе людьми аморальними. Достатньо запитати ― чи дотримуєтеся ви заповідей? І з’ясується, що людина, звісно, заповідей дотримується, але пам’ятає тільки дві ― не вбий і не вкради. Інші заповіді вважаються необов’язковими, а нагадування про правило «не чини перелюбу» взагалі викликає нервовий сміх. Хоча саме в сімейному житті наше суспільство найбільш далеко відходить від євангельської моралі. Кожного дня в країні реєструється близько 90 шлюбів і близько 50 розлучень, тобто більше половини нових сімей дуже швидко розпадаються. Інший приклад: усі визнають, що пияцтво ― зло. Але визнають тільки теоретично. Кожного дня у країні від хвороб, викликаних алкоголем, помирає близько 47 осіб. Усе це офіційні дані Держкомстату.

Тому коли невіруючий докоряє християнам чи священнослужителям у тому, що в Церкві щось не так, це виглядає, немов хворий на СНІД став би сміятися над другом, який підхопив застуду. Так, у нас, у Церкві, є і праведники, і грішники. Але різниця ― у масштабі й глибині хвороби. Священик, який узяв гроші за проведення обряду, якійсь уразливій панночці здасться нелюдяним. А насправді може виявитися, що на совісті цієї дами ― вбитих дітей більше, ніж жертв у маніяка. При цьому самі вбивства для спокою сумління вона називатиме не абортами, а вакуумом.

Церква дає людині єдність із Богом. З Найсвятішою й Найнепорочнішою Істотою у світі. Тому, наближуючись до Нього, треба хоча б помити руки й очистити душу ― визнати свої помилки й гріхи. А після цього вже судити когось. Якщо вистачить зухвалості.

Листівка не для нервових

Проте докори все одно лунають. Один православний склав досить їдку листівку, де в гумористичній формі наводяться найпоширеніші відмовки, якими пересічні люди виправдовують своє прохолодне ставлення до Церкви.

У кожному пункті листівки ― викриття стереотипу про Православ’я. Автор підводить до думки ― якщо людина бачить негатив у Церкві, їй треба не вимагати змінити Церкву, а промити очі.

Кілька років тому автор цих рядків брав участь в акції з роздачі таких листівок. Для того, щоб не давати листівки абикому, ми з друзями вирішили роздавати їх саме тим, кого можна вважати «тими, хто сумнівається», — тим, хто приходить на Пасху. У самий день великого Свята ми й організували акцію з роздачі цих листівок. Виявилося, багато хто реагує вкрай хворобливо ― їм неприємно читати докори щодо власної ліні. Адже, приходячи до церкви, більшість людей вважають, що вони зробили якусь послугу ― гаразд, добре, визнаю, що Бог є, і спробую виконати декілька нескладних обрядів для заспокоєння свого сумління. До речі, саме з цього настрою народжуються історії про «злісних бабусь» у храмах, які поправляють прихожан, які неправильно перехрестилися. Якщо прийти до Церкви не в поганому гуморі, «гаразд, я таки прийду», а з проханням до Христа зробити мене нормальною людиною, то будь-які докори (як виявиться потім ― цілком справедливі) сприйматимуться інакше.

10 причин, через які я не вмиваюся

1. Мене примушували вмиватися в дитинстві.
2. Ті, хто вмивається, — лицеміри; думають, що вони чистіші за інших.
3. Не можу вирішити, яке мило краще.
4. Колись я вмивався, але потім мені це набридло.
5. Я вмиваюся тільки у великі свята ― на Різдво й Великдень.
6. Жоден з моїх друзів не вмивається.
7. Почну вмиватися, коли стану старим і брудним.
8. Я не маю часу на вмивання.
9. Узимку вода надто холодна, а влітку затепла.
10. Не хочу, щоб на мені заробляли виробники мила.

Комерційна організація

Побачивши «прейскурант» на церковні треби, частина людей приходить до простого висновку ― це не храм, а релігійний супермаркет. Тут усе продається й купується. Грамотніші згадають при цьому навіть епізод з Євангелія, коли Христос виганяє торговців із Храму.

Проте ці «цінники» мають два достатньо серйозних пояснення. Перше ― це просто змінення форми давньої традиції. Віруючі завжди жертвували храму ― хто десятину, а хто ― скільки міг. Але ще в XIX столітті натуральний обмін займав значну частку порівняно з грошовим обігом. Селянин і навіть городянин дореволюційних часів міг пожертвувати священику хліб, курку або будь-які інші продукти ― просто тому, що він сам вирощував хліб або розводив курей. Сучасний городянин може пожертвувати лише гроші ― в суспільстві, де натуральний обмін уже повністю заміщено грошима, навіть пожертвування буде виражатися в грошовій формі.

Крім того, «цінники» багатьом потрібні. Частина людей, які приходять до храму, просто вимагають, щоб їм чітко вказали ― «скільки коштує треба». Формулювання «пожертвуйте скільки можете» їх тільки дратує. Догодити всім неможливо. Якщо прибрати всі «цінники» ― докорятимуть за те, що незрозуміло, що скільки коштує. Якщо поставити ― скажуть, що тут усе продається.

Молитва менеджера

Інший поширений стереотип ― Церква засуджує славу, багатство й успіх. Саме так може здатися на перший погляд. Проте історія християнства доносить до нас дивні приклади. Багато хто зі святих були надзвичайно популярними в народі людьми, інші досягали високого суспільного положення, великих військових звань. Декотрі навіть розпоряджалися мільйонними статками. Але головний парадокс полягає в тому, що все це отримували ті, хто найменше до цього прагнув.

Житіє Філарета Милостивого зображує його спочатку як справжнього сучасного олігарха: «Мав він і численні стада й села, родючі ниви й достаток у всьому; скарбниці його були повні всіляких земних благ, і велика кількість рабів і рабинь служили при домі його». Проте все, що мав, святий витратив на доброчинність.

Святий Варсонофій Оптинський на момент свого вступу до монастиря (у 46 років) був полковником Оренбурзького козачого війська й старшим ад’ютантом штабу Казанського військового округу. Святий Євстафій Плакида займав у сучасній йому (ІІ століття) римській армії посаду, аналогічну до сучасного генерала, командира дивізією. В його житії сказано, що імператор Траян доручив йому командування всім римським військом. Святий Георгій Побідоносець не тільки отримав у римській армії звання коміта, але й встиг показати себе досвідченим воїном ― його дуже поважав сам імператор Діоклетіан.

Святий Филип, який тривалий час був настоятелем Соловецького монастиря, цілком підходить, за сучасною термінологією, під визначення талановитого менеджера чи директора великого виробництва. За рік до початку його управління монастир згорів, і святий відновлював його з руїн у буквальному сенсі слова. Кам’яні будівлі Соловків, дороги, побудовані під керівництвом святителя Филипа, дожили до наших днів. Крім того, він організував у монастирі виробництво цегли й систему каналів, яка сполучала 52 озера на острові з морем. Вітряки, побудовані на каналах, слугували як монастирю, так і місцевим селянам.

Притулок невдах

«Він потрапив до аварії й після цього кинувся до релігії», ― можна почути від пересічної невіруючої людини. Подібні випадки дійсно трапляються. Але частіше за все не горе робить людину християнином. Радше, навпаки, ― передчуття щастя. Щастя більшого, ніж може людина мати на землі. Саме тому Клайв Льюїс автобіографію про своє віднайдення віри назвав «Настигнутий радістю». А преподобний Силуан Афонський частіше, ніж про покаяння, пише про те, «як багато любить нас Господь».

У Церкві знаходиться місце для всіх ― і для бідних, і для мільйонерів. Це очевидно для багатьох парафіян, які зазвичай добре знають один одного, і здається неймовірним для людей, далеких від храму. Але якщо навіть довести, що певну парафію відвідують не якісь невдахи, а цілком успішні в житті люди, спрацює інший стереотип. Якщо до вас ходять мільйонери, значить, це бандити, які замолюють свої гріхи. Заперечувати стереотипи ― заняття нескінченне.

Християнство ― войовнича релігія?

Люди, які більш-менше знають історію, люблять докоряти Церкві за хрестові походи. Частіше за все це два типи людей: журналісти, які бачили фільм англійської телекомпанії BBC про хрестові походи, і адепти секти «Свідки Єгови», які читали брошури, що розповідають про жахи Середньовіччя. Рівень грамотності таких докорів видно вже з того, що вони лунають на адресу Православної Церкви, яка постраждала від хрестових походів не менше за мусульман. Хрестоносці пограбували православний Константинополь, убили багатьох його мешканців. Тому православні тут не агресори, а постраждалі.

В історії Православ’я, на жаль, також є приклади жорстокості в ім’я світлих ідеалів. Так, у середньовічній Русі єретиків-зажидовілих теж спалювали на вогнищах. Але такі заходи частіше за все вживала не церковна, а державна влада. Просто тому, що цар вважав: віра має бути єдиною, тоді й країна буде сильною. Безліч різних вір відучить підданих підкорятися владі й послабить державу.

Убивство чи війна в ім’я всього святого ― це частина історії всіх країн і всіх світових релігій. І буддисти в Китаї вбивали один одного, і мусульмани вирізали невірних. Проте в деяких випадках релігійна війна освячена самою релігією ― таким, наприклад, є іслам. А в інших випадках війна ― явне викривлення заповідей Божих. Ми не заперечуємо того, що в історії православних країн були війни. Ми просто не пишаємося ними й не вважаємо їх прикладом для наслідування.

Праведність не займається піаром

Логіка стереотипів часто перетворюється на оману. У V столітті в Єгипті жив чернець Віталій. Проживши багато років у монастирі в суворих аскетичних умовах, він вирішив піти в Александрію й спробувати врятувати хоча б декількох грішників. Віталій обрав дуже незвичайний вид подвигу. За гроші, зароблені на продажу зроблених ним кошиків, він купував ніч із місцевою повією. І з вечора до ранку проводив із пропащими жінками, як сказали б тепер, виховні бесіди. А якщо ті не хотіли слухати його, просто молився про них. За кілька років йому вдалося відвернути від гріховного життя багатьох дівчат. Але, боячись почути похвали від людей, Віталій забороняв блудницям розповідати про те, хто переконав їх стати на праведний шлях. Це й стало причиною його безчестя. Один із місцевих дуже палких християн помітив, що Віталій часто відвідує дім розпусти, і став пристрасно викривати його за неналежну для ченця поведінку. Він розкаявся у своєму осудженні тільки після смерті святого, коли врятовані ним від гріховного життя дівчата пояснили, чому Віталій відвідував такі розпусні місця.

Попри всі наведені пояснення, докори будуть завжди. Їздить священик на машині ― значить, подарували бандити. Ходить священик пішки в залатаній рясі ― скажуть: «Що за злидар! Навіть нормально вдягтися не може!» Перекласти богослужіння на російську, співчуваючи скаргам на незрозумілість церковнослов’янської, ― скоро вимагатимуть скоротити пости й скасувати деякі заповіді, адже їх також важко виконувати. Так і трапляється в протестантських конфесіях. Але Православ’я тим і відрізняється від безлічі рукотворних релігій, що не ми його створили й не нам його переробляти. Нам треба до нього доростати.