Десять вечорів із Достоєвським

Тепер вже позаминулого сторіччя австрійський письменник С. Цвейг писав: «Відкрийте будь-яку з книжок, що видаються в Європі. Про що вони розповідають? Жінка хоче чоловіка, або хтось хоче розбагатіти, стати могутнім та поважним. І якщо ми поглянемо навкруги, на вулиці, у крамниці, у низькі кімнати та світлі зали — чого там прагнуть люди? — бути щасливими, задоволеними, багатими, могутніми. Хто з героїв Достоєвського тягнеться до цього? — Ніхто. Жоден».

Іван Франко відгукнувся на це таким чином: «...в той час, як твори літератур європейських нам подобалися, хвилювали наш естетичний смак та нашу фантазію, твори росіян мучили нас, зачіпали наше сумління, пробуджували в нас людину...»

Та ось зовсім нещодавно екранізація роману Достоєвського «Ідіот» та величезний інтерес до неї переконали нас у тому, що каламутні хвилі сучасної цивілізації не знищили ще нашої готовності мучитися із автором та його героями, і пробудження в нас людини — найцікавіше з усього, що тільки трапляється у світі. Ми щовечора захоплювалися пригодами у сфері духу, у тих його «глибинах, у яких Бог із дияволом бореться, в яких вирішується людська доля».

Занесених ножів, наречених, що втікли з-під вінця, та решти гостросюжетностей доволі у багатьох фільмах, та не заради них відмовлявся Володимир Машков від зйомок у голівудського корифея Іствуда та мчав на батьківщину грати Рогожина. І не заради карамельної чарівності схуднув на 7 кілограмів Євгеній Миронов, а заради того, щоб зіграти зовсім інше — Князя Мишкіна, творіння великого Достоєвського, православної людини, вся творчість якої сягає корінням в православ’я.

Світова література знає декілька славетних творів, що зображують зіткнення прекрасного героя із недобрим та недосконалим світом. У трагедії — це «Гамлет», у трагікомедії — «Дон Кіхот», комічно зобразив таке зіткнення Діккенс в історії містера Піквіка.

У Достоєвського не лише трагічне зіткнення світлого героя із темним світом людських пристрастей та злигоднів. Почнемо із небезпечного моменту, з того, що, працюючи над романом «Ідіот», Федор Михайлович декілька разів нотував у чернетках: «Князь — Христос».

Ми розуміємо, що тут щось не так, адже князь Мишкін нікого не врятував та й сам, в дійсності, загинув: швейцарський лікар не лишає надії на його одужання.

М.М.Дунаєв припускає, що основна думка роману в тому, що «якщо на землі з’явиться людина з усіма якостями Христа, але не Син Божий, то її просто знищать».

Здається, була б ця думка єдиною та вичерпною, то й роман «Ідіот» справляв би таке ж задушливе враження, як «древні розділи» «Майстера і Маргарити».

При всьому трагізмі роману та його фіналу, він не є безвідрадним: висока й прекрасна мірка прикладена до людського життя, і ми втішаємося світлом того ідеалу, що світить нам зі сторінок, як у реальному житті крізь його трагічність світить нам Світло Христове.

«Прийнявши у свою душу всю життєву злість, тягарі та чорноту життя і здолавши все це безмежною силою любові, Достоєвський у всіх своїх творах сповіщав цю перемогу. Пізнавши божествену силу в душі, силу, що пробивається крізь будь-яку людську неміч, Достоєвський прийшов до пізнання Бога та Боголюдини. Дійсність Бога і Христа відкрилася йому у внутрішній силі любові та всепрощення», — писав про Достоєвського В.С.Соловйов.

Цілком співзвучний йому М.О.Бердяєв: «Достоєвський мучить, проте ніколи не лишає у пітьмі, у безвиході. У нього завжди наявний екстатичний вихід. Він тягне своїм вихором поза всі межі, розриває грані всілякої темряви. Той екстаз, що відчувається при прочитанні Достоєвського, вже сам собою є виходом».

Цю думку, висловлену по-різному, ми можемо знайти у багатьох авторів. Вона настільки очевидна, що, пригадується, я ще у школі дивувалася та намагалася розгадати, чому про страшне та сумне так вабить читати.

Князь Мишкін не Христос, але хочеться зазначити, що він схожий на юродивих, які самим своїм життям розвінчують світ чванливості та будь-якого самоствердження. Він схожий на мучеників, які носили в собі Христа, які покірливо гинули, не намагаючись злом перемогти зло та залишаючи світлий та животворний слід у душах тих, хто здатний був відгукнутися.

«Я б усіх тих вчорашніх вигнала, а його залишила, ось він яка людина!..» — каже Єлизавета Прокофіївна. Вона радіє тому, що князь отримав листа від Бурдовського, який «вибачення в листі у нього просить, хоча й у свій спосіб... Ми ж-бо такого листа ще не отримували, хоча нам і не вчитися тут носа перед ним задирати». Спалахи каяття, відмови від брехні пробуджує князь навіть у Лєбєдєві і в Келлері.

«Євгеній Павлович виявив найпалкіше співчуття до долі хворого князя, досить часто відвідує його в лікарні». І зовсім несподіване листування Євгенія Павловича із Вірою Лєбєдєвою. «Відносини їх виникли з приводу тієї самої історії з князем, через яку Віра вражена тугою до того, що захворіла. У листуванні Євгенія Павловича із Вірою починає проявлятися дещо схоже на почуття дружні та близькі». Дуже серйозно і абсолютно несподівано для нас змінюється великосвітський дотепник та насмішник Євгеній Павлович Радомський, а Віра Лєбєдєва з тих, хто відгукнувся на зустріч із князем усім своїм життям. Так само як і Коля, син генерала Іволгіна. «Коля був глибоко вражений тим, що трапилося. Він остаточно зблизився із матір’ю, для свого віку він дуже задумливий; з нього, мабуть, вийде хороша людина». Діти із швейцарського села, здається, не забудуть, як вони із князем жаліли та любили Марі. Отож не тільки інвалідність та божевілля — плід зустрічі князя Мишкіна із людьми.

Він залишає нам приклад незасудження ближнього, щиросердного, сповненого любові та співчуття ставлення до людей. Він щиро радіє, що Ганя здатний повинитися. Він іде миритися з Рогожиним після рогожинського замаху на нього. Змучений Настасією Филипівною, її надривом, її трагічною невірою в милосердя Боже, він тільки бачить, що вона нещасна, нещасна, нещасна.

Хотіла було написати, що надрив Настасії Филипівни — зворотній бік погорди, що цей надрив робить ситуацію безвихідною. Не можна мучити князя, знущатися з Рогожина. Не виправдалося сподівання князя: «Ох, якби добра! Усе було б врятовано!» А князь стоїть поруч, сповнений сумом, і повторює: «Не те, не те!» Настасію Филипівну просто жаль, вона дуже нещаслива, і те, що вона «співчуття гідна» — це єдина правда про неї. Незасудження князя таке очевидне, сильне та заразливе, що й професійне літературне засудження стає непристойним. Неможливо осудити, можна тільки співчувати.

Здається, що навіть якби Аглая не зібралася знищувати суперницю, щастя князя із нею навряд чи було б можливим. Через страждання Настасії Филипівни князь не переступив би. «Вона б вмерла! Я ніяк не можу вам цього пояснити...» — каже князь Євгенію Павловичу. Ніяке щастя неможливе, якщо тобі услід плачуть. «Жалість твоя, мабуть, ще більша за мою любов», — каже князю Мишкіну Рогожин. Жалість князя — самовіддана, а точніше милосердн а любов, у якій не залишається місця любові до самого себе, утішливій брехні самому собі. Без Христа будь-яка людина здатна жаліти тільки так, щоб це не ламало їй життя, якого вона прагне. У цьому відношенні «князь — Христос».

Почуття князя заразливі: безмежно жаль Рогожина. Пам’ятаєте, як знаходять їх обох над трупом Настасії Филипівни. «Князь сидів коло нього нерухомо на підстилці й тихо, щоразу при вибухах крику чи марення хворого, поспішав провести тремтячою рукою по його волоссю та щоках, ніби пестячи та вгамовуючи його». Співчуття не полишило його навіть тоді, коли «він вже нічого не розумів та не впізнавав людей, що увійшли та оточили його». Рогожина безмежно жаль ще й тому, що потрібна йому була вся душа та вся любов Настасії Филипівни.

Як Настасія Филипівна не повірила в любов князя Мишкіна, у прощення та милосердя Боже, так само Рогожин не повірив у цілковиту правду слів Настасії Филипівни: «А коли вийду за тебе, то я вірною буду тобі дружиною, в цьому не сумнівайся та не хвилюйся».

Погорда Аглаї, погорда Настасії Филипівни, погорда Рогожина, що знемігся бути коло Настасії Филипівни втіленням її нещастя, сплели свої драконівські шиї та згубили всіх. Не стало простоти, довіри та терпіння хоча б ще чийогось, крім князя Мишкіна.

Суворий Федір Михайлович Достоєвський до Аглаї. В епілозі ми дізнаємося про її історію. Аглая «вийшла заміж за емігранта-графа із якоюсь темною та двозначною історією, потрапила до католицької сповідальні якогось патера, що оволодів її розумом, довівши її до нестями. Чоловік та патер встигли вщент посварити Аглаю із родиною, настільки, що її декілька місяців уже не бачили». Досить знати «Легенду про великого інквізитора», щоб уявити, який тяжкий вирок з боку Достоєвського до Аглаї в тому, що він зробив її несамовитою католичкою. Ще більш переконливий в цьому відношенні «Щоденник письменника». Не вибачив він своїй героїні її жорстокості та нещадності по відношенню до Настасії Филипівни. Істеричного самоствердження в Аглаї все більше, а любові та тепла все менше. «Достоєвський пише: „Христос — краса людей“. А коли краса відірвана від Бога — вона губить й інших, і себе. Це стосується краси як Настасії Филипівни, так і Аглаї», — зауважує М.М.Дунаєв.

Якби історія Аглаї не складала останні півсторінки роману, а була б вона реальною людиною, життя якої продовжується, ми не могли б сказати, що це завершення її характеру й іншою вона ніколи вже не стане.

Федір Михайлович Достоєвський ображався, коли його називали психологом. Психологія передбачає, що людину можна класифікувати, віднести до якогось психологічного і соціального типу та передбачити її вчинки. Достоєвський, будучи справді православним, цілком переконаний, що людина непередбачувана до самої смертної години, до цвяха у віко домовини, і ніякого ярлика на неї наклеїти не можна. Пам’ятаєте, у Авви Дорофея, святого VII століття в «Душекорисних повчаннях»: «Одне мовити: „Він розгнівавсь“, й інше мовити: „Він гнівливий“, і висловити таким чином вирок про все його життя, а це — тяжкий гріх».

Здається, що саме це переконання Федора Михайловича, що зі всією очевидністю відобразилося на його творчості, впало у вічі видатному досліднику Достоєвського М.М.Бахтіну, який каже про це, користуючись літературознавчою термінологією: «Між авантюрним героєм та героєм Достоєвського є суттєва для побудови роману схожість. У авантюрного героя не можна сказати, хто він. Із авантюрним героєм все може трапитися і він всім може стати. Авантюрний герой так само не завершений і не визначений, як і герой Достоєвського».

Ми повертаємось до того, що романи Достоєвського — пригоди у сфері духу.

А щодо екранізації, то можна тільки приємно дивуватися, що актори з блиском зіграли тих, кого, здавалося, неможливо зіграти: князя Мишкіна, генерала Іволгіна, Лєбєдєва, Рогожина, Єлизавету Прокофіївну. І режиссеру, і всім акторам хочеться подякувати за те, що десять вечорів із Достоєвським прожили багато, багато людей.

Опублiковано: № 6 (11) Дата публiкацiї на сайтi: 10 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
20:23 02.04.2012 | О. Бордей
люблю Достоевского!! люблю роман "Идиот", люблю экранизацию!!! молодцы)))

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: