Про вічне життя я знаю з дитинства. Дитиною я вірила в безсмертя — але не за могильною межею, а тут, на землі. Я твердо вірила у відсутність смерті. Причина цієї віри — мої бабуся й дідусь.
П’ятирічною крихіткою, залазячи до бабусі на коліна, я, звісно ж, не вірила в те, що вона була колись дитиною. У Рея Бредбері у «Вині з кульбабок» є цікавий розділ про те, як дівчатка образилися на сусідку, 72-літню місіс Бентлі, коли вона їм сказала, що також була маленькою.
«— А почуваю я себе так само, як і тоді, коли мені було стільки ж, скільки вам, — сказала місіс Бентлі.
... Джейн підвелася.
— Гадаю, вам нема куди поспішати. Ви ж іще й морозиво не доїли... Чи щось не гаразд?
— Моя мама каже, що говорити неправду негарно...
— А хіба хтось сказав тобі неправду, Джейн?..
— Ви... про себе. Ніби ви були малою дівчинкою».
Діти вирішили, що вона просто брехуха. Проте з легкістю повірили її невинному жарту, що начебто вона, місіс Бентлі, бачила ще птеродактилів, які літали. Дитині вірити в те, що дід бився з динозавром, значно простіше, ніж у те, що той був хлопчиком. Так само думала і я. Звісно, неправдивою я свою бабусю не вважала, але її спогади про дитинство мені видавалися чимось на зразок казки. Проте було одне — найважливіше. Я знала, що бабуся живе дуже-дуже довго. Народилася вона так давно, коли ще не закінчилася Велика Вітчизняна війна, а вдома не було телевізорів і холодильників. У моїй дитячій свідомості це було приблизно тисячу років тому. Від розмов про те, що в мене будуть свої діти, а ті, у свою чергу, подарують онуків, виникала впевненість — до цього ще ціла вічність. Хіба може дитина вірити у своїх онуків?
Наявність бабусі й дідуся давала відчуття безмежно довгого життя. Голосіння про те, що життя коротке, видавалося дивним, незрозумілим, надуманим. Розмови про смерть абсолютно не зачіпали мене: до старості жити ще було безмежно довго. Наївно вважала, що, коли я виросту, напевно винайдуть якісь пігулки безсмертя, еліксир вічної молодості — все це складало мою віру у «вічне життя».
Бути онукою для мене, мабуть, найприродніший стан.
Я змалку мешкала в оселі бабусі й дідуся. Коли мама невдовзі після мого народження вийшла на роботу, моєю другою мамою стала бабуся. У свідомості при слові «бабуся» спливає не згорблена бабця в хусточці, а зріла жінка, жителька мегаполіса. І все ж вона бабуся, джерело доброти й затишку для дитини.
Нещодавно помер мій дід. З «повного комплекту» — дві бабусі, двоє дідусів — у мене лишилася одна бабуся.
Смерть діда не була несподіваною, він довго хворів. Але, виявляється, бути готовим до смерті неможливо. Пролунав дзвінок, мама ще не сказала жодного слова, та я все одразу зрозуміла. Точилася думка: чому саме тепер? Чому так швидко? Ще хоч би до Пасхи...
Дід пішов, і назавжди пішов цей погляд. Той, що буває лише в діда. У ньому і біль, і туга, і водночас готовність пожартувати, підтримати. У погляді діда старовини´ стільки, що мимоволі віриш: він усе бачив — і Куликовську битву, і Суворова, і Першу світову... Що в душі в нього відбувається — не знаю, але погляд видає тугу за великими битвами, за морськими баталіями, за вірною бойовою подругою і загиблим товаришем. У погляді старих справжня романтика — жорстка, сувора, з надривом і стриманими слізьми.
На діда я багато ображалась. Для нього, сільського, який виріс у сім’ї, де було дев’ятеро дітей, я завжди була міською ледаркою. Зараз, згадуючи його, ладна підписатися під кожним його словом. Це він до останніх днів прокидався о п’ятій ранку. Це він спав сидячи в кріслі, по п’ять хвилин. Це він, навіть скутий своєю хворобою, без упину щось майстрував, прибивав, збирав. Він, знемагаючи від болю, міг жартувати і сварити...
Вічність, та сама, що настане після закінчення тимчасового життя, стала ще на крок ближчою. З відходом старих навалюється відповідальність за власне життя. З ними зникає дитинство, і немає значення, скільки тобі на цей момент календарних років.
Зараз моя бабуся слабка — смерть чоловіка забрала багато сил. Бути найстаршою в роду — це і гордість, і величезний біль. Дитинство своє вона пам’ятає так, немов воно було вчора; в душі її, як і колись, живуть і маленька дівчинка, і молода дівчина, і жінка у розквіті сил. Зараз ясно: було це не тисячі років тому, а зовсім недавно. І час, справді, як казала моя бабуся, надто швидкоплинний. І скільки б не було років людині, вона потребує тепла і підтримки, безумовної любові. Аби просто погладили по голові й пригостили цукеркою...
Дивлюсь на бабусю — вона маленька, згорблена, як завжди сильна, але по-новому беззахисна і наївна. Прокидається дивне відчуття: хочеться захистити її, будувати світ, долати життєві перешкоди заради неї, як колись це робила вона заради мене. Проте ця сила в мені народжується саме завдяки її силі й мужності.
Старих називають дітьми не тому, що вони нібито впадають у маразм. А тому, що вони потребують нашої допомоги, їм так важливо відчувати, що вони потрібні тим, заради кого вони жили і продовжують жити. Тоді вони, старі, — джерело мудрості й світла. Без нашої ж любові старість стає невмолимою і жорстокою.
Діти і старі дуже близькі до Бога. Діти — бо ще пам’ятають Його, старі тому, що вже відчувають близькість зустрічі з Ним. Поганий і буркотливий характер, нерозуміння сучасності, зайва принциповість і уїдливість, їхні хибні погляди — такі, по суті, дрібниці, якщо дивитися крізь призму прожитого ними життя і прийдешньої вічності. Потім, після їхньої смерті, ми станемо одразу значно дорослішими і старшими. І не бути нам уже онукою чи онуком. Їхні поради і повчання — частина тих ритуалів і обрядів, котрі дозволяють нам знову відчувати себе маленькими і слабкими поруч із мудрими бабусею чи дідусем. Саме цього, того, що зараз так не хочеться слухати, нам бракуватиме після. Адже в їхньому безперервному «бурчанні» — величезна турбота про нас. Та турбота, яку потім ніхто вже не виявить до нас такою мірою і так, як це робили вони.
Бабуся і дідусь важливі в житті дитини не менше за маму, тата, вчителя, сестру, брата. Чим більше рідних, чим більше поколінь — тим більш захищеною відчуває себе людина, тим надійнішим видається світ, тим рідше «напади» самотності й туги. У великих сім’ях, у декілька поколінь, випадки наркоманії, алкоголізму, самогубств і сексуальних відхилень зустрічаються вкрай рідко. У них, немов у міцному дереві, здорове коріння живить молоді пагони, дає життєві сили, здатність цвісти і приносити плоди.
Ідеальних людей не існує, наші предки не виняток. Але якщо і бачимо ми їх неодмінно в чорному кольорі, помічаючи лише їхній «старечий маразм» і нав’язливість, то саме час замислитися про себе, згадуючи п’яту заповідь.
Що старшою я стаю, то виразніше розумію — життя коротке. Пройде час, я стану це говорити своїм онукам, які зараз мені ще бачаться в далекій перспективі. А онуки, у свою чергу, не будуть вірити, що я була маленькою дівчинкою. А потім я піду туди, де зараз мої бабусі й дідусі, котрі для моїх онуків будуть вже лише іменами й датами. Зустрінуся з ними там і знову стану онукою, і знову буду оточена турботою і суворістю дідусів. Це дає мені втіху і радість. Тут, у земному житті, звикнувши до їхньої любові та піклування, незважаючи на час і відстань, я вірю, що і там, своєю молитвою перед Господом, вони старанно прокладають нам шлях у Горний Єрусалим.
