Побудувати дім, посадити дерево, виростити сина — ось три «кити», на яких базується впевненість людини в тому, що життя прожите не задарма. При цьому не прийнято згадувати про головне «будівництво» нашого життя — про будівництво дому духовного.
Досить часто в Письмі трапляються духовні повчання, де за аналогію береться образ побудови дому. Цим образом закінчується Нагірна проповідь Спасителя. Кожного, хто слухає Христа й виконує слово Його, Господь уподібнює до мужа розсудливого, який побудував дім свій на камені. Для такого дому не страшні дощі, розлиття річок і сильні вітри, що неодмінно мають спрямуватися на будівлю. Навпаки, людина, котра слухає, але не виконує слова Христа, подібна до людини нерозважливої, яка побудувала дім на піску. Цей дім від натиску стихій упаде і руйнування його буде велике (Див. Мф. 7, 24-27).
Подібним чином говорить й апостол Павло. Він називає себе тим, хто поклав підмурівок віри, а людина, яка увірувала, зобов’язана потім споруджувати будівлю з благородного матеріалу: золота, срібла, дорогоцінного каміння (1 Кор. 3, 10-15). Тому, хто будує з дерева, сіна й соломи, апостол загрожує збитками, оскільки вогонь перевірить діло кожного. Під вогнем розуміємо великий день загального воскресіння й останнього Суду.
Заклик апостола будувати з дорогоцінних матеріалів нагадує про видіння Іоанном Богословом Небесного Єрусалиму, де підвалини муру міського прикрашені були всяким дорогоцінним камінням... А дванадцять брам то дванадцять перлин, і кожна брама зокрема була з однієї перлини. А вулиці міста щире золото, прозорі, як скло (Об’явл. 21, 19-21).
Це, крім усього іншого, означає те, що майбутнє блаженство не дорівнює втраченому раю, але більше за нього. Більше й складніше настільки, наскільки місто складніше за одвічний ліс. Згрішивши, люди були вигнані з квітучого саду. А в майбутньому їм належить успадкувати місто. Про це прямо сказано в Писанні: вони (праведники давнини) бажають тепер кращої, цебто небесної (батьківщини), тому й Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом, бо Він приготував їм місто (Євр.11, 16).
Таким чином, будівництво, зодчество вписане в божественні плани, і за його допомогою можна пояснити і зрозуміти духовні таємниці так само, як це можна зробити, вдивляючись у колос, що наливається, у невід, повний риби, в опару, яка зростає, у все те, чим рясніють притчі.
Честертон у «Вічній людині» завдає собі праці зупинитися на образі ключів, даних Петру. Ключ, каже Честертон, є річ хитромудра. Це не камінь і не ломака, але витвір ремесла й художества. Поборники радикальної простоти мають на цих словах задуматися. Крім того, ключ має підходити до замка. Якщо ключ гарний і міцний, але двері не відмикає, яка в ньому користь? Отож, ключі від Царства Небесного мають бути саме ключами від цього Царства, а не просто ключами. І без сумніву, ключ є результатом праці, доступної не кожному.
Поглянемо тепер на будівництво дому духовного з того ж ракурсу. Що є однаково необхідним у духовних трудах і спорудженні дому?
І те, й інше є процесами тривалими, що вимагають спеціальних знань. Мішати розчин і носити цеглу може кожен, у кого достатньо здоров’я. Але рівно зводити стіни й зв’язувати кути, вгадувати не помітні для невтаємниченого ока нюанси може лише той, хто має досвід. Це — перше.
Друга подібність мені здається ще більш важливою. Дім будують поступово, етап за етапом, і жодним із проміжних етапів не можна знехтувати, ніщо не можна відкинути, забути, ні від чого не можна відмахнутися. Не можна, щоб міцність фундаменту не відповідала запланованій важкості стін. Не можна, щоб кривизна перевищила допустиму межу відхилення. Не можна економити на матеріалах, замінюючи потрібну кількість цементу піском. Не можна будувати дім, починаючи з даху, ніби ти малюєш його на моніторі комп’ютера, але потрібно зариватися в землю і потім підніматися нагору, в суворій відповідності з напрямом росту дерева. Бо мистецтво завжди наслідує природу і не має права нехтувати її законами. Власне, цивілізаційні навички і є певна «друга природа», в якій живе людина.
Наш духовний дім будується так важко й так повільно, його стіни так часто завалюються, незакінчена будівля така негарна й завершенню робіт не видно кінця саме тому, що ми будуємо абияк і косо-криво. Будуємо за принципом «і так піде», ніби будуємо не для себе, а працюємо в стройбаті й споруджуємо казарму для чужого підрозділу. Ми допускаємо грубі помилки в плануванні, не дотримуємося технологій. І душі наші, можливо, схожі на недобудоване дачне містечко, де куплена земля й початі роботи, але жоден будиночок не доведено до розуму. Там немає даху й відволожилися стіни. А ось там ночують бомжі й вибите скло. Ну а тут з фундаменту виросло дерево і стіни підняті лише на лікоть. Спасіння не така проста справа й глибоко неправі протестанти, які у своїй благодушності впевнені, що сам факт приходу до Христа через віру робить їх раз і назавжди врятованими.
Образ дому, що будується, присутній не лише в Писанні, але й у святоотецьких творіннях. Авва Дорофей, приміром, докладно зупиняється на цьому образі. Він каже про покладання фундаменту, яким є бездомішна апостольська віра. Потім наступає черга зведення стін. Стіни складають із цегли. Цегла — добрі справи, зроблені заради Господа, виконання заповідей. Пробачив образу — поклав цеглинку. Стримав гнів і не дав розв’язатися злому язику — поклав іще цеглинку. Помолився уважно й від серця — ще цеглинка. Щоб цеглини трималися вкупі, потрібен цемент. Цемент — це смирення. Гордо здійснені доброчинності рано чи пізно заваляться, як цеглини, що не тримаються одна за одну. Таке будівництво триває довго. І, нарешті, коли стіни зведені й не падають, можна покривати будинок дахом. Дах — це любов, вона ж — вінець усіх чеснот.
Дуже важливо відзначити, що любов як самостійна чеснота відсутня. Її, любов, неможливо зрощувати окремо від усіх інших чеснот. Навпаки, потрібно виховувати в собі терпіння, співчуття, помірність, стриманість, молитву, чуйність. І лише коли ця праця продовжується наполегливо й починає приносити плід, є надія, що Бог увінчає її подарунком. Бог подарує любов, і вона з’явиться сама, як небесний дар, як вінець усіх раніше понесених трудів. У нас немає любові. Це потрібно визнати. Але в наших силах робити справи любові без самої любові. А Бог владний подарувати нам любов, коли Його воля.
Сентиментальні міркування про любов не мають ніякого сенсу, якщо паралельно не виховувати всі попередні чесноти. Це — закон. Так Ной довго будував ковчег, щоб увійти в нього з родиною і тваринами. А коли ввійшов, замкнув Господь за ним ковчега (Бут. 7, 16). Тобто Ной будував, а коли закінчив, остання справа лишилася за Господом. За Богом завжди лишається остання справа, і Він Сам вінчає наші труди. Це — теж закон.
Подібне ми бачимо й під час служіння Літургії. Перед її початком священик каже: «Время сотворити Господеві», — тобто «настав час Господу діяти». Ми служимо, і просимо, і молимося, а Він здійснює, творить. Так що про любов зайвий раз говорити не варто, але варто працювати заради отримання любові в подарунок. А інакше ми ризикуємо дратувати Бога недоречними словами й порушенням суворої послідовності духовних дій.
Складно сказати, на якій стадії готовності перебуває наш безцінно важливий будівельний об’єкт. У когось виросли стіни. У когось тільки покладений фундамент. Але з дахом точно проблеми у всіх. А в декого проблеми, можливо, навіть із підвалинами. Хизуватися нічим, а праця всіх чекає немала. Тому варто подумати про час, який збігає, і про душу, яка поривається на зустріч з Воскреслим Господом. Він буде приймати роботу. І не тільки приймати роботу, але й оселитися захоче у спорудженому домі, оскільки сказано: Ось я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною (Об’явл. 3, 20). Соромно буде запропонувати Господу недобудовану й неприкрашену оселю без даху, що не може захистити подорожнього ні від дощу, ні від спеки.
Здається, сказано досить. Час і до роботи братися.