Про нього не склали пісень, про нього взагалі мало знають, хоч і вважається він «балтійським «Варягом». Його подвиг заглушили залпи Першої світової та Громадянської воєн, але все-таки дуже хочеться розповісти цю історію — звичайну історію про звичайний корабель.
...Це був маленький корабель, корабель-трудяга, і назва в нього була негучна, не «Безстрашний» або «Рішучий» — так називали красенів-есмінців, буруни від стрімкого лету яких були подібними до вранішніх хмар. Не «Святий Пантелеймон» або «Суворов» — на честь святих і героїв називали броненосці й дредноути, втілену корабельну міць старих держав, осінніх кряжистих імперій. Над такими кораблями піднімали флагманські прапори адмірали, а оркестри грали, коли вони виходили в море. Ні, цей корабель назвали «Сивуч» — канонірський човен Балтійського флоту. Імена таким кораблям підбирали простенькі, у нашому людському побуті воно б відповідало не урочистому Олександру або гордому Володимирові, а, наприклад, безталанному Митрофанові, Митрофанушці, незграбному школяреві-трієчнику в синьому кургузому піджачку. «Сивуч» був створений для підтримки своїми гарматами прибережних військ — поденна робота, буденна справа війни. Але, от халепа, кораблі-красені, гіганти виявилися надто дорогими, їхня втрата загрожувала престижу держави, сумним відлунням відгукнулася б на вулицях нейтральних країн, тому в Першу світову війну головні сили флотів стояли в захищених базах, а тягар війни, хитавицю й потужні шквали морів війни приймали на себе дешеві судна — есмінці, тральщики, підводні та канонерські човни — витратний матеріал, подібний до мільйонів «сірих шинелей» в окопах на тисячокілометрових фронтах. Ось і «Сивуч» робив своє діло в прибережних водах на крайньому правому фланзі Російської армії, де окопи, що протяглися від Туреччини до Прибалтики, упиралися в невелике мілке море.
Пізніше німецький фронтовик і письменник Ернст Юнгер напише трактат «Робітник», де покаже майбутніх діячів тотальної війни — робітників-воїнів з блакитними очима під сталевими касками, які обслуговують технологічно прекрасні механізми руйнування, мало не стаючи їхньою частиною. Але «Сивуч» зовсім не був схожий на таку машину битви, у ньому було обмаль піднесеного та прекрасного, цей човен 1907 року народження, завдовжки 65 метрів, з двома стадвадцяти- і чотирма сімдесятип’ятиміліметровими гарматами. Він і плавав поганенько — через низькі мореплавні якості корабель, що призначався для дальніх південних морів, залишили на мілководній Балтиці. Він нагадував справжнього роботягу, ні, не «Робітника» з великої літери; коли я думаю про «Сивуча», то мені пригадуються мужики колишнього, радянського життя. Ті самі робітники, які прокидалися о п’ятій ранку та їхали через усе місто на завод: півпляшки горілки зранку, день біля верстата, півпляшки горілки ввечері, квартира на околиці, жінка, шість соток, партійні збори, п’ятнадцять діб за опір міліції в нетверезому стані; їхні руки робили найкращі танки, їхніми силами ми стали першими в космосі, з їхніх гаманців допомагали африканським комуністам; їхніх дітей у селі потайки хрестили бабусі, і в шухляді столу лежали дитячі хрестики — легкі, металеві, схожі на вкрите інеєм осіннє листя. У 90-ті роки ці робітники сиділи в порожніх цехах зупинених заводів — так само старанно приїжджаючи на роботу, до своїх нерухомих верстатів, робітники, які пережили свою епоху, перебули своє життя. Таким був мій дядько, котрий робив ракетні двигуни, їздив на «Запорожці», що відчутно злітав над дорогою вже при швидкості вісімдесят кілометрів, хрестився вже в старості, у білій сорочці, любив футбол, не раз був добряче битий за «справедливість», як він її розумів.
...Так от, «Сивуч» служив на крайньому фланзі фронту, що впирався в море, входив до складу так званої мінно-шхерної позиції. Морська війна йшла мляво, обмежуючись нападами есмінців і крейсерів, перехопленням конвоїв; голосно заявили про себе підводні човни, які до війни вважалися кумедною екзотикою. На російських лінкорах у тихому порту хвилювалися матроси — після завантаження вугілля роздача каші замість належних макаронів по-флотськи призвела на «Гангуті» до бунту команди. Німці періодично намагалися прорватися до Ризької затоки, росіяни її боронили й заміновували підходи до німецьких портів, топили транспорти. На суші в цей час ішов Великий відступ 1915 року — російські війська відходили перед суцільним валом вогню німецьких гармат, намагаючись зачепитися за будь-який клаптик землі, при кожному зручному випадку піднімаючись у штикову атаку. Війна стала перетворюватися для Росії на катастрофу загальнонародного масштабу, владу звинувачували у всіх можливих недоглядах, хоча формально ніхто не міг передбачити розхід снарядів до війни — артилерійські запаси всіх країн були приблизно однаковими, німці швидше й успішніше за всіх переорієнтували свою мобільну економіку на військові потреби (пізніше зробили це й у Росії — снарядами, випущеними в 1916–1917 роках, червоні й білі провоюють практично всю Громадянську війну).
В умовах, коли російська ставка фактичної втратила керівництво військами, Верховним головнокомандувачем став імператор Микола Другий. Вирішив зробити свій внесок у «велику битву» і німецький флот, який відставав від армії, — прибережні води берегів, уже зайняті німцями, контролювали російські кораблі. Була в цій вилазці і якась безглуздість — без взяття Риги, яку здали лише в 1917 році, німецькі морські сили не могли втриматися в Ризькій затоці. Проте наказ був відданий, і німецький флот Відкритих морів, той самий, на флагмані якого екстравагантний кайзер Вільгельм перед війною виходив у море, аби, за його словами, «наодинці поспілкуватися з Богом», цей флот рушив з Північного моря у балтійські води. Йшли могутні лінкори, крейсери та есмінці, призначені для океанських генеральних битв з «господаркою морів» Великобританією, які мали значну перевагу над російським Балтійським флотом, програма переозброєння котрого до війни не була завершена. Після прориву німецької ескадри крізь мінні загорожі в Ірбенській протоці російське командування наказало нечисленним морським силам залишити Ризьку затоку і йти до Моонзунду. Наказ командувача (який запізнився на добу) отримали також два канонерські човни— «Сивуч» і «Кореєць» (названий так на спомин про канонерку, що билася разом із «Варягом»). Капітан другого рангу Лукін писав: «Канонерки „Сивуч“ і „Кореєць“ залишилися в Ризі для бомбардування німецьких берегових позицій. Від свого найближчого начальника, капітана першого рангу Трухачова, вони отримали повідомлення, що Ризька затока зайнята ворогом і що їм наказують залишатися в Ризі й, у крайньому разі, підніматися вгору по Двіні. Але майже водночас була отримана депеша від командувача флотом адмірала Каніна з наказом негайно йти до Моонзунду для з’єднання з мінною дивізією. Внаслідок цього розпорядження канонерки залишили Ригу й, узявши курс на Моонзунд, пішли наввипередки по затоці ...» Там вже перебував німецький флот. Їхня зустріч відбулася 19 серпня біля острова Кюно.
...Велика війна знекровила Європу. І це краще розумієш, вдивляючись у фотографії людей, забраних цією війною. Канонерським човном «Сивуч» командував капітан другого рангу Петро Нілович Черкасов, спадковий моряк, учасник Російсько-японської війни, кавалер багатьох орденів. У 1915 році йому виповнилося 33 роки; крім служби, у 1913 році в себе на батьківщині, у Нижньому Новгороді, він був обраний гласним Балахінського земського зібрання. Капітан був м’якою та приємною людиною, красенем, улюбленцем команди, був одружений, дуже любив свою жінку, і все це, усе, чим було і чим обіцяло стати майбутнє життя, існувало для того, щоб втілитися в 35 хвилин бою з німецькою ескадрою.
...Полк, що зупинився чи збився з ноги під вогнем ворога, навіть побіг, може зібратися із силами й піти в атаку. Під кулями щастить одним і не щастить іншим, часто із самого пекла бою виходять без жодної подряпини. У моряків, як правило, немає такої можливості. Чимало кораблів лише раз за своє життя бувають у бою — і всі багатолітні навчання, переходи довжиною в тисячі морських миль, парадна форма та прапори, що тріпочуть на щоглах, існують для кількох годин бою, в якому один поворот штурвалу чи випущений снаряд може стати переможним або останнім. Танкіст вибирається з охопленого полум’ям танка, збитий льотчик, який наважився на вогняний таран, вишукує внизу ціль, але не думає про свій літак, що падає вогняним хрестом донизу. І тільки моряки носять на безкозирках назву свого корабля, воюючи на березі, знімають каски й одягають безкозирки з назвою свого корабля, залишаються з своїм кораблем, коли той тоне. Корабель має власне життя, якесь повне, майже монастирське буття, у ньому існує цілий світ — із церквою, кают-компанією, кубриками та артилерійськими баштами, щоглами, трубами й вітрилами — і ця споруда немов би оживляється особливою корабельною душею. Ми дивимося на море й не бачимо сотень, тисяч спочилих на дні кораблів, таємних могил, і, коли, за словом апостола, мо`ря — колишнього «ветхого» мо`ря — вже не буде, можливо, постануть і загиблі кораблі — у своїй славі.
Спочатку на курс канонерських човнів, що обережно рухалися затокою, вийшли крейсер «Аугсбург» і два міноносці. Зав’язався бій, туман розділив супротивників, і капітан німецького крейсера неправильно оцінив ситуацію. Він подумав, що перед ним знаходиться не маленька канонерка, а російський лінкор «Слава». Головні сили німецького флоту поспішили крейсеру на допомогу. «Канонерки продовжували свій шлях до Моонзунду. Протягом півгодини суцільне молоко знову оточило їх, коли це раптом туман порідшав, і довга колона силуетів з’явилася зовсім близько, ліворуч від них. Це йшли головні німецькі сили. Відстань до них була всього 5–6 кабельтових. Як потім з’ясувалося, німці спершу побачили лише один силует. Через туман його прийняли за „Славу“. Умить спалахнули прожектори, і всі дредноути, на чолі з флагманським „Позненом“, відкрили по „Сивучу“ ураганний вогонь. Усвідомлюючи неминучу загибель обох канонерок, капітан Черкасов (старший за званням) розвернув свого „Сивуча“ прямо на ворога, з метою прийняти на себе всю силу його вогню і тим дати час „Корейцю“ сховатися в імлі. Відкривши вогонь по головному дредноуту, „Сивуч“ самовіддано пішов на смерть» (М. Лукін).
Збереглося кілька описів битви, у тому числі зі слів небагатьох уцілілих російських моряків. Цей фрагмент я взяв із книги «Моонзунд» Валентина Пікуля: «Російським матросам втрачати не було вже чого, і «Сивуч» вийшов на найкоротшу дистанцію бою, стріляючи впритул (і так само впритул били його вороги). «Сивуч» був охоплений полум’ям до клотика. Всередині розривалися боєзапаси. Його палуба стала червоною, і підошви чобіт матросів просто згорали. Лівий борт розпікся до білого жару: броня, торкаючись води, шалено шипіла не охолоджуючись. Гарний чоловік стояв на містку «Сивуча» — в орденах, зі зброєю, у рукавичках. Довкола нього лежали мертві. Скоро від рубок і надбудов нічого не лишилося — усе розкидало вибухами. Але — ні! Це ще не кінець, і вони билися. З полум’я і диму було чути, як густо чвакають замки гармат, замикаючи снаряди в каналах стволів. З полум’я пожеж вихоплювалися фонтани вогню — вони билися. «Сивуч» повільно занурювався в море, і все лютіше шипіла розпечена сталь бортів, не витримуючи холоду безодні. У хмарі розпеченої пари, в якій корчилися обварені тіла матросів, «Сивуч» ішов з життя з честю... З моря прийшла від них остання звістка, передана без шифру, відкритим текстом, — нехай знають про це всі, навіть вороги:
«ГИНУ, АЛЕ НЕ ЗДАЮСЯ».
І ще кілька слів про загибель «Сивуча». Про те, як приймали на борт німецького лінкора небагатьох матросів, котрі вижили після затоплення канонерського човна. «На німецькому дредноуті «Нассау» команда й офіцери вишикувані у фронт. Обережно піднімається шлюпка з пораненими, виловленими німцями з води чотирнадцятьма героями «Сивуча». Серед мертвої тиші урочисто линуть звуки російського гімну. Вони не вмовкають протягом усього часу, поки вздовж виставлених шпалер тягнеться на перев’язувальний пункт низка носилок зі скаліченими бійцями (М. Лукін).
...Коли я був маленький, то думав, що Олександр Матросов міг учинити хитріше — лягти на амбразуру не грудьми, а плечем, не гинути. Нехай я тоді не розумів, що це неможливо, логіка була очевидною — здійснити подвиг і залишитися живим. Але, як би ми не любили й не поважали переможців, як би не захоплювалися успішними діями й великими звершеннями, над усім цим у вишині сяють мученицькі вінці загиблих у нерівному бою з переважаючими силами ворога, котрі прийняли смерть з пляшкою запалювальної суміші в напівзасипаних окопах, на шибениці посеред окупованого села, на кораблях Тихоокеанської ескадри Рожественського, у дружині Євпатія Коловрата, у Кавалергардському полку при Аустерліці... І вторинною тут стає «арифметика війни», співвідношення втрат, раціональна розсудливість, бо на зміну мечу («Господи! А чи не вдарити нам мечем?», Євангеліє від Луки) приходить Хрест. З нерівної битви в «Пісні про Роланда» по суті почалася християнська воїнська історія, можливо, нею вона й закінчиться в кінці часів. І вічно звучатимуть останні слова Роланда, відхідна молитва воїна, який загинув, але переміг у бою: «Нехай пошле прощення мені Бог, мені, хто грішив і в малому й у великому з дня, коли я був на світ народжений, по цей, для мене останній бій».
Після загибелі «Сивуча» німецький флот залишив Ризьку затоку. У цьому була заслуга й маленького загиблого корабля, який прийняв на себе снаряди, що призначалися для більш значущих і важливих цілей. «Кореєць» зумів врятуватися — але був пошкоджений і підірваний біля берега своєю командою. Незабаром російські та німецькі лінійні сили стали колисками революцій — заколоти на флоті в Кронштадті й Кілі ознаменували кінець старих імперій. Капітан Черкасов посмертно був нагороджений орденом Святого Георгія, йому присвоїли звання капітана першого рангу. Незадовго до революції батько капітана, Ніл Васильович Черкасов, відмовився від пропозиції встановити пам’ятник сину і попросив замість цього влаштувати в Балахінському повіті Народний будинок його імені — з бібліотекою, читальною і глядацькою залою (нині — місто Володарськ). Цей будинок-пам’ятник працював до 1920 року. Потім його використовували в найрізноманітніший спосіб: від пошти до складів. У 2000 році рештки будинку були зруйновані, а на його місці прокладена дорога. І залишилася в цьому світі морська могила маленького корабля неподалік від уже чужих балтійських берегів, ця дорога вздовж широких нижньогородських полів, пам’ятна дошка в Нижньому Новгороді. І, як говорив генералісимус Суворов, «слава, слава, слава».
