Історія ця трапилася понад двадцять років тому, коли в нашій країні настав якийсь дивний характерний час. З одного боку, почалося відродження православ’я — з будівництвом нових храмів і відновленням колишніх монастирів, з приходом до віри молоді та інтелектуалів. З іншого ж боку, у нашій вітчизні почали міліти й люди, і звичаї, і цілі — складалося загальне враження дзвінкої моральної порожнечі. Тієї порожнечі, яка встановилася після падіння колоса, що змітає все на своєму шляху...

Моєму батькові, священику, на той час уже овдовілому, випала доля відродженця. Його «перекинули на складну ділянку» — піднімати з руїн колись великий храм в одному з райцентрів Чорнозем’я. Батько — колишній військовий, майор запасу — був людиною дисциплінованою та відповідальною, він умів легко вирішувати серйозні проблеми. Як зараз би сказали, «антикризовий менеджер». За п’ять років до змальовуваних подій, ще за часів Союзу, він допоміг відродженню монастиря і двох храмів. І ось тепер його, попри поважний вік, знову направили відновлювати зруйноване. Мама померла кількома роками раніше, три моїх старших брати вилетіли з батьківського гнізда й улаштували свої життя самостійно. Я була пізньою дитиною, єдиною, хто залишився з батьком на втіху та розраду. Так ми й «служили» з ним на пару, роблячи кожний свою справу. Я вчилася в старших класах і займалася господарством, а батько хрестив, вінчав і будував «церкви».

Була в нього якась здатність домовлятися з «чинами», а потім і «бізнесменами». Працював не за гроші, а на голому ентузіазмі, що рухав геть усе попри всі перепони. Навіть коли був офіцером, завдяки його праці, а більше молитвам, щось — та вирішувалось. То «випадково» збирався солдатський хор, а потім кудись направлявся і «раптом» ставав лауреатом, то облагороджувався червоний куточок, то висаджувалася неймовірна липова алея, яку батько в темну пору називав «бунінською».

Цього разу якось усе йшло не так. Батько ще сказав: «Простіше нове шити, аніж старе перекроювати». Будівництво то гальмувалося, то відновлювалося. Або бракувало матеріалів, або робітники пиячили, або ж зняли місцевого «голову», а новий не надто шанував священиків. Узагалі, то відчинялися двері, то зачинялися. Але батько розумів, що все це неспроста а для чогось та робиться, тому смиренно хрестив, відспівував і вінчав. Парафіянки, звісно, балували і мене, і батька. Гріх жалітися: хоча грошей ми й не бачили, зате стіл завжди був накритий і чоботи на зиму обом «справлені». Чуже носити я не гребувала. А обід могла зготувати й із капусти, що росла на грядках у «наших» тіточок, а потім опинялася у нашому холодильнику. Батько, звичайно, бурчав на ці «підношення», але тіток не ображав, і банки з варенням і соліннями завжди були в нашому льосі.

Якось восени до батька приїхали на машині дивні гості. Один був сином його колишнього співслужбовця, а інший — господар авто — його товариш. Приїхали вони за дорученням батькового приятеля, який саме тоді помирав від раку й просив прибути за триста кілометрів його посповідати. З таким батько уже стикався, але здивував факт прохання саме від Івана Федотовича. Колишній однополчанин не був віруючою людиною, але чого тільки у житті не буває... На щастя, тато саме мав можливість відлучитися зі свого будівництва на кілька днів і одразу поїхав.

Повернувшись, він був засмучений, але і якийсь тихо-радісний. І я розуміла чому.

— Знаєш, дочко, коли я його побачив, одразу заплакав, не зміг утриматися. Був такий великий і гучний Іван Федотович, а став такий маленький і тихий Ваня. Ми всю ніч говорили. Ото вже правда, несповідимі шляхи Господні. Йому й боляче, і водночас ні. Тіло болить, а душа, каже, перестала, особливо після Сповіді та Причастя. Він уже не вперше, виявляється, таїнства приймає. Та ось перед смертю захотів мене побачити, і знаєш, що сказав: «Я лежу й думаю, а ось як Степана розшукаю і попрошу висповідатися в нього. Ото він радий буде, що я нарешті зрушив з мертвої точки». Уявляєш, доню, у нього рак, а він про мене подумав, захотів мене порадувати. І знаєш, гордості в нього взагалі не зосталося, а який же гордий був, коли служили! Я, від’їжджаючи, кажу йому: «До побачення, товаришу підполковнику!» — А він мені: «Та яке там побачення... навряд чи вже побачимося!» — А я йому: «Ну, не тут, то там». — А він мені: «Ох, невідомо кому яке це „там“ уготоване». — А я йому: «У Батька Мого осель багато». Усміхнулися один одному й розсталися.

Минув місяць. Настав Різдвяний піст. Роботи додалося, проблем з будівництвом також. Аж ось у перші вихідні посту приїздить той самий син Івана Федотовича із сумною звісткою, що помер його батько.

— За вами посилати не стали, батько не велів. Сказав, мовляв, у Степана справ стільки, а я і без нього тихо помру. І помер. Мені, правда, залишив наказ. Та ось як виконати — не знаю. Просив протягом сорока днів по його смерті сповідатися і причаститися нам із мамою. Ми пообіцяли. Але от як це зробити? Люди ми від віри далекі. Робити це «для галочки» теж не хочеться. Мати сказала: «Їдь до отця Степана й спитай, що робити? Може, він якісь молитви прочитає замість сповіді й звільнить нас від цієї обіцянки».

Пригадую, батько казав, що йому тоді якось боляче зробилося. Відмовити — не можна, у двох словах пояснити — теж не вийде. До того ж син Івана Федотовича, Сергій, приїхав не один, а з товаришем тим самим. Видно було, що товариш — «кавказької національності».

— Сергію, — сказав мій батько, — якщо у вас є така можливість, залишіться на кілька днів з вашим приятелем. З порога такі справи не робляться. Будемо разом думати.

І ті залишились, як це не дивно. А під час вечері батько довго розповідав усілякі дивовижні історії. То про армію і службу з Іваном Федотовичем, то про нашу парафію і Марію Єгипетську. І все це було якось ненав’язливо та з гумором. Батько жартував завжди з серйозним обличчям. Часом навіть сам не усвідомлював, що жартує, але слухачі мимоволі усміхалися. Та ще його самоіронія, яка завжди вабила людей до батька, додавала якоїсь мудрості до будь-якої розповіді. Хлопцям батько явно симпатизував, і було очевидно, що симпатія взаємна. А я сиділа й пишалася ним. Мені ще хотілося послухати його чудові розповіді, але страшенно хилило на сон. Потім я не витримала й пішла спати.

А зранку я спитала: «Тату, то що, вони сповідатимуться?» А він відповів: «Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться». Була неділя, ми збиралися на літургію. Хлопці теж прокинулися рано. Сергій сказав: «Я з вами». Я тоді подумала про його товариша, що він, певно, мусульманин, і йому з нами ніяк не можна. Але спитати у батька можливості не було. Справді, товариш (його звали Марат) залишився в нас удома — чекати.

Після служби ми повернулися додому втрьох. Батько сказав, що йому треба у справах в одне село за десять кілометрів від нашого містечка, і якщо хлопці його туди звозять — буде непогано. «А дорогою і поговоримо»...

Звичайно, батько тоді мені дослівно не переказав розмови, але тепер я можу уявити, що він їм говорив, коли вже згодом так усе обернулося.

Сергій приїхав за місяць із матір’ю прийняти таїнства Сповіді й Причастя. Привіз їх знову-таки Марат. «Знаєте, отче Степане, — сказав тоді Сергій, — подолав себе. Чесно скажу, так важко не було ніколи. Книжку, яку ви дали — прочитав, мамі дав». Мама стояла поруч дуже схвильована. Було видно, що вони дуже переживають і все сподіваються, що ось зараз скаже їм отець Степан: ідіть, їдьте додому, я сам усе владнаю, наворожу-нашепчу, і все саме вирішиться. І в розмові за обідом цей здогад від мого батька прозвучав. Вдова Івана Федотовича тоді так здивувалася, мовляв, а звідки ти це знаєш? А ще здивував Марат: «Якщо вже ви тут — відступати не можна, це не по-християнськи». І в ньому було стільки серйозності, що я навіть подумала: можливо, це він якось вправно над усіма нами кепкує?

— Людо, — звернувся тоді батько до вдови свого товариша, — якщо ти читала ту книгу, то мала б зрозуміти, що лише спільне зусилля людської волі й Божої любові зможе здійснити диво. Синергія — це наріжний камінь православ’я. Нічого не може статися саме собою, дух оновлюється лише в боротьбі, а зараз вона в тобі настільки сильна, що ти навіть не можеш собі цього уявити. І якщо витримаєш — ти перемогла. А ворог програв.

При слові «ворог» Людмила так подивилася на мого тата, що було видно: вона ще не до кінця розуміє значення цього слова. І що ворог для неї — поки що абстрактна величина. А потім були розмови й спільна вечірня молитва, під час якої Марат виходив у двір і курив. Я вже потім довідалася, що батьки Марата й сам він народилися в Росії. Його родина не була релігійною, не дотримувалася жодних мусульманських звичаїв, але все ж вони були іновірцями.

А наступного дня сталося те, про що молив Бога мій батько — дотримались своєї обіцянки і син, і вдова Івана Федотовича. Здавалося б, оце й уся історія. Але вийшло, що це був лише початок.

Попрощалися ми з хлопцями та Людмилою і домовились про зустріч на Різдво. Але на Різдво приїхав один Марат. Батько зрадів:

— А чому сам?

— Знаєте, вони поїхали на всі свята в Україну — до батьків Людмили Петрівни.... Нічого, що я один?

— Так, звісно, ну що ти... Ми дуже раді, — сказав батько, і ми сіли за святковий стіл. До нас тоді ще прийшли гості. Хлопець, звичайно, відчував себе скуто, і лише коли всі розійшлися, трохи розслабився. Зав’язалася розмова, з’ясувалося, що Марат займався будівельним бізнесом, а останнім часом його справи пішли вгору.

— Знаєте, я хочу вам допомогти з будівництвом храму, — несподівано заявив він.

З цього й почалася його дружба з моїм батьком. Взимку йшли підготовчі роботи. Весною, на Великий Піст, — основні. У Марата з’явився і свій «об’єкт» у нашому місті. Він весь час мотався то у своїх, то в «церковних» справах до нас. Храм усе міцнішав, і наш зв’язок із цим чеченським хлопцем теж. Родина Івана Федотовича приїздила до нас, і не раз. Але було видно, що саме Марат прикипів до мого батька. Він жив окремо від своїх батьків, вони нічого не знали про його дружбу з православним священиком і про допомогу у будівництві церкви.

— Я навіть не уявляю, як вони відреагують, якщо довідаються, — якось сказав Марат, — але краще поки що не говорити.

У цілому, до Трійці храм на честь Архистратига Михаїла був готовий. Не хочу нічого прикрашати, але це дійсно було свято для всього міста. Приїхали митрополит, благочинний, мер і всі його зами, було дуже багато звичайних людей, не воцерковлених, але, як-то кажуть, котрі вважають себе причетними до «православної культурної традиції». Мені здається, що саме з відкриттям цього храму чимало людей тут почали щось розуміти й тягнутися до Бога. Багатьом з них тоді допоміг мій батько. А на відкритті він при всіх обійняв Марата й сказав: «Якби не цей чеченський хлопець, можливо, і не було б у нас храму. А так, милістю Божою, ми сьогодні стоїмо тут і разом молимося». Марат стояв і скромно дивився в землю, а його руки, за свідченням батька, були вологі й трусилися. А після всіх цих урочистих подій, коли ми прийшли до нас додому, Марат повалився на ліжко та заснув мертвим сном. І спав до ранку. Ми за нього молилися і, звичайно ж, сподівалися на краще. Прямих розмов щодо хрещення Марата в нас не виникало, ми «обговорювали» цю проблему з татом якось без слів, мовчки. Так само, гадаю, цю тему не зачіпали й Марат із батьком. Хлопець був дуже неговірким, і це полонило батька, бо сам він був балакучим, і нерідко в тому каявся.

Улітку Марат допоміг нам з ремонтом будиночка при храмі, в якому ми, власне, і жили. Цей будинок, до речі, менше за інші будівлі постраждав від безбожних часів. А тепер взагалі сяяв, як новий.

Я все сподівалася, що ось-ось ще трохи, й охреститься наш Марат, навіть ім’я йому придумала — Михайло, що було, взагалі, логічно. Тоді мені, юній дівчині, яка зросла у вірі батьків, було важко уявити, що відбувалося в душі цієї людини. І як же я раділа, коли на Успіння Пресвятої Богородиці таки «народився» наш Михайло! І Сергій був хрещеним, а Людмила Петрівна — хрещеною. Батько був щасливий, як ніколи, і, мені здається, навіть більше, ніж у момент освячення нашого храму.

А я стояла й думала: що важливіше — відродження храму для сотень людей — чи становлення на шлях спасіння однієї-єдиної душі? І згадувала класичне: «Навіщо потрібна дорога, якщо вона не веде до храму?»