Це був ранок неділі Воскресіння — урочистий, переможний ранок, та світ змінився мало, майже всі речі світу, окрім каменя, відваленого від гробу, покривала й хустини, згорненої окремо, лежали там, де годиться. Двоє подорожніх вийшли з Єрусалима та рушили в Еммаус. Можливо, йшов дрібний дощ, шуміли дерева, віяв вітер. Той, хто має вуха, міг би розчути в їхньому шелесті всі мови пасхального співу; та вони, ці двоє подорожніх, ішли по шляху й були дуже сумними. Вони вже щось чули і знали: про хустину та відвалений камінь, але всі новини розчинялися в тузі — як зникали будинки, двори й дахи Єрусалима. Дорога пролягала між пагорбів, це була звичайна дорога, але скоро вона стане метафорою, образом, символом; вона розгалузиться в часах і просторах, і Франсуа Моріак напише: «Кому з нас не знайомий шлях до Еммауса? Хто не йшов цим шляхом одного разу ввечері, усвідомлюючи, що все втрачено?». Цим шляхом, кидаючи знамена й амуніцію, відступали переможені армії, повз вінки на обочині брели вигнанці; корабель, що потрапив на нього серед хвиль, блукав у тумані, і кругом була мряка, слизький сірий попіл.
Подорожні віддалилися від Єрусалима, вони йшли швидко (боячись переслідування), а потім стишили ходу й заговорили. Лука — який потім напише про це — більше мовчав. Він був старшим, можливо, віра його була сильнішою чи серце надто боліло й нило, але в основному говорив інший, молодший і гарячіший, — Клеопа. Вони обмірковували вражаючу звістку, яку принесли жінки рано-вранці, але всі ці сміливі надії відступали перед п’ятницею; скільки б не йшли вони по квітучих долинах і пагорбах неділі Воскресіння, навколо була п’ятниця, тільки п’ятниця, одна суцільна п’ятниця, і навіть гілля дерев стриміло вістрями списів і цвяхів. Вони йшли, здіймали пилюку й говорили: так вони могли б дійти не лише до Еммауса, а й до самого краю землі: мале стадо, розпорошене після смерті Пастиря, вівці серед вовків, а через якийсь час — просто люди серед людей. І цей шлях тягнувся б і піднімався пилом, а подорожні говорили би щось схоже на рядки Олександра Введенського:
...это все исчезающая дорога.
Ты или я или он, мы прошли волосок,
мы и не успели посмотреть минуту эту,
а смотрите Бог, рыба и небо, исчез тот кусок
навсегда, очевидно, с нашего света.
Однак обочина дороги тріснула, а може, обидві обочини тріснули, і по стежці (або на перехресті) до них підійшов Третій.
Господь догнав їх і пішов поряд. Здавалось, нічого не змінилося: супутника не впізнано (очі апостолів стримані) й вони продовжують вести бесіду між собою. Третій питає першим: Що за речі такі, що про них між собою в дорозі міркуєте, і чого ви сумні? Він ніби продовжує питання, поставлене їм кілька днів тому: Тепер віруєте? (Адже Господь постає не лише Тим, Хто все бачить, а Тим, Хто все прощає, і кожна людина, як колись Адам, знов дає імена всьому сущому у своїх потаємних глибинах.) Клеопа розповідає Йому новини (люди взагалі люблять розповідати Богові новини про Нього); Клеопа говорить про втрачені надії на Месію, про те, як подивували їх жінки звісткою про Воскресіння, як апостоли ходили до гроба. Однак усі ці новини, заголовки вчорашніх газет, не задовольняють нового Супутника. Він не ходить довкола й не соромиться говорити прямо: О безумні й запеклого серця, щоб повірити всьому, про що сповіщали Пророки! Чи ж Христові не це перетерпіти треба було, і ввійти у Свою славу? Без натяків і притч Він пояснює їм усе сказане про Христа (про Нього) від Мойсея й усіх пророків, і новини стають звісткою, Євангелієм, Одкровенням; вогонь сходить із небес на землю, і в серцях Луки та Клеопи розгоряється полум’я: перші іскри світової християнської пожежі.
Вони йдуть утрьох, і дорога змінюється. Тепер це інший шлях — не печалі, а надії, не втрати, а віднайдення. Відблиск полум’я лягає на нього: крізь хмари просвічують промені заходу, і вечірні тіні здаються не зловісними, зовсім ні, а м’якими й теплими; і в інших часах і просторах переможена армія знову піднімає знамена, вигнанець бачить шпилі й куполи своєї батьківщини, а матрос помічає в тумані світло маяка.
Господь забарився перед Еммаусом і показав, що хоче йти далі. Лука та Клеопа попросили Його залишитися з ними, і Він погодився. Чи міг Він піти: в інше селище, чи могли б вони відпустити Його? Може, це теж було питанням: як триразове Симоне, сину Йонин, чи ти любиш Мене? Але вони подбали про Бога (як про подорожнього), вони не хотіли відпускати випадкового супутника одного в ніч: не пускали Його й намовляли: Зостанься з нами, бо вже вечоріє, і кінчається день. І Він увійшов, щоб із ними побути. І було, коли сів Він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив, і, ламаючи, їм подавав... Тоді очі відкрилися їм, і пізнали Його. Але Він став для них невидимий...
У ту ж годину вони полишають дім, де могли б відпочити після довгого шляху, і швидко йдуть (біжать) по дорозі з Еммауса в Єрусалим: цей порив, бажання поділитися звісткою, теж є початком, заснуванням Церкви, і Жорж Бернанос напише: «Церква — це дійсно рух, сила, спрямована вперед: адже немало побожних людей вірить або вдає, ніби вірить, що Церква — захисток, притулок, свого роду духовний готель, із вікон якого можна із задоволенням спостерігати, як місять вуличну багнюку перехожі — чужинці, не пожильці». Сутеніє, у кронах дерев загоряються зорі, але подорожні не самі (втім, вони ніколи не були самотніми): десь неподалік, спереду або трохи позаду, повертаються від гори Моріа Авраам та Ісаак, по стежках трохи далі поспішають до Вифлеєма пастухи, й усі ці дороги, стежини й хайвеї зливаються в єдиний шлях додому.
Вони повернулись до Єрусалима, і знайшли там у зборі Одинадцятьох, і тих, що з ними були, які розповідали, що Господь дійсно воскрес, і з’явився був Симонові. А вони розповіли, що сталось було на дорозі, і як пізнали Його в ламанні хліба. І, як вони говорили оце, Сам Ісус став між ними, і промовив до них: Мир вам!
