Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Достоєвський in my life

Протоієрей Андрій Ткачов:

Достоєвський народився й виховувався у Православній вірі. Він ніколи (навіть у період революційної юності) не відрікався від неї. По батьківській лінії він навіть мав своїм предком священика. Але попри це все життя він тяжко й довго йшов до ясного сповідування і проповідування Православ’я. Він ішов, як сам говорив, від «осанни хлопчика» до нової «осанни» людини, яка пройшла крізь пітьму всіх сумнівів і спокус.

Ця досвідченість Достоєвського робить його творчість неоціненною для нас — його пізніх нащадків. Іноді навіть здається, що для нас-то він і писав, а не для своїх сучасників, які хоч і зневажали вже Святу Церкву, та все ж не знищували її.

І Лик Христовий, й Ім’я Боже назавжди повинні були стертися з пам’яті останніх поколінь. Таким був задум «великої епохи», і задум виконувався старанно. Але ось у часи, коли не можна було ані купити Біблію, ні навіть чути про Святих Отців; коли за це можна було розплатитися свободою або життям, у цей самий час до тисяч людей приходив зі сторінок своїх романів «дивний письменник», брав їх за руку і вів. Він вів людину крізь душні генделі й слизькі сходові клітки, через кімнати на горищі й бараки в’язниці, але насправді він проводив їх крізь слизькі закапелки сумнівів, крізь пітьму їхнього невірства. На світло. До Христа.

Зненацька, як друг Нареченого, Достоєвський влаштовував цю зустріч. Ця зустріч — одночасно і Суд, і Царство. Витягнуті генієм Достоєвського зі шкаралупи на світ Божий, читачі, як на Суді, розходяться на два боки. Тільки не «праворуч» і «ліворуч», а «вперед» і «назад». Той, хто ступив уперед, неначе прозрілий євангельський сліпий, каже: Вірую, Господи! (Ін. 9:38). Інший не ступає вперед, а кидається геть із біблійним криком: Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою? (Іов. 7:19). Для тих, хто втік, Достоєвський стає символом похмурої та занудної людини, яка заважає жити. А для перших Федір Михайлович стає насправді дорогим. Не за красу стилю, не за витонченіть думок, а за те, що завдяки йому ще для однієї душі відбулася подія, про яку сказано, що вона — «єдина на потребу».

Максим Федорченко, 29 років, юрист:

Достоєвський для мене виявився найталановитішим пропагандистом і тлумачем християнства серед російських письменників ХІХ століття. Деякі абзаци з «Ідіота» сповнені такого пронизливого відчуття присутності Бога, що їх неможливо не прочитати вголос будь-кому, хто перебуває поряд, щоб розділити радість цього відчуття... Дуже хочу, щоби нинішні православні письменники частіше читали Достоєвського. І писали б так само — без патоки, єлею та інфантильної наївності. Щоразу, натикаючись на чергову недолугу спробу «православної пропаганди», згадую слова Модслі, героя роману Роберта Шеклі «Координати чудес»: «Але є і простіша причина, аби уникати релігії... — Стиль. Бундючний, резонерський, хворобливо-солодкавий, опікунський, штучний, нудний, насичений невиразними образами чи голосними лозунгами, придатний лише для чутливих старих дам чи малокровних діток. Ні, у церкві я Бога не знайду, навіть якщо й піду туди. В цього старого джентльмена надто багато смаку і твердості, надто багато гордості та гніву. Не можу повірити, що він у церкві, й крапка. А для чого я піду туди, де Бога нема?» — А ось у творах Достоєвського Бог є. Точно є. Відчутно є.

Наталія Багінська, 30 років, історик:

Зрозуміти — значить пробачити. Ось головне, чому навчив Федір Михайлович у духовній майстерні своїх томів. Не лише цієї мудрості, а й щонайважчому ремеслу прощення.

...Думаєш, що читаєш художній роман, а тим часом, сторінка за сторінкою, тобі прививають основи православної етики. Адже «Не судіть» і «Прощайте ворогам своїм» — чудне і майже невиконанне завдання для людського єства. А Достоєвський готує до прощення практично всього живого, вказує способи, вивертаючи навиворіт неспокій думок і внутрішню боротьбу, ставить світильник у пітьмі чужої душі. Такого не відчуєш у моральних кодексах гуманістів і дейлів карнегі.

Хитренький Достоєвський! Тáк от, ненароком, прилипає читач до хвилююче високого, а потім, перегорнувши останню сторінку, вже не може лишатися таким, як раніше, і починає жадібно шукати джерело Любові й Усепрощення, яке живило автора!

Я належу до числа тих радянських людей, яким книги Достоєвського відкрили іншу реальність і виштовхнули на пошуки істини. Дякую, Господи, за Достоєвського!

Сергій Кіріцев, 27 років, журналіст:

Є чудовий вираз у церковнослов’янській мові ― «благоухание кротости». Він метафоричний, як з’явлення ангела: душевна якість не може мати запаху, як і безтілесний дух не може мати тіла.

Достоєвського я відкрив для себе романом «Злочин і кара», а сам роман відкрився мені в самому кінці, там, де в каторжника Раскольнікова течуть сльози. Зовсім не завжди головна думка має міститися в першій фразі чи у назві...

Вперше я прочитав «Злочин і кару», коли мені було близько тринадцяти років. І, чесно кажучи, мало що зрозумів. Сам злочин, світоглядні митарства Раскольнікова та Свидригайлова, прозірливість слідчого вразили мене не більше, ніж звичайний сюжет психологічного детективу, чим, по суті, й залишився би для мене «Злочин і кара» в тому віці, якби не один персонаж. Він підкорив і завоював мене одразу, він підкорює і завойовує досі — це Соня Мармеладова.

Мені здається, що це один із найкращих жіночих образів, створений у всій російській літературі. І досі я дивуюся тому, як мало уваги приділено йому в романі порівняно з іншими дійовими особами. Куди старанніше пропрацьовані й розкриті й Раскольніков, і Свидригайлов, і Мармеладов, а також слідчий Порфирій Петрович. Соня проходить ніби в затінку цих чоловіків, проходить крізь них, не вміючи навіть зрозуміти розумом, що за маячня їм напливає у голову. Але що відбувається в кінці роману? Коли стихає шум від скреготу душевних зубів, коли всі тривожні, покорчені зсередини персонажі зникають зі сторінок, опадають, наче осіннє листя, саме вона виявляється твердішою і сильнішою за всіх, саме вона, так само нечутно і в затінку, лишається біля Раскольнікова. Саме вона опиняється поряд із ним у найкращий момент роману.

«Раптом біля нього опинилася Соня. Вона підійшла ледь чутно й сіла з ним поряд. Було ще дуже рано, ранкова прохолода ще не стала м’якшою. На ній був її бідний, старий бурнус і зелена хустина. На її обличчі ще лишалися ознаки хвороби, воно схудло, поблідло, змарніло. Вона привітно й радісно всміхнулася йому, але, як завжди, боязко простягнула йому свою руку».

Сам злочин і його горезвісна та складна ідея «тварь дрожащая или право имею?» не зворушили мене так, як зворушили прості й очисні сльози каяття. Для мене «Злочин і кара» радше називався тоді «Кара і каяття».

Я чекав і прагнув каяття Раскольнікова як свідчення, що людина здатна перемогти й позбавитися від жаху власного «я». Заради маленького (але такого відрадного!) кінцевого розділу, заради цього світлого й дорогого своєю лагідністю жіночого образу я готовий був у тринадцять років слідкувати за всіма психологічними й детективними хитросплетіннями роману.

«...але одна думка промайнула в ньому: „Хіба можуть її переконання тепер не бути й моїми переконаннями? Її почуття, її прагнення, хоча б... “»

Точно можу сказати, що саме з цього жіночого образу й почався для мене Федір Михайлович Достоєвський.

Олена Кисельова, видавець, 28 років:

Перша зустріч із Достоєвським відбулася років у дванадцять, і ця зустріч була наскільки випадковою, настільки й промислительною. Це був роман «Бідні люди». Дощовий «піддашно-підвальний» Петербург, мрійливі романтики й лагідні цнотливі панянки, що так по-новому для мене говорили про життєві труднощі, про пороки й чесноти... Це було відкриття. Відкриття, яке настільки зворушило мене, що я пам’ятаю силу його переживання й досі. Після тієї, «випадкової», книги поступово були прочитані інші книги письменника, уже зі збірки творів. І щоразу — ніби піднімається завіса повсякденності, земної буденщини, з’являється питання: для чого я живу? У цьому, напевно, головна заслуга Достоєвського: він підштовхує людину до основного питання — про сенс її буття. Один мій знайомий вважає, що Достоєвський потрібен людині на певному етапі — етапі пошуку. Напевно, так і є. Зараз я вже не читаю його книг, «Бісів» так і не змогла осилити: до приходу в Православ’я не встигла, а тепер не можу. Але відчуваю глибоку вдячність до великого письменника. Озираючись назад, я розумію, що його книги були однією зі сходинок на сходах, які вели до Церкви. Увірвавшись у моє життя, Федір Михайлович вів мене по ньому, поки не привів до Євангелія. Достоєвський не просто «залишив слід у моєму житті» — він в’ївся в моє серце, глибоко, назавжди, наче зріднився з моєю душею.

Було й іще кілька знаменних подій, із яких видно участь письменника в моїй долі, і це вже можна порівняти з дією святих. Але події ці — надто особисті, тому про них змовчу.

Катерина Ткачова, редактор, 25 років:

У наші часи, коли людство живе на зовнішній поверхні життя, Достоєвський — це занурення на величезну глибину.

Здавалось би, мистецтво покликане прикладати до життя вищі мірки, вказувати людині шлях до істини, проходити цей шлях разом із нею, будити в людині людину. Сучасне мистецтво у своїй переважній більшості недалеко відходить від рекламних роликів. Створюється оманливе враження, що якщо наш побут облаштовано так, аби «жити граючись», наш імідж — у порядку, кар’єра рухається — то більше ніяких питань до життя у нас виникати не повинно.

Вік швидкостей і комп’ютерних технологій спрощує побут — і в той же час непростимо спрощує наше внутрішнє життя. Відображаючись у нескінченних дзеркалах — соціальний статус, посада, добре ім’я і достойний зовнішній антураж, — ми не вміємо зазирнути самим собі в очі, в душу. Що відбувається на її глибинах, яка висота і яка ницість ховається в кожному з нас — не це є предметом нашого повсякденного інтересу. Ми не знайомі по-справжньому з собою, а, отже, й одне з одним, і зі світом, у якому ми живемо.

Достоєвський, здається, повертає життєвим явищам і людським переживанням справдешню глибину сенсу. Його герої — такі ж люди, як і ми. Вони зовсім не являються на сторінках книги з резонерськими нотаціями про глибину природи речей, від яких читач солодко позіхає у кріслі біля торшера. Вони просто страждають, люблять, борються — але ж які це живі, справжні люди! Кожному зі своїх героїв автор дарує багатогранну, тонко виписану душу. До кожної душі ніби прикладена лінійка — від мінус до плюс нескінченності. Мінус — підлості й зрадливості. Плюс — любові та правди: богоподібності. Мимоволі читач опиняється вписаним у цю систему координат, мимоволі визначає своє в ній місце. І тут стає можливим чудо: сліпі — прозрівають.

Звісно, серед класиків ми зустрінемо багато прикладів подібного глибинного дослідження душі людської. Але саме Достоєвський (він чи то знав і вірив, чи то інтуїтивно дійшов до цього) зумів підкреслити найважливіші властивості людського духу: муки совісті й жадання Бога, нічим не втамовуване. Усі борсання, пошуки, несамовиті пристрасті мають один корінь: неможливість отримати внутрішній спокій, не примирившись із Творцем. Наскільки відкрита людина до цього почуття — настільки вона жива. Наскільки здатна вона його осмислити й підкорити своє життя поклику Творця — настільки живою вона буде в майбутньому житті.

Звісно, у подорож по морях-океанах духовного світу слід вирушати під керівництвом Євангелія і святоотецьких творів. Світська література, як добра старенька няня, лише помахає нам хустинкою на березі. Але ж нерідко буває, що на борту рятівного церковного корабля люди опиняються завдяки щирості й геніальності великих світських письменників — таких як Достоєвський.

Опублiковано: № 5 (24) Дата публiкацiї на сайтi: 02 October 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Достоєвський in my life

Достоєвський in my life

Журнал «Отрок.ua»
11 листопада 2006 року виповнюється 185 років із дня народження Федора Михайловича Достоєвського. Після смерті письменника минуло вже 125 років. Сьогодні нам хотілося тихо й неспішно поговорити один з одним і з читачем про те, що в нашому житті значив Достоєвський. Не рекламувати. Не захоплюватися. Просто розгледіти у своїй душі сліди, залишені письменником. Пом’янути раба Божого Федора…
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: