Країна біблійної райдуги

Що спільного між такими відомими людьми, як генералісимус Олександр Суворов, мариніст Іван Айвазовський, священик Павло Флоренський, письменник Василь Немирович-Данченко, поет Булат Окуджава? Сполучна ланка між усіма цими видатними людьми — той несподіваний для багатьох факт, що в жилах кожного з них текла вірменська кров. Навіть митник-герой з фільму «Біле сонце пустелі» актор Павло Луспекаєв — і той при заповненні радянських анкет у відомій п’ятій графі завжди з гордістю писав — «вірменин». А його прізвище бере свій початок від вірменського княжого роду — Лусбекян.

Вірменія... В обивателя, що встиг пожити серед п’ятнадцяти радянських республік, відразу виникають певні асоціації. Гірська вершина Арарат, чия засніжена шапка прикрашала етикетку однойменного коньяку. Виняткова кухня й щира гостинність, властива всім кавказьким народностям. Абрикоси, гранати, виноградні грона, якими Вірменія щедро наповнювала наші ринки. Але ще Вірменія — це й сумновідома трагедія 1988 року в Спітаку, що не залишила байдужним жоден народ великої «родини» колишнього СРСР. Це й драматичні події в Нагірному Карабаху, що забрали життя багатьох молодих солдатів.

Та незважаючи на загальне уявлення, Вірменія все ж для багатьох із нас подібна до айсберга, релігійна, культурна, історична частина якого лишається прихованою.

Моє особисте знайомство з Вірменією почалося здалека, у прямому розумінні слова, а саме — у Венеції, на конференції з біблеїстики. Захват від доповіді професора-священика Богоса Левона Зекіяна й відвідини Вірменського острова у Венеціанській лагуні підштовхнули до глибшого вивчення історії та традицій цього унікального народу. До речі, вроджене прагнення до осягнення незвіданого у вірменів я відзначив для себе в монастирському музеї на венеціанському Вірменському острові, де зібрано унікальну колекцію візантійського скла, артефактів з Єгипту й Шумеру, а основною визначною пам’яткою музею монастиря є єгипетська мумія Неметхетамона (XV ст. до Р. Х.).

Ковчег Ноя та кам’яний паспорт Єревана

Кожен народ територіально прив’язаний до якоїсь частини суходолу. Що стосується вірменів, у них дві батьківщини: одна історична, а інша — та, що дісталася в результаті політичної несправедливості. Сьогодні ця територія дорівнює за площею сучасній Київській області.

Моєму подиву не було меж, коли я вперше побачив карту, що зафіксувала кульмінаційну точку розширення кордонів Вірменської держави часів Тиграна Великого (I ст. до Р. Х.). Східна частина сучасної Туреччини, сучасні Ліван і Сирія, частково північ сучасного Ізраїлю та Йорданії, а також частково північ Іраку й Ірану, Азербайджан, Грузія — колись усе це були землі Великої Вірменії.

Справді, історичною батьківщиною вірменів є Вірменське нагір’я, яке можна назвати «гірським островом» відносно Анатолійського й Іранського плато, розташованих нижче. Саме звідси беруть початок п’ять найбільших річок Близького Сходу: Євфрат, Тигр, Арацані, Чорох, Кура. У центрі Вірменського нагір’я здіймається біблійна гора Арарат (яка нині перебуває на території Туреччини) — найвища точка на Близькому Сході. На її вершині, як відомо з Писання, зупинився Ковчег патріарха Ноя. На жаль, сьогодні влада Туреччини не дає вченим доступу на Арарат, і досліджувати питання про залишки Ноєвого ковчега можна тільки за фотографіями з космосу.

Можна припустити, що саме на тій частині суходолу, яку вперше побачив Ной після Потопу, і з’явилося згодом місто Єреван (дванадцята за рахунком столиця Вірменії), адже вірменською мовою «єревал» означає «з’являтися», а «єревангал» — «показатися».

Клинописний кам’яний «паспорт» Єревана сьогодні експонується в державному музеї Вірменії. За його даними, Єреван на 29 років старший за Рим! (Вічне місто засноване 753 р. до Р. Х.).

Айстан — Урарту — Вірменія

У середині II тисячоліття до Р.Х., за 500 років до помазання першого царя в Ізраїлі, у Вірменії вже була створена держава, що об’єднала всі вірменські племена в єдиний народ. Спочатку Вірменія називалася Айстан, а самі вірмени й сьогодні йменують себе «ай». Нам, напевно, з підручників з історії Вірменія більш відома як прадавня держава Урарту — так вона іменувалася в клинописних джерелах придворної ассірійської канцелярії.

«Ванське царство», «Царство Єрвандуні», «Входження до складу Ахеменідської держави», «Селевкіди й Вірменські царства», «Вірмено-Понтійський союз» — усе це сухі назви параграфів із підручника з історії Вірменії. Але навіть побіжне знайомство зі змістом породжує повагу до народу з таким минулим.

Християнська Вірменія

Якщо колись при розв’язуванні кросвордів вам доведеться відповідати на запитання, яка держава першою прийняла християнство, знайте, це — Вірменія. У західній і східній частинах Римської імперії ще курився дим перед римським і еллінським язичницькими пантеонами, ще тривали гоніння на християн — а у Вірменії євангельське насіння, посіяне апостолами Фадеєм і Варфоломієм, уже принесло добрі й рясні плоди: 301 року Вірменія стала першою у світі християнською державою. Для порівняння: незважаючи на те, що імператор Константин Великий 313 р. припинив гоніння на християн, а 325 р. був скликаний Перший Вселенський Собор, все ж таки Візантійська імперія офіційно стала християнською державою тільки 380 р., після прийняття едикту імператора Феодосія І.

Першим предстоятелем Вірменської Церкви став місіонер-трудівник, сповідник святитель Григорій, якого вірмени з любов’ю й гордістю називають «Просвітитель».

Зв’язок Вірменії та її сусідки й сестри в Христі, Східної Римської імперії, був дуже тісним. Аж до 387 р. усі католикоси* від святого Григорія Просвітителя до Нерсеса Великого хіротонісались у Каппадокії, сама ж Вірменія була митрополією Кесарійської Церкви** . Літургійна традиція, як і богослужбова мова, протягом цього періоду були єдині, а вірменський єпископат брав активну участь у житті Вселенської Церкви. Вірменські делегати брали участь у роботі I і II Вселенських Соборів. Однак через поділ Вірменії 387 р. між Персією та Римом новий католикос Ісаак, опинившись на території персів, був ув’язнений, внаслідок чого вірменська делегація не потрапила на III Вселенський Собор. Проте після звільнення з в’язниці католикос Ісаак скликає 435 р. Аштішатський Собор, на якому анафематствує Несторія***, підтверджуючи тим самим канонічну симфонію з отцями III Вселенського Собору. Однак, будучи непримиренними супротивниками єресі Несторія, вірменські богослови мимохіть створили цим передумову до монофізитства**** .

*καθολικός — усезагальний (єпископ).

** У підпису під актами Першого Вселенського Собору (325 р.) архієпископ Леонтій означив свій титул таким чином: «архієпископ Кесарії Каппадокійської, Понту Галатійського, Пафлагонії, Понту Птолемаїкського, Малої та Великої Вірменії».
*** На цьому ж Соборі було виголошено анафему Феодору Мопсуетійському та Діодору Тарсійському, у результаті чого вірменські отці пішли далі за отців III Вселенського Собору — адже єресь Феодора буде засуждено лише на V Вселенському Соборі.
**** Монофізитство (µόνος — «один, єдиний», φύσις — «природа, єство») — доктрина, що визнає в Христі лише природу Божественну й цілковито відкидає Його людську природу.

Зрада по-грецьки

Відчуття сусідства з такою сильною єдиновірною державою, як Візантійська імперія, породило у вірменів ілюзію, що в критичний момент вони можуть розраховувати на заступництво. У цьому й полягав трагізм ситуації, у якій опинився вірменський народ і яка задала проекцію розвитку подальших міжцерковних стосунків Візантії й Вірменії.

451 рік у історії Церкви відомий тим, що в місті Халкідоні проходив IV Вселенський Собор, на якому було засуджено єресь монофізитства. Але мало кому відомий той факт, що цього ж року у Вірменії християни відстоювали свою віру далеко не в богословських дискусіях. На вимогу перського царя відректися від християнства й прийняти зороастризм вірмени, зібравшись на нараду в Арташаті, написали від імені всього населення лист із обґрунтуванням відмови. Це й спровокувало вторгнення перської армії у Вірменію.

Вірмени були впевнені, що у війні з персами за вірність Христу вони отримають обіцяну напередодні допомогу від Візантії. Однак перси на той момент уже встигли отримати від імператора Маркіана запевнення про невтручання...

26 травня 451 р. головнокомандуючий вірменською армією Вардан Маміконян і 1036 воїнів кров’ю засвідчили свою вірність християнській вірі в бою з істотно сильнішим супротивником. Загиблі були зараховані до лику святих, як і католикос Йосип, страчений персами трохи пізніше.

Зрозуміло, що ім’я імператора Маркіана стало ненависним для вірменів, і свою ненависть до василевса вони перенесли й на ороси IV Вселенського Собору...

Зважимося припустити, що бумеранг зрадництва, колись пущений Візантією проти християнської Вірменії, повернувся назад у Константинополь 1204 р., коли до його стін підійшли з високо піднятими християнськими прапорами, виблискуючи на сонці мечами й обладунками, лицарі IV Хрестового походу...

Але ж Візантія багато чим зобов’язана Вірменії. І не тільки в силу того, що імператорська гвардія складалася з вірменів, подібно до того, як Папська гвардія у Ватикані складається зі швейцарців. Взагалі, військова міць, військова організація й військовий талант Візантії — заслуга вірменів, як воєначальників, так і простих солдатів. Вірменські піші загони й вірменська кавалерія вважалися кращими частинами візантійської армії, безоглядно відданими своєму імператорові. До речі, з усіх імператорів Візантійської імперії п’ятдесят чотири (а це 67%) були вірменами*. Деякі історики вважають, що саме відсторонення вірменів від керування бойовими частинами в переддень IV Хрестового походу й стало причиною поразки, завданої турками.

* Дехто з візантійських імператорів, незважаючи на наявність вірменського коріння, влаштовував гоніння на своїх одноплеменців. Так, деякі хроністи повідомляють, що в VI ст. бунтівний князь Смбат, переслідуваний імператором-вірменом Маврикієм, висадився в Криму і піднявся вгору за течією Дніпра. Увага, кияни! Саме на кручах, де згодом постане Київ, князь-вірмен будує могутню цитадель Смбатас на горі, котру іменують до сьогодні Замковою.

Між молотом і ковадлом

У історика Нейла Фолкнера в його книзі «Апокаліпсис, або Перша Іудейська війна» я колись прочитав, що Вірменія була свого роду Польщею Прадавнього Сходу. Дійсно, Вірменія мала настільки важливе стратегічне значення, що спокійне життя країни постійно порушували військові марші армій тих імперій, між якими їй доводилося існувати. На жаль, майданчиком для з’ясування стосунків між наддержавами в більшості випадків вибиралася сама ж буферна Вірменія; у багатьох конфліктах ворогуючі держави залучали її на свою сторону.

«Вірменів неможливо перемогти, їх треба розділяти», — ці слова сказав у IV ст. до Р.Х. цар Дарій I, котрий зазнав поразки у Вірменії. Ця установка виявилася не просто дієвою, але й позачасовою — на століття.

Після першого розділу Вірменії між Римською імперією та Парфією (387 р.) її народ ще не раз перекроювали наддержави. Так другий розділ території Вірменії відбувся 591 р., але вже між Візантійською імперією та сасанідською Персією.

Протягом усього цього періоду вірмени не здавалися та, зберігаючи відданість вірі в Христа, боролися за свою незалежність. Свідченням тому може бути створення та існування Кілікійського вірменського царства в оточенні Сельджукського Іконійського султанату, якому не змогла протистояти Візантійська імперія. Фактично цьому християнському острівцю було призначено стати другою в Малій Азії батьківщиною розсіяних вірменів. Саме сюди з міста Ані був перенесений престол католикоса. Перебуваючи в мусульманському оточенні, князі вірменської Кілікії карбували золоті, срібні й мідні монети зі своїм зображенням і легендою (написом) вірменською мовою. Саме в цей період були встановлені торговельні зв’язки з Венецією та Генуєю.

Дивовижно, але коли в XIII ст. мамелюкська Єгипетська держава завоювала одне за одним створені хрестоносцями в Палестині держави, єдиною нескореною християнською державою на Близькому Сході залишалося Кілікійське вірменське царство! І тільки 1375 р. мамелюкам все ж таки вдалося зламати опір вірменів, і християнська Кілікія впала — вірменський народ втратив державність більше ніж на 500 років.

1386-й, 1394-й, 1398-й, 1403-й — це роки, у які армія Тамерлана спустошувала Вірменію, внаслідок чого більшу частину населення було знищено.

1453 р. — рік захоплення Константинополя турками-османами, після якого османська Туреччина перетворилася в найсильнішу державу Близького Сходу. Під її владою опинилися Балканські країни й уся Мала Азія. Саме між османською Туреччиною та сефевідським Іраном 1555 р. і відбувся третій розділ території багатостраждальної Вірменії, а 1639 р., після насильницької депортації 300 тисяч вірменів до Ірану, відбувся четвертий переділ.

Вірменський Ренесанс

Вражає те, що саме в цей трагічний період вірменська культура й мистецтво переживали свій Ренесанс. З X по XIV століття були створено багато шедеврів церковної хорової музики; у цей же час були винайдені «хази» — спеціальна система знаків для запису музики, фактично аналог візантійських «невм» і давньоруських «гаків». Розцвіла вірменська архітектура — були зведені храми в Санаїні, Ахпаті, Кечарисі, Агарцині, Гошаванку, а також вирубаний у скельному масиві знаменитий монастирський комплекс у Гегарді. Напевно, найвідомішим зодчим цього часу можна назвати архітектора Трдата. Саме він узявся за реконструкцію купола храму Святої Софії в Константинополі, зруйнованого землетрусом, коли його грецькі колеги визнали своє безсилля. Відновлений Трдатом купол Святої Софії тримається дотепер!

Мало хто знає, що до відкриття 1200 р. у Парижі першого європейського університету у Вірменії вже існували його аналоги, іменовані вардапетаранами (вищі школи), де вивчали «7 вільних мистецтв». Окремо були медичні вардапетарани. А Гладзорський вардапетаран, що був створений за європейським зразком і мав два факультети — богословський і юридичний, — 1280 р. першим у Вірменії отримав титул університету. Відродження переживала й література: саме в цей період Григор Нарекаці написав «Книгу скорботних пісень», яку сьогодні перекладено багатьма мовами світу.

Не можна не згадати й про генія зодчого Манвела, творця храму Сурб-Хач (Святий Хрест) і портової гавані на острові Ахтамар, і про ті знамениті хачкари, які створила ця талановита людина.

Хачкари (у перекладі дослівно «хрест-камінь») — це унікальний, суто вірменський вид кам’яного декоративно-прикладного мистецтва. Кожний хачкар являє собою кам’яну стелу з вирізаним на ній зображенням хреста, витончено прикрашену орнаментом. Жоден хачкар, навіть виготовлений тим самим майстром, не повторюється.

Вардопет Месроп Маштоц

Людині, яка гостює у Вірменії та прагне познайомитися ближче з її культурою, необхідно відвідати Матенадаран — головне сховище книг. Чого не було в історії вірменської книги, так це згорнутих у рулон манускриптів. Перші зразки вірменських книг, що дійшли до нас, V-VI ст. зброшуровані, прошиті й мають палітурку або обкладинку.

Вірменська традиція пов’язує створення вірменської писемності з перекладом книг Святого Письма*. Але, безсумнівно, до появи нового алфавіту «Єркатагір» крім клинопису, арамейської та грецької мови у вірменів був свій спосіб письма. На жаль, ніяких епіграфічних свідчень і артефактів із фіксацією прадавніх записів до нашого часу не збереглося.

* Перша книга Святого Письма, перекладена із сирійської на вірменську, — книга Притч.

Месроп Маштоц — людина, якій належить честь створення вірменського алфавіту. Сьогодні вірмени, читаючи газети, відправляючи смс-повідомлення, іноді навіть не замислюються, яким скарбом вони володіють.

Колись відомий лінгвіст Мейєр сказав, що вірменський алфавіт — це шедевр. Його унікальність полягає в тому, що з 36 літер кожному символу відповідає певний звук, і навпаки ( для порівняння: у російському алфавіті всього 33 літери, з них 2 не позначають звуків).

У вірменському алфавіті (до речі, як і в абетці церковнослов’янської мови) кожна літера наділена своїм числовим значенням. Відносно недавно журналіст і дослідник Едуард Аянян склав числові коди букв у вірменських назвах металів і одержав саме ті числа, що проставлені Менделєєвим у верхніх кутках комірок його таблиці для позначення атомних зарядів тих же хімічних елементів. Наприклад, золото (вірм. «воскі») — 79; свинець (вірм. «арчіч») — 82, як у періодичній системі. Але ж Месроп Маштоц не придумував слів і тим більше — вірменської мови, яка сформувалася за тисячі років до офіційної дати створення вірменського алфавіту — 405 р.!

Пізніше Месроп Маштоц набирає школу й за допомогою ста учнів перекладає із сірійської на вірменську мову книги Святого Письма. Вірменський переклад Біблії названий палеографом Ф. Кросом королевою перекладу. І незважаючи на те, що сьогодні філологи цікавляться, чи залишилося хоч щось від первісного перекладу Біблії із сирійської, адже 432 р. у Вірменію потрапляє грецький переклад Писання — Септуагінта, текст якого був згодом погоджений із первісним варіантом, — праця Месропа Маштоца, безсумнівно, непересічна, за що Месроп визнаний гідним титулу «вардапет» — учитель Церкви.

Прикметно, що сьогодні в усьому світі в музеях і бібліотеках зберігається близько 30 тисяч вірменських рукописних книг (і це тільки ті рукописи, які збереглися). А якщо врахувати, що за всю історію Візантії було створено близько 50 тисяч рукописних фоліантів, цей факт викликає ще більшу повагу до вірменів як до книголюбної і начитаної нації.

Ми можемо тильки припустити зв’язок між такою вражаючою кількістю рукописів — і тим «ноу-хау», яким володіли вірменські переписувачі книг і каліграфи, що писали під диктовку автора. Звичайне перо переписувача у вірменів у результаті технічної еволюції досить рано було перетворено на перший прототип «авторучки»: до верхньої частини пера-калама прикріплювався пухирець із чорнилом. Завдяки цьому переписувачі були звільнені від безперестанного вмочування пера в чорнильницю. Так у заключних розділах рукописів вірменські переписувачі нерідко додають: «Щораз, набравши чорнило в калам, писав 900, навіть 920-930 і більше літер».

Після падіння Кілікійського царства престол католикоса повертається у Вірменію, і з 1441 р. і до наших часів резиденція католикоса всіх вірменів знаходиться в Ечміадзині.

Католикоси, що впродовж усієї історії християнської Вірменії були духовними лідерами вірменського народу й докладали всіх зусиль для збереження вірменами вірності Христу, не втрачали надії на повернення незалежності. 1547-го, 1562-го, 1677-го років вони ініціювали звернення до урядів європейських держав. Але Європа, не зацікавлена в допомозі вірменам, мовчала. Розчарувавшись у політиці європейських монархів, але все-таки не втрачаючи надії, 1701 р. вірменська делегація на чолі з Ісраелем Орі звертається до російського імператора Петра I з проханням підтримати визвольну кампанію проти турків і персів. Цією аудієнцією було покладено початок спробам російського престолу допомогти багатостраждальному вірменському народу. І тільки за століття в ході I і II Російсько-перських воєн за участі вірменського добровольчого ополчення були досягнуті перші перемоги у звільненні Вірменії й поверненні вірменського населення з іранського полону. Але все-таки значна частина — гірська, західна Вірменія (Сасун, Зейтун) з вірменським населенням залишалася в мусульманській ізоляції Османської Туреччин

Геноцид

При зміні уряду будь-який народ пов’язує своє майбутнє зі сподіваннями на зміни на краще.

1908 р. в Туреччині після державного перевороту й повалення кривавого режиму Абдул Хаміда II до влади прийшла партія молодотурків. У вірменів з’явилася надія на довгоочікуване відновлення прав християн у новій країні... Але 1909 р. був ознаменований масовим винищенням вірменського населення в Кілікії з мовчазної згоди нового уряду. Загинуло 30 тисяч людей. Це було страшним початком тотального планомірного знищення вірменського народу.

Ці події початку століття дуже подібні до тих, що відбудуться за два десятиліття в націонал-соціалістичній Німеччині...

Важко підібрати слова, щоб описати те, що трапилося в цей трагічний трирічний період з 1915 по 1918 рр. Як видно, рішення потурчити всіх підданих Туреччини, а християн знищити, прийняте 1911 р. на таємній нараді партії молодотурок у Салоніках, знайшло практичне втілення в геноциді, здійсненому за певним планом. Вірменія втратилася півтора мільйона своїх синів і дочок. Очевидець цих звірств відомий вірменський композитор і священик Комітас збожеволів... Варто відзначити, що турки й офіційна турецька історіографія не визнають умисності знищення вірменського населення в Османській імперії. У той же час у ряді країн світу (Швейцарія, Франція, Аргентина й ін.) діють закони, що передбачають покарання за заперечення геноциду вірменів.

Трагічна й сумна доля вірменського народу, сполучена з постійною боротьбою, може бути відчута тим, хто навіть уперше чує мелодію старовинного інструмента дудука. Зовні дудук нагадує звичайну флейту, та яка ж велична магія звуку цього інструмента, що не залишає байдужим навіть найчерствіше серце. Композитор XX ст. Арам Хачатурян дуже містко сказав: «Дудук — це єдиний інструмент, який змушує мене плакати».

Замість висновку

Майже в кожному православному храмі нашої батьківщини є зриме нагадування про Вірменію — країну надій оновленого людства, країну біблійної райдуги — улюблений образ Нерукотворного Спаса. Який же тут зв’язок з Вірменією?

Під час земного життя Христа Спасителя столицею Великої Вірменії було місто Едесса, що колись вразило своєю красою Олександра Македонського настільки, що народжену доньку він назвав Едессою. Так от, згідно з переданням, цар Абгар (Авгар) запрошував сюди, до Вірменії, Ісуса Христа: «Чув я також, що багато хто... ремствує на Тебе і хоче віддати Тебе на муки. У мене є невелике, але красиве місто, його досить було би для нас обох». Ось так просто, щиро, з притаманною для вірмен гостинністю запрошував цар Абгар Спасителя. Господь же у відповідь на це запрошення відправив царю в подарунок убрус (плат), на якому проявився відбиток Його обличчя. Так з’явився в історії іконографії перший оригінальний Нерукотворний Образ. У цьому переданні — весь вірменський народ зі всіма його характерними якостями — привітністю, щирістю, відданістю Христу.

Відвідуючи Вірменію, я звернув увагу на те, що зустріти ображену або озлоблену людину тут майже неможливо. Усі жваві, усіх щось надихає. Люди доброзичливі. У всіх живі очі, що виграють природною невинною хитринкою. Мимохіть згадуєш слова Осипа Мандельштама: «Життєве наповнення вірмен, їхня груба ласкавість, їхня шляхетна „трудова кістка“, їхня невимовна відраза до всілякої метафізики та прекрасна фамільярність зі світом реальних речей — усе це казало мені: ти пильнуєш, не бійся свого часу, не лукав...»