Пам’ятаю, як у дитинстві мені хотілося мати рамку для фото у вигляді посрібленого гіллястого дерева. Аби на кожній гілці висіла невелика овальна рамочка для портрета. У той час такі рамки коштували дорого. У них кожна деталь була зроблена, як мені здавалося, з майстерністю Мікеланджело: кора дерева, маленькі тонкі листочки, завитки на кінцях гілок... Я уявляла, як виросту, відшукаю десь в архівах (неодмінно в архівах!) загублені фотографії моїх прапрапрабабусь і дідусів — й урочисто вставлю їх у наше родинне дерево.
Раму у формі дерева мені так і не подарували. Але бажання гідно представити свій родовід мене не полишало. Коли мені було років 12, я вирішила, що прийшов час діяти. І потайки від батьків вирішила приготувати їм подарунок: відтворити на плакаті нашу генеалогію, використовуючи фотографії з домашнього альбому. Мені здавалося, що, якщо ці знімки будуть просто лежати у фотоальбомі, то вони нікому ні про що не розкажуть. А ось коли я їх акуратно виріжу, наклею в певному порядку та ще й обмалюю довкола квіточками й орнаментом, — це буде зовсім інша пісня! І вдячні нащадки будуть з радістю розглядати наше родинне дерево...
Проте тоді замість вдячних нащадків мій витвір з подивом розглядали батьки. Для них це був ще той сюрприз, якщо врахувати, що багато знімків існувало в єдиному екземплярі. Після цього доступ до старих фотографій був мені суворо заборонений.
Минув час, я почала ходити до храму. Моє бажання вивчити мій родовід посилилося ще більше. З неофітським запалом я уявляла: а що як серед моїх далеких предків були священики або навіть ченці! Мені тоді здавалося, що це гарантувало б мені якісь бонуси для входження до Царства Небесного...
І я почала розпитувати бабусь та дідусів, записувати їхні спогади. Поступово пізнаючи життя своїх родичів, я розуміла, що, мабуть, святих у нашому роду немає (хоча це відомо лише Самому Богові). Проте серед моїх предків були гідні й праведні люди, яким довелося жити у важкий час, і віра їхня була такою, що жодні випробовування не змогли її здолати. Роздумуючи про життя моїх рідних, я згадувала слова апостола Павла: Пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже, і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру (Євр.13, 7).
Мій прапрадід Никифор був знайдою. Усиновила його заможна й бездітна родина одного селянина. У прапрадідуся були золоті руки: за що б не взявся, усе йому вдавалося. Він був хліборобом, садівником, теслею, столяром, бондарем (майстром з виготовлення діжок), а також успішним бджолярем з пасікою на сто вуликів. У його господарстві нараховувалося близько ста голів різної худоби. Прапрадідусь ніколи не сидів без діла й таку ж працелюбність виховав у своїх п’ятьох дітях.
Родина була православною — не просто за буквою, а й за духом. За свої кошти дід Никифор побудував храм. Він самостійно влаштував невеликий примітивний завод з виготовлення червоної випаленої цегли з місцевої глини. Із цієї цегли дід Никифор разом із сином Григорієм спорудив великий просторий дім з господарськими будівлями; з неї ж вони побудували сільську церкву, де довгий час сам Никифор був старостою. Храм зберігся до наших днів, коло його огорожі знаходяться дві могили — моїх прапрадідуся та прапрабабусі.
Коли сталася революція, прапрадідусева родина, так само як родини всіх працелюбних селян, потрапила до категорії «куркулі». Майно відібрали, а все сімейство з дітьми та онуками виставили на вулицю. Дім, котрий побудував дід Никифор, був добротний, гарний, тому в ньому вирішили розмістити сільраду. Яка, до речі, знаходиться там до сьогодні.
До родини церковного старости комуністи вирішили вжити особливих заходів. Мешканцям села було заборонено під страхом смерті приймати дідусеву сім’ю на ночівлю до себе в хату. Багато років родина зустрічала світанки на підлозі чийогось хліва чи сараю.
Діду Никифору на той час було вже за 60, і його не репресували. А ось його сину Григорію пощастило менше. У Григорія була велика родина — семеро дітей. Дружина померла після важких пологів. Двоє дітей померли ще немовлятами, а п’ятеро залишились сиротами після смерті матері. Дід Гриша, розуміючи, що дітям потрібна мати, одружився на молодій дівчині Марії. Не минуло й кількох місяців після весілля, як почалося розкуркулення.
Григорію завчасно пропонували поїхати, та він відповідав: «Я завжди чинив з людьми чесно, нікого в селі не образив. Працював у полі разом з робітниками, обідав з ними за одним столом. Мене не зачеплять». Але виявилося, що доброта й порядність були якраз тією причиною, через яку прадідуся відправили на Соловки. Це був початок 20-х років. Соловецький архіпелаг ще не був тим страшним місцем, про яке писав Солженіцин. Тоді там розміщувався СТОП — Соловецький табір особливого призначення. Умови утримання були не такими жорсткими, і дідусеві вдалося втекти. Коли він повернувся в рідне село, його зустріли такими словами: «Ти повернувся? А поїдь-но ще раз!». І відправили на Соловки вдруге.
Увесь цей час молода дружина діда Гриші, яка залишилася з п’ятьма дітьми на руках і зі старими батьками, ходила по селу в пошуках заробітку. Ночувала на задньому дворі, якщо добрі люди давали прихисток, а то й під відкритим небом. Попри всі труднощі, вона ніколи не втрачала надії та віри у Бога. Намагаюсь уявити собі її життя в ті роки й думаю: а чи змогла б я так? Легко вірити, коли все добре, коли світло та радісно, а ось вірити Богові під час такого випробування, — гадаю, не кожному до снаги.
Розповідали, що бабуся Марія була дуже вродливою. За всі ці важкі роки вона не озлилася на людей, не заремствувала, але до кінця життя зберегла м’який миролюбний характер і любов до Бога.
Не знаю, яким дивом дідусь Гриша вибрався з місця ув’язнення вдруге. Важко уявити, скільки треба було мати здоров’я, аби із Соловків на перекладних добратися до Чернігова. Повернувшись, дідусь цього разу не став чекати, коли його відправлять по третьому колу, а зразу ж зібрав усю родину й поїхав на південь. Там з великими труднощами їм вдалося знайти куток. У маленькій кімнатці тулилося дев’ятеро осіб. Спали й на столі, і під столом, і на стільцях. І були щасливими, що всі живі й усі разом!
Родина була роботяща, тому незабаром їм вдалося купити землю і побудувати дім. Закінчили його якраз у травні 1941 року. Щойно заселилися — почалася війна, німці прийшли. Дім будували для себе, не шкодуючи сил, тому й вийшов він знову «самий файний на селі». Німці, недовго думаючи, усю родину вигнали на вулицю, а самі розмістилися в будинку. І знову для діда та його дітей почалося циганське життя. У майбутньому вони звідали ще багато випробовувань, але, попри все це, діти виросли віруючими й у вірі виховали потім своїх дітей. Навіть у найбільш важкі й голодні часи на свято Пасхи в домі завжди пеклася маленька пасочка. Її дарували гостям.
Дід Гриша помер у 85 років. Щодня він молився у своїй кімнатці перед іконами. Якщо десь у селі помирала людина, він завжди йшов туди зі своїм стареньким потертим Псалтирем і пропонував почитати над померлим псалми. У радянському селі багато хто його не розумів і вважав за дивака. А він відповідав просто: «Якщо я за них зараз не помолюся, то хто ж за них помолиться?».
Згадуючи дідуся Гришу, я вірю, що він і зараз молиться за всіх нас.
