Два солдати

Тридцятирічна війна, місто Магдебург, віддане на розграбування солдатам імперської армії. Грабують люто, вбивають і ґвалтують — зрештою, воно буде зруйновано практично вщент. Та ось серед усієї цієї солдатні, серед криків і плачу метушиться старий чоловік із чиєюсь дитиною на руках, намагається кудись вивести й урятувати жінок... Хто це? Лютеранський пастор, католицький священик, просто солдат, добра душа? — Ні. Це фельдмаршал Тіллі, який і поклав у дарунок «на щит» своєї армії це місто.

Ще одна історія. Друга світова війна, Югославія. Рядовий Йозеф Шультц служив у 714-й німецькій піхотній дивізії, що несла окупаційну службу в Сербії. 19 липня 1941 року після зачистки в селі Ораховац його взвод отримав наказ виконати функції розстрільної команди. Стратити вимагалось 19 осіб за підозрою в участі в партизанському русі. Йозеф відмовився стріляти, а після того, як йому нагадали, що за непокору належить військовий трибунал, поклав зброю і став в одну шеренгу зі страчуваними. Збереглася світлина, зроблена одним із учасників розстрілу: людина без каски, у мундирі з підгорнутими рукавами, йде (робить перший крок) з шеренги карателів — до стогу, біля якого, із зав’язаними очима, стоять серби. Його буде розстріляно разом із ними.

У цьому тексті ми говоритимемо про жорстокість і милосердя. Та перш ніж звернутися до змістової оболонки слів (адже основне значення, яке першим спадає на думку, часто є лише оболонкою слова, його зміст може бути значно багатшим), спочатку спробуємо прислухатися до їхнього внутрішнього змісту, що проростає десь із підчасової суті, підсвідомості, звернемося до тієї таємниці «вежі зі дзвоном», про яку писав Мартін Гайдеггер. Послухаємо, як звучать ці слова.

«Милосердя» — тепле, м’яке «молоко» й «осердя» всередині; можна, навпаки, подумати, що «осердя» — це від «сердитися», тобто гніватися й любити водночас, як водночас трепетно й вимогливо-суворо люблять по-справжньому (можливо, саме тому справді милосердним може бути лише Бог). Якщо в котромусь прадавньому Золотому віці ріки текли молоком, то їх можна було б назвати милосердними — молочні русла серед берегів.

Слово «жорстокість» відверто сучасне за звучанням — послухаємо: жерсть, далі — російське слово «ток» — уявляється лампочка під стелею в’язничної камери — вперед один за одним, у сірий холодний день, а далі — деренчання листів, що відриваються від даху, якесь «тонке» витягнуте страдницьке слово, сіра тріщина на землі. Колючі приголосні, як у в слові «смерть».

«Милосердя» сентиментальне й індивідуальне, «жорстокість», навпаки, соціальна. Милосердя — виняток, друкарська помилка, випадіння клавіші; жорстокість — вона ж раціональність, обґрунтованість, необхідність: каркас дійсності, уся історія заповнена нею, наче поле — високовольтними стовпами.

Поняття жорстокості як суспільної необхідності, як гри за правилами сформувалося, мабуть, в якихось найперших тінистих закрутах людської історії. Ми не дивуємося жорстокості, нас не бентежить винищення білявим юнаком Александром Македонським населення цілих міст, повністю, включаючи всіх жінок і дітей. Крихітні вухасті п’ятикласники вивчають історію стародавнього світу, де прекрасні оголені юнаки-спартанці влаштовують полювання на рабів-ілотів, — і навчання вбивству тут синонімічне дорослішанню. Жорстокість поєднується з допитливістю, з природознавством (розібрати на частини й подивитися, що всередині) — так злі хлопчаки ловлять і вбивають тварин, так відбувається прилучення дітей до жорстокої машини тутешнього світу. Але подивіться, які безрадісні, які похмурі ці давні герої, котрі здійснювали свої подвиги під невблаганним батогом долі!.. Яка сумна тінь Ахілла в Аїді — того Ахілла, котрий у захваті від перемоги волочив прив’язане до колісниці тіло Гектора. Який безутішний Орфей, котрий навіть з дозволу царя мертвих не зміг звільнити Еврідіку. Як закінчує свої дні хитромудрий Язон... І наскільки іншими — абсолютно іншими — видаються подвиги християнських святих, чи то страта Фіванського легіону, який відмовився йти проти одновірців; смерть мучеників на арені цирку, які ставали ближче один до одного, рука до руки, коли з клітки випускали левів; загибель святих князів Бориса і Гліба, та й багато інших, які не підкорилися долі, фатуму, безталанню — опустили меч у той момент, коли, здавалося б, треба рубати направо й наліво!

Давайте повернемося до звучання слів ще раз. Ось жорстокість: жорстка кістка, скелет, тіло, всередині якого — серце, милосердя. На думку спадає відомий герой Горького — Данко, який вирвав собі серце, аби світити людям. Нехай так, але все ж справжнє милосердя є не стільки героїчним жестом, скільки умаленням себе, приниженням себе; таким міг би стати вчинок євангельського юнака, котрий усе ж вирішив за порадою Спасителя роздати своє багатство. Милосердя межує з дивацтвом і навіть безумством, і, мабуть, повною мірою можна вважати вчинок милосердним, коли він не звеличує, а принижує — і в очах тих, хто тебе оточує, і у власних очах. Уявіть собі, як кумедно й жалюгідно виглядав фельдмаршал Тіллі, котрий метушився з немовлям серед несамовитої солдатні!

Та чи праві були б ми, протиставивши жорстокість і милосердя як безумовне добро й зло? Звісно, ні. У тому-то й особливе звучання, цінність милосердя, що воно являє собою вихід із системи, двері в якийсь абсолютно інший світ, в які кожний може і повинен пройти сам, адже, як зазначав К’єркегор, «парадокс віри в тому, що одиничне вище за загальне». Приклади «суспільного милосердя» — чи то фальшиві «молочні ріки» непротивлення злу або, як це часто буває сьогодні, прикриття словом «милосердя» байдужості, небажання брати на себе відповідальність — часто обертаються ще більшою жорстокістю, назва якої — брехня, байдужість, «кожний сам за себе». Складно сказати, милосердні ми чи жорстокі, коли віддаровуємося від убогого жебрака сумою, що трохи перевищує вартість шнурків на наших черевиках. Дріб’язкова жорстокість, «міні-вбивство» ближнього сьогодні стало практично нормою — а над нами, у чудовому блакитному небі, простромленому наскрізь космічними апаратами, піднімаються вгору дивовижні рожеві кулі доброчинності, мильні бульбашки милосердя! «Швидка допомога» робить непотрібною турботу доброго самарянина про бідного зраненого подорожнього, утім, викликати її — уже вчинок: «Лежить — отже, напився, сам винен». Жорстокість стає розвагою: ось у кіно вбивство йде за вбивством, усе більше, усе різноманітніше (це ж не по-справжньому, все не по-справжньому! навмисно!) Жорстокість усе більше освоюється у війні, у бізнесі, в усіх сферах життя, вона вбирається під справедливість і навіть гуманність, вона намагається поставити знак рівності між собою і справжніми інтересами людини, вона вся від світу цього, живиться ним і прив’язує до нього, робить «співучасником справ його». Жорстокість вимагає віддяки, вона закликає зійти з Хреста й дати всім цим людиськам, солдатам і роззявам, усім їм по заслузі — адже таким має бути сподіване царство!..

Фельдмаршал Тіллі виконував свій обов’язок, як його розумів, але намагався залишитися при цьому людиною. Рядовий Йозеф Шультц пішов далі. Виявилося, що від жорстокості до милосердя треба пройти лише кілька кроків — під кпини людей і гавкіт собак. Чуєте, як шарудить трава, торкаючись халяв його чобіт?

Опублiковано: № 6 (60) Дата публiкацiї на сайтi: 20 December 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Два солдати

Два солдати

Максим Шмирьов
Журнал «Отрок.ua»
Справжнє милосердя є не стільки героїчним жестом, скільки умаленням себе, приниженням себе; таким міг би стати вчинок євангельського юнака, котрий усе ж вирішив за порадою Спасителя роздати своє багатство. Милосердя межує з дивацтвом і навіть безумством, і, мабуть, повною мірою можна вважати вчинок милосердним, коли він не звеличує, а принижує — і в очах тих, хто тебе оточує, і у власних очах.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
07:09 28.12.2012 | максим
"Жестокость требует воздаяния, она призывает сойти с Креста и задать всем этим людишкам, солдатам и ротозеям, всем им по заслугам — ведь таково должно быть чаемое царство!.." - чего-то такого ожидали иудеи от Христа, что вот Он сейчас задаст этим римским оккупантам. И даже после всех пророчеств, чудес и знамений они не смогли принять поруганного, избитого, ведомого на распятие Бога. А ведь, наверное, принимать всемогущего Бога приходится именно таким - нуждающимся в милосердии и сострадании: "Я был голоден, и вы дали Мне есть; жаждал, и вы напоили Меня; был странником, и вы приняли Меня; был наг, и вы одели Меня; был болен, и вы посетили Меня; в тюрьме был, и вы пришли ко Мне"
13:14 27.12.2012 | Марина
Спасибо! очень глубокая статья!
18:27 22.12.2012 | blood clot
хороший і потрібний текст.
душевний - у кращому значенні цього слова.
дякую!
01:29 22.12.2012 | Андрей
Спасибо!
11:06 21.12.2012 | Ольга
Благодарю. Очень, очень нужная статья. Дай Бог нам всем задуматься...
10:51 21.12.2012 | svetlana
Спасибо!!!!!!!!!!!!!!!!!Как всё своевременно сказано...

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: