Діра в душі розміром з Бога

Роздуми про Сартра

У далекому 2003 році в моєму домі ще не було комп’ютера. Усі навчальні роботи виконувалися в комп’ютерних класах університету. Закінчивши багатостраждальну курсову з французької літератури, зберігаю її на дискету, вирушаю додому. Прокидаючись зрання, спостерігаю жахливе видовище: моя півторарічна донька полоще дискету в горщику, до якого вона нарешті привчилася.

Минуло понад десять років, я навчилася ретельніше зберігати потрібну інформацію. І ось — 2015 рік, статтю про Сартра, котрий бентежить мене, дописано, не вистачає кількох ком. Дзвінок у двері, двадцять хвилин розмови із сусідкою. Повертаюся до ноутбука і бачу, що він самостійно, використовуючи термінологію Сартра, «за власним вільним вибором» пішов на перезавантаження, залишивши мені порожній файл під назвою «Сартр!». Уся гама почуттів і переживань зрештою змінилася сартрівським «усе не має смислу», «немає такої історії, яка завершилася б добре». Що ж, це означає, що все відбувається відповідно до логіки того, про кого пишу.

Шлях до Сартра

«Мій улюблений письменник — Іван Палич Сартр», — казав мій одногрупник Сашко. У нас, філологів французької мови, свої жарти. Жан — французький варіант імені Іван, Поль — Павло. Так і прозвали ми Сартра Іван Паличем. Мені Сартр був нецікавий і навіть неприємний. По-перше, чого варті одні тільки назви його книг: «Нудота», «Мухи», «Мур», «Брудні руки», «За зачиненими дверима». По-друге, зовнішність. Чого очікуєш від француза? Бездоганного вигляду, французького шарму та чарівності. Портрети Сартра не справджують жодного з цих очікувань. Тоді зустрічі з Сартром в її екзистенційному розумінні так і не відбулося. Коли ж я отримала освіту психолога й обрала для себе екзистенційний підхід у психотерапії, прізвище Сартра стало зустрічати усе частіше, і я зрозуміла, що від нього не сховатися. Адже саме слово «екзистенціалізм» асоціюється насамперед із фігурою філософа-письменника Сартра. Його сучасник, відомий філософ Мартін Гайдеґґер (праці якого суттєво вплинули на Сартра), казав, що Сартр — радше письменник, аніж філософ; Набоков, навпаки, вважав його філософом, а не письменником. У результаті зійшлися на тому, що стали називати його мислителем. Психологи сьогодні привласнюють Сартра собі, і це справедливо: він дуже психологічний, хоча філософські праці його під силу далеко не кожному.

Сартр був популярний ще за життя. Кав’ярні в Парижі на площі Сен-Жермен-де-Пре, де зустрічалися екзистенціалісти, досі залишаються культовими. У цих кав’ярнях незмінно чорні стелі: це дозволяє глибше зануритися в нудоту, самотність, абсурдність, порожнечу буття. У «Двох маґо» та «Кафе де Флор» час немов зупинився, і здається, що ось-ось увійдуть Альбер Камю, Симона де Бовуар, Моріс Мерло-Понті, Жак Лакан, Жан-Поль Сартр...

Думаю, що праці будь-якого письменника та філософа — лише мертві міркування, коли він не пережив їх особисто, коли вони не стали його плоттю і кров’ю. Коли торкаєшся творчості будь-якого автора, необхідно знати і його самого, його стосунки з іншими, вчинки, характер. Я починаю свій шлях до нього, до того, кого забобонно остерігалася. Мої відкриття ідей Сартра відбувалися через упізнавання його життя, а також завдяки людям, які зверталися до мене по психологічну допомогу.

Навпроти мене чоловік. Оповідає про труднощі свого життя і, підбиваючи підсумки монологу, вимовляє: «Я розчарований, ніхто нікого ніколи не зрозуміє правильно. Інші люди — це пекло. І я теж сам собі пекло». «Пекло — це інші», — каже один із героїв творів Сартра.

«Іноді в моїй душі так порожньо й чорно, що стає нестерпно. Щоб піти від цієї порожнечі, я починаю займатися чим завгодно, ­роблю все, на що вистачає сил, але в підсумку порожнеча стає лише більшою і чорнішою, а в якусь мить накриває мене з головою, і я вже не розумію — чи я існую взагалі», — так починає нашу зустріч інша моя клієнтка. «У кожної людини в душі діра розміром з Бога, і кожен заповнює її, як може», — каже атеїст Сартр, натякаючи на безкінечність цієї дірки і на те, що заповнити її можливо тільки таким само безкінечним Богом. Якщо тобі пощастило і ти в Нього віриш.

«Мені лячно від того, що я можу перестати себе контролювати. Часом я думаю: а раптом я заподію собі шкоду чи навіть уб’ю себе. Невже я збожеволіла?» — це запитання ще однієї клієнтки. Вона не збожеволіла, і Сартр півстоліття тому приречено сказав: «Людина — це абсолютна свобода», і якщо людина захоче відмовитися від власного життя, ніхто не в змозі їй завадити, вона абсолютно вільна в цьому.

Люди ХХІ століття зазнають тих самих почуттів, що їх відчував і описав Сартр. Його ідеї свободи, вибору, порожнечі, ошуканства гідні розгляду. Але всі вони будуть лише теорією, якщо не вдивлятися в життєвий шлях мислителя і не бачити ґрунт, на якому вони зароджувалися.

Самоошуканство

«...Моє ошуканство — це також і мій характер: неврозу можна здихатися, але від себе не видужаєш», — говорить про себе Сартр. Доречно пригадати випадок, описаний філософом про незумисне ошуканство. Сартр пропонує нам уявити собі молоду жінку, що сидить у французькій кав’ярні. Навпроти неї — чоловік, котрий запросив її піти випити й останні двадцять хвилин їй щось вельми жваво розповідає. Жінка не впевнена у своїх почуттях до чоловіка, але вона зацікавлена, їй лестить, що до неї виявляють увагу. Одна її рука залишається на столі, поряд з порожньою кавовою чашкою, інша — лежить на колінах. Раптом рука чоловіка спрямовується вниз до її руки, і це шокує її, повертає в реальність. Зараз їй треба прийняти рішення й відповісти. Але! «Залишити руку так, як вона лежить, — означає погодитися на флірт. Відступити — означає порушити хвилюючу та непевну гармонію, що додає чарівливості цьому моменту. Мета полягає в тому, щоб відкласти мить прийняття рішення настільки, наскільки це можливо. Ми знаємо, що відбудеться далі: жінка залишить свою руку там, де вона лежить, але вона не помітить того, що вона це робить. <...> Вона заводить свого супутника у найпіднесеніші сфери сентиментальних міркувань; вона говорить про Життя, про своє життя, вона показує себе із самого сутнісного боку — з боку особистості, свідомості. І впродовж цього часу відбувається роз’єднання тіла та розуму; рука залишається інертною між теплими руками її супутника — ані поступливою, ані бунтівливою — просто річчю. Ми скажемо, що ця жінка перебуває в стані незумисного ошуканства».

Якщо Декарт висловив себе через відому ідею: «Я мислю — отже, існую», то до Сартра, на мій погляд, можна застосувати таку думку: «Я заперечую — отже, існую». Чим би не захоплювався Сартр, через певний час він зречеться цього. Здається, що належати якійсь ідеї — суцільно і безумовно — для Сартра нестерпно. На його думку, справжнім буває лише спонтанний протест проти будь-якої соціальності, але протест разовий, що не виливається в жодний організований рух, партію та не обтяжується жодною програмою й уставом. Сартр немов просочився крізь краплі дощу: він був повсюди, але не був ніде. Підтримуючи комунізм в СРСР, за кілька років він ринув з критикою радянської влади за введення військ у Прагу та придушення інакодумності. Він бере участь у протестах проти Алжирської війни, але, на відміну від студентів, яких він надихнув на акції протесту, він пробуде у в’язниці лише два дні. Він виступає проти придушення Угорського повстання, В’єтнамської війни, виявляє підтримку Кубинській революції, але скоро розчарується у Фіделі Кастро, він заведе дружбу з Че Геварою — для того, щоб незабаром заперечувати і його ідеї. Він відмовиться від Нобелівської премії лише тому, що за часом це збігатиметься з його розчаруванням ідеями СРСР, і Сартр сприйме присудження премії лише як політичний хід. Відсутність і заперечення всілякої ідеї, підґрунтя, опори, по суті, стає його головною ідеєю, його релігією. Сартр скрізь говорить про свободу, випускаючи з уваги, що буває свобода «від», а буває свобода «для». Свобода Сартра, на жаль, схожа на свободу чоловіка, який, стрибаючи з літака, викидає парашут і гордо кричить: «Я вільний». Чи не потрапив він в описане ним самим ошуканство, коли, залишаючись зовні незалежним, він давно був поневолений самим собою, своєю ідеєю протесту й заперечення. Проголошуючи свободу як основу людського буття, він був залежним від любовних зв’язків, від думки людей, від бажання явити себе світові та щось йому довести, а під кінець життя став залежним від алкоголю й транквілізаторів. Зрікаючись догм, він віддав себе в полон пристрастей. Найсумніший приклад — історія його кохання. У 1929 році Сартр знайомиться з Сімоною де Бовуар, однією з найяскравіших жінок минулого століття. Французька молодь 60-х зробила цю пару геніїв символом вільного кохання. Але хтозна, чи побачив би світ маніфест феміністок «Друга стать», що до сьогодні видається десятками тисяч екземплярів, якби Сартр запропонував своїй коханій заміжжя?.. Замість цього він пропонує Симоні укласти «Маніфест кохання»: договір, за яким вони зобов’язуються ніколи не мати спільного майна, дітей, законних стосунків. Маніфест передбачав наявність зв’язків на стороні й абсолютну свободу. Чим обернулася ця «свобода» для обох? Про це красномовно свідчать листи Симони, опубліковані після її смерті. А Жан-Поль сам про себе писав так: «Я став зрадником і ним залишився. Намарне вкладаю себе всього в те, за що беруся, цілком віддаюся роботі, гніву, дружбі — за яку хвилину я зречуся себе, хочу цього і вже зраджую себе в повному розпалі захоплення, в радісному передчутті майбутньої зради».

Ідол

Щоб краще зрозуміти мислителя, потрібно торкнутися його дитинства, бо ж не дарма психологи шукають джерело усіх бід саме там. Добре, що Сартр залишив нам свій автобіографічний роман про дитинство — «Слова».

Жан-Поль народився в 1905 році. Матір Сартра стала вдовою незабаром після заміжжя: чоловік помер від тропічної лихоманки, коли синові не було й року. Молода вдова Анн-Марі, яка повернулася з немовлям на руках у батьківський дім, перетворилася чи то на прислугу, чи то на тінь, чи то на додаток до дитини, яка, за приписом діда-філолога, мала неодмінно стати кимось видатним (дід — відомий германіст Шарль Швейцер — заснував у Парижі Інститут сучасної мови). Один із сучасних психотерапевтів сказав, що все життя в очах іншої людини ми шукаємо очі матері. У такому разі можна лише уявити, що шукав Сартр в очах коханої жінки: «Ця дівчина, яка живе під пильним наглядом і слугує всім, певна річ, має слугувати й мені. Я люблю Анн-Марі, але як мені її шанувати, якщо всі мають її за ніщо? У нашому помешканні три кімнати: одна — дідова, друга — бабина і „дитяча“. Діти — це я і мати: обоє неповнолітні, обоє утриманці. Проте всі привілеї належать мені. В мою кімнату поставили дівоче ліжко. Дівчина спить сама і прокидається цнотливою: я ще не продер очі, а вона вже біжить у ванну під душ; повертається звідти цілком зодягнена — як же вона могла мене народити? Мати розповідає мені про свої нещастя, і я співчутливо її вислуховую; згодом я з нею оженюся, щоб опікуватися нею. Я їй твердо обіцяю, що простягну їй руку допомоги і заради неї не пошкодую своєї молодості. То хіба ж я буду її слухатись?»

Є в психології поняття «безбатьківство», воно мало пов’язане з наявністю чи відсутністю реального батька, радше з тим, чи отримує дитина морально-етичний закон. Ми це пам’ятаємо із вподобаного в дитинстві: «Підійшов до батька син, хлопченя кирпате: — Добре — що таке, скажи, і погане, тату?». З такими запитаннями йдуть до авторитета, і відповіді ці вростають у людину. Вона може потім покласти все життя, щоб сперечатися з ними, але саме ця супе­речка стане підґрунтям буття. Або може їх успадкувати й передати своїм дітям, удосконалити, доповнити, увічнити. Сартр був безбатченком. Ось що пише він про свого батька: «Смерть Жана-Батіста відіграла велику роль у моєму житті: вона відібрала свободу в моєї матері, а мені подарувала волю. <...> Якби мій батько залишився живий, то навалився б на мене всією вагою і розчавив би мене. На щастя, він помер, коли я ще був немовлям... <...> Якби я мав батька, він би обтяжив мене усталеними забобонами; обертаючи свої примхи на мої моральні правила, своє невігластво на мою вченість, свою озлобленість на мою гордовитість, свої дивацтва на мої закони... <...> Мій батько визначив би моє майбутнє: інженер з народження, я б не мав жодного клопоту. Але якщо коли-небудь Жан-Батіст Сартр і відав про моє призначення, то він цю таємницю забрав із собою в могилу; моя мати лише згадувала, як він казав: „Моєму синові не бути моряком“. За браком точніших відомостей ніхто, починаючи з мене, не знав, навіщо я прийшов на цю землю». І навіть його обдарований дід не зміг стати його законом, його (говорячи словами Сартра) Мойсеєм (саме Мойсей приніс народу єврейському десять заповідей). Морально-етичний кодекс не зачепив серця маленького Сартра, він так і не пізнав, що то «добре» і що то «погано», залишаючись ідолом-законодавцем у своїй родині.

Що відчуває дитина, народження котрої задовольнило марнославні сподівання членів родини і стало ліками від власних страхів і розчарувань? «Моє „я“, моя вдача і моє ім’я були в руках дорослих. Я привчався дивитись на себе їхніми очима; я був дитиною, точніше чудовиськом, якого вони створили із власних нарікань», — напише про себе Сартр. Негарний хлопчик, він почувався об’єктом, річчю і маскою. Навіть дідову любов він ставить під сумнів, розуміючи, що він — лише щось, чого потребує старий: «Він стежив за мною: в саду, вмостившись у шезлонгу з склянкою пива напохваті, він дививсь, як я бігаю, стрибаю, він вишукував мудрість у моєму безладному базіканні й знаходив її. Згодом я глузував із цього захоплення, тепер я каюсь: то було знамення смерті. Шарль намагався здолати страх за допомогою захвату. Він милувався мною — прекрасним творінням землі, — переконуючи себе, що все прекрасно, навіть наш жалюгідний кінець». Про свою бабусю Сартр пише так: «Вона ні з ким не зналася, надто гоноровита, щоб домагатися першого місця, надто марнославна, щоб задовольнитися другим. „Поводьтеся так, — казала вона, — щоб вас хотіли бачити“. Спочатку за нею упадали всією душею, потім дедалі менше і, зрештою, зустрічі припинилися, про неї забули. Вона вже ніколи не полишала свого фотеля й ліжка».

Його дитинство було театром, де йому відводилася головна роль лише тому, що ним можна було заповнити «дірку в душі». «Приголомшена мураха, без віри, без мети — ні пава ні ґава — я шукав порятунку в сімейній комедії, звиваючись, бігаючи, пурхаючи від однієї брехні до другої. <...> Палко коханий усіма й нікому не потрібний, я залишався небажаним і вже в сім років не мав на кого опертися, крім самого себе, хоча я, по суті, ще й не існував, був лише як безлюдний дзеркальний палац... Я народився, щоб задовольнити свою величезну потребу в самому собі; до певного часу я відав лише чванливість кімнатного песика; загнаний у глухий кут пихи, я зробився Гордієм. Оскільки ніхто серйозно не відчував у мені потреби, то я поставив собі за мету бути необхідним усьому Світові».

Атеїзм, що народився в душі у Сартра, також невипадковий: «Бабуся була католичкою, дідусь — протестантом. За столом кожен із них підсміювався над релігією іншого. Усе було незлобиво: сімейна традиція. Але дитина судить простосердо: з цього я зробив висновок, що обидва віросповідання нічого не варті. <...> Мене навчали Священної Історії, Євангелія, катехізису, але не дали можливості вірити: це призвело до безладу, що став моїм власним ладом». Релігійно освічений, він пройнявся духом вольтеріанської вільнодумної Франції, духом анархізму та свободи: «Я без найменшої ревності поклонявся Ідолові фарисеїв, і офіційна доктрина відбила в мене всяку охоту шукати свою власну віру. <...> Але мою родину зачепив повільний процес дехристиянізації... Звичайно, всі в нашій родині вірили в Бога: задля пристойності. <...> Я мав потребу в Богові, мені Його дали, я Його прийняв, не розуміючи, що власне Його я й шукав. Не вкоренившись у моєму серці, Він деякий час животів у мені, а тоді помер».

Коли дитина важлива для дорослих і вони бачать у ній людину, а не просто щось, що належить їм особисто, дитина стає цілісною: вона вміє пережити біль, відчути радість, вона знає, що таке сила і слабкість, заздрість і співчуття, але, найголовніше, знає ціну життя. Коли мати сприймає дитину як річ, проеціюючи на неї лише власні очікування, дитині не лишається нічого, окрім як розлучитися з частиною себе, зрадити її, забути — і потім усе життя шукати з’єднання. Варто було маленькому Жан-Полю через щось засумувати чи почати мріяти, як матір зі сміхом притискала його до грудей: «Ти завжди веселий і завжди співаєш! І чого ти сумуєш? Ти маєш усе, чого тільки душа забажає». Вона мала рацію: розбещена дитина не тужить. «Вона нудьгує, як король. Як пес», — кричить нам маленький Сартр.

У передсмертній розмові зі своїм секретарем він сказав такі слова: «Мої твори невдалі. Я не сказав ані всього, що хотів, ані так, як я цього хотів. Думаю, майбутнє спростує чимало моїх суджень; сподіваюся, деякі з них витримають випробування, але принаймні Історія неквапливо рухається до розуміння людини людиною».

А я знову і знову думаю про те, що таке свобода. Відсутність границь, зобов’язань і правил? Через звільнення від чогось чи когось чи доросту до того, щоб стати вільною для чогось чи когось? Чи не стану на стежку самоошуканства, віддавши життя ідеї, якої не існує? Чи присвячу себе чомусь важливому? Сартр залишається актуальним і сьогодні, відкриваючи нам ту прірву, що її видно людині у вільному падінні без парашута.

Опублiковано: № 6 (78) Дата публiкацiї на сайтi: 07 July 2016

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Діра в душі розміром з Бога

Діра в душі розміром з Бога

Анна Лелик
Журнал «Отрок.ua»
Що відчуває дитина, народження котрої задовольнило марнославні сподівання членів родини і стало ліками від власних страхів і розчарувань? «Моє “я”, моя вдача і моє ім’я були в руках дорослих. Я привчався дивитись на себе їхніми очима; я був дитиною, точніше чудовиськом, якого вони створили із власних нарікань», — напише про себе Сартр. Негарний хлопчик, він почувався об’єктом, річчю і маскою.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 4 з 4
10:15 19.10.2018 | Александр
Скажите, а про дыру в душе - где именно, в каком произведении Сартра взята эта цитата? Как ни ищу - не могу найти первоисточник!
15:38 15.10.2016 | автор
Сергей, спасибо большое за такой емкий комментарий. метафора про зеркала - в самую суть, в точку!
именно так: в отражениях зеркал может показаться, что есть кто-то живой, но всмотревшись, с горечью обнаруживаются только натуралистичные подробности своего Я.
20:52 22.07.2016 | Сергей
Сартр, на мой (и не только мой) взгляд - пример человека, неумеющего любить. Да, он пытался найти эдакий лаз к Другому... через свое эго, а это заведомо тупиковый путь, в котором "свободный" человек обречен вечно натыкаться на самого себя. Что такое пресловутая "тошнота"? Спазм эгоцентриста, лишенного способности любить. Вся беда Сартра в этом и заключается. И речь, разумеется, не только об упомянутом романе, но и о всей его философии, включая позднюю. Он застрял между двух зеркал, и в получившимся бесконечном коридоре отражений пытался найти человека. Тщетно, там только отражения "я". "Ты" там нет и быть не может, чтобы его увидеть нужно прежде всего разбить свое "я" - перефразируя Бодрийара: "Забыть Сартра", чтобы наконец выйти из комнаты с диванами и повисшей фразой "ад - это другие". А указанную дыру никогда ничем не заполнить... В ней только скрип кожанной обивки дивана, да бесконечность зеркальных отражений. Ну, может еще паутина по углам (это уже из Достоевского).
20:49 22.07.2016 | Сергей
Сартр, на мой (и не только мой) взгляд - пример человека, неумеющего любить. Да, он пытался найти эдакий лаз к Другому... через свое эго, а это заведомо тупиковый путь, в котором "свободный" человек обречен вечно натыкаться на самого себя. Что такое пресловутая "тошнота"? Спазм эгоцентриста, лишенного способности любить. Вся беда Сартра в этом и заключается. И речь, разумеется, не только об упомянутом романе, но и о всей его философии, включая позднюю. Он застрял между двух зеркал, и в получившимся бесконечном коридоре отражений пытался найти человека. Тщетно, там только отражения "я". "Ты" там нет и быть не может, чтобы его увидеть нужно прежде всего разбить свое "я" - перефразируя Бодрийара: "Забыть Сартра", чтобы наконец выйти из комнаты с диванами и повисшей фразой "ад - это другие". А указанную дыру никогда ничем не заполнить... В ней только скрип кожанной обивки дивана, да бесконечность зеркальных отражений. Ну, может еще паутина по углам (это уже из Достоевского).

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: