Перший урок, який отримуєш, читаючи Данте, у тому, що з тебе злітає самовпевнено-поблажливе ставлення до людини середньовіччя. Усі ми тією чи іншою мірою отруєні ідеєю прогресу, навіть якщо розумом її не приймаємо. І ось відкриваєш Данте й думаєш, що ти відрізняєшся від нього, як джип від воза, а виявляєш, що насправді відрізняєшся... але, імовірніше, як пластикова пляшка від дорогоцінної чаші з коштовним камінням. Є, звісно, серед наших сучасників люди, які, не соромлячись свого невігластва, а хизуючись ним, просто оголосять Данте нудним. Тому що читати його — безсумнівна праця (і тут уже нічого не вдієш). Але праця ця щедро винагороджується.

Аби проломитися до Данте крізь полірований мармур зведених йому пам’ятників, аби бодай приблизно уявити, ким він був для сучасників і найближчих нащадків, зрозуміти, чому пісні з його «Божественної комедії» декламували на вулицях і обговорювали, чому нотаріуси Флоренції в чотирнадцятому столітті традиційно завершували складений документ цитатою з Данте — для всього цього перенесемо подумки Данте в наш час. І що тоді? Рай і пекло наповняться біло-блакитними й помаранчевими; Фродо, Гендальф і Толкін стануть однаково реальними й займуть свої місця, так само, як, скажімо, Гоголь і Чичиков. Герої новин і ток-шоу сплетуться в цьому творі з історичними персонажами, близькими й далекими. З книги можна буде з’ясувати, де зараз Бітлз, Висоцький, Ейнштейн...

— А де ж Сталін?

— Це ж треба!

— А цей чому в пеклі? Він же ще живий?

— А в нього душа вмерла, і в ньому біс.

— Ви подумайте!

— А цей де?

— А він ще не вмер, а лише схуд.

Усі читачі бульварної преси, усі любителі теленовин, усі охочі до містики й цікавого засіли б за поему нового Данте, і нікого б не збентежили незвичні терцини.

За допомогою цієї дещо хуліганської аналогії мені хотілося дати зрозуміти, якими злободенними й цікавими були всі історії боротьби гвельфів і гібеллінів — тодішніх політичних партій у Флоренції, якими заселені й пекло, й чистилище, про які говорять у Раю, не втративши інтересу до земних справ. Легко впізнаваними були всі згадані: Франко з Болоньї, і Боніфацій Фьєскі, і Гвідо Гвініцеллі, і ще безліч тих, через яких ми, читаючи Данте, без кінця пірнаємо в примітки. Скільки, приміром, чуток і новин було у зв’язку з нещодавнім зреченням папи Римського. А попередній з двох, які зреклися за всю історію, пап, Целестін V, знайшов своє місце в Данте.

У поемі також сила-силенна історичних персонажів і уславлених поетів, яких уже й ми в змозі впізнати. Причому поруч з реальними особами жувуть і міфічні, і літературні персонажі. У поемі Данте знайшлося місце й Магомету, і Гомеру, й Ахіллу, й Александру Македонському, й Овідію, й Одіссею, і Ясону, й Трістану, і ще незліченій кількості людей. Міфологічні персонажі або залишилися самими собою, або знайшли собі нове застосування, як, наприклад, Цербер чи Мінос.

Данте не просто знає і Новий, і Старий Завіти, він живе в них, немов риба у воді. У його поемі ми не просто зустрічаємо апостолів і старозавітних праведників; Данте не просто цитує Ісайю або уриває розповідь порадою «прочитай Єзекіїля» — біблійні образи приходять до нього також для художніх порівнянь. Данте знає суть суперечок Діонісія Ареопагита й Григорія Двоєслова, праці Блаженного Ієроніма. Усе це очевидне саме з його тексту.

Захоплення й здивування викликає знання Данте сучасної йому астрономії та географії. Він дуже образно, гарно й абсолютно точно вказує час дня і ночі, пори року, описуючи розташування сузір’їв, причому не в одній точці, а над величезними просторами й у різних півкулях.

Жанр його поеми — видіння. Данте веде нас крізь концентричну воронку пекла, змушує підніматися на гору чистилища й ширяти з ним у небесних сферах, де мешкають праведники. І цей величезний світ — світ живий, багатобарвний, повний звуків і віянь вітрів.

Пекло у Данте змальоване так зримо, що він, наприклад, порівнює скам’янілі набережні Флегетона, з греблею, вибудованою фламандцями між Брюгге й Вісантом. Крила в ангелів зелені, у зеленому раю на вершині гори чистилища ліс «тінистий і живий». Сяяння праведних душ у небесних сферах переливчасте й багатобарвне.

А тепер про найголовніше в Данте. Він кожну людину й кожну мить життя бачить у світлі вічності. У нього немає поділу на життя з Богом і без Нього: усі політичні чвари, усяка розбещена розкіш, усяка заздрість, як і всяке милосердя і справедливість — усе перед очима Божими. І нехай читачів не бентежить його сміливість розподілити знайомих по Раю і пеклу. Не слід забувати, що це художній твір. Данте — поет, а не візіонер, хоча багато хто із сучасників вірив у реальність його подорожі й уважав смаглявий колір його обличчя результатом того, що його обпалив вогонь у пекельних безоднях. Данте не гірше за нас знає про заборону засуджувати і пише про це своїми чарівними віршами:

Узимку бачив я задублу вітку,
Колючий терен, гострий блиск шабель, —
І враз троянда розгорнула квітку.
Я бачив, як розкішний корабель,
Моря пропливши й океани, гине,
Уже діставшись бажаних земель.

Данте добре було б читати кілька днів поспіль, по можливості, не відриваючись. І тоді виникає ще один ефект від цього читання: Данте довгі години тримає нас у світлі вічності, і все знаходить реальні розміри та співвідношення. На кінець читання ми здатні побачити житейську марноту житейською марнотою, а не єдино важливою реальністю, що захльостує нас з головою; і немов дивовижну коштовність вкласти у своє серце останній рядок, який називає Господа «Любов, що водить сонце і світила».

Оскільки, повторюся, читати Данте — безсумнівна праця, існує проблема ознайомлення з ним у переказі. Уявімо, що для туристів, щоб ті не перевтомлювалися видовищем, у готичному соборі зафарбували б вітражі, збили скульптури й замазали рельєфи. Інтернет люб’язно пропонує скорочену прозаїчну версію «Божественної комедії», і цей убогий переказ — лиходійство того ж ґатунку. Не полінуюсь порівняти один крихітний, майже навмання вихоплений фрагмент у переказі — і тексті Данте.

Переказ:

«Потім Вергілій повів мене до провалля у восьме коло. Нас спу́стить туди пекельний звір. Він уже лізе до нас звідти. Це пістрявий хвостатий Геріон».

Данте:

І це гидотне втілення облуди
Лице наблизило кінець кінцем,
Не витягши хвоста, сховавши груди.
Було його лице людським лицем:
М’який блаженний усміх, щоки чисті, —
А тулуб вився, як в змії, кільцем...

І це далеко не все, що розповів нам Данте про Геріона. Він видозмінив античного Геріона, зробивши його зримим образом брехні, і, як завжди, блискуче.

Друга з трьох частин поеми — Чистилище. Ми не будемо вдаватися до порівняльного богослов’я і говорити про те, що створене Данте чистилище відповідає католицькій доктрині. Образи Данте — це образи Данте. Католицька Церква утримувалася від коментарів, і в цьому мовчанні була настороженість. Данте весь пласт античної культури, розминаючи його в руках, немов пластилін, і пристосовуючи до своєї оповіді, вніс до поеми.

Зупинимося на тому, що подорож по пеклу, чистилищу та раю у Данте — це водночас і алегорична подорож усередину власної душі, і зображення життєвого шляху як руху від поневолення гріхом — до Бога. І тут розквітають великі можливості художніх образів. Одна справа — повторити самому собі вже вкотре, що гріх заступає шлях до Бога, інша справа — прочитати, як хтивість, гордість і корисливість у вигляді «прудкої крутійки» рисі, лютого лева та худої голодної вовчиці не пускають піднятися на пагорб, уже освітлений сонцем. Ці страшні звірі женуть назад у темноту долини. З одного боку, картина абсолютно достовірно передає освітлення на світанку, коли світло сонця, як пише Данте, «вже на плечі гірські зійшло», — і водночас це алегорія пагорбу доброчинців, на якому світло, бо Господь є світло, і болючої «ночі безвихідної» гріха.

Поема чудова з перших рядків і неосяжна для послідовної розмови про неї. Зупинимося ще на кількох фрагментах.

Ми знаємо, що нам заповідано прощати, а Данте змальовує, що буває, якщо залишити земний світ з невтоленою і непрощеною — навіть найсправедливішою — образою.

У найвіддаленішій глибині воронки пекла в лід озера Коцит вмерзли зрадники. Там поруч впритул один до одного, так, що лише голови стирчать над льодом, перебувають у вічних муках архієпископ Руджері та граф Уголіно, який потрапив сюди через зраду інтересам батьківщини заради єдиновладдя. Руджері під виглядом дружби інтригував проти Уголіно і підняв проти нього заколот, коли той стояв на чолі Пізанської республіки. Уголіно стараннями Руджері був ув’язнений у башті з двома синами та двома онуками й заморений з ними голодом. Руджері розчистив для себе його місце.

І ось тепер, у пеклі, Уголіно вічно в шаленій ненависті гризе загривок Руджері й витирає закривавлений рот об його волосся. Ми бачимо, яка жахлива невмолима неспинна лють.

Мені спадають на думку кадри з випадково баченого документального фільму, в якому чудом уцілілі в концтаборі євреї, які втратили всіх рідних і прийняли вже після війни християнство, говорили про своє ставлення до фашистів. Я пригадую слова однієї немолодої жінки, котра з вистражданою щирістю говорила, що, коли їм не пробачити, залишаєшся пов’язаним з ними ненавистю назавжди, неможливо душею вийти на волю.

Не приведи, Господи, стояти перед подібними завданнями. Завжди й незручно, і страшно теревенити про немислимо тяжкий вибір, який тебе не торкнувся. Але ось у Данте ми бачимо справедливий гнів, помножений на вічність, і видовище це жахливе.

Один із найулюбленіших моїх епізодів «Божественної комедії» — пісні десята й одинадцята Чистилища. Данте в супроводі Вергілія вже пройшов ворота, що відділяють його від земного світу. Ангел кінцем меча накреслив на його чолі сім латинських «Р», як знак того, що він причетний до семи смертних гріхів, і, піднімаючись усе вище на гору чистилища, Данте йтиме все легше, бо з кожним колом ці «Р» будуть послідовно зникати з його чола.

Повернуся до того, що найцікавіше читати поему, як алегорію сходження до Господа людської душі. Якщо пекло — місце неспокутих, то чистилище символізує той відрізок шляху, коли людина вже стала на шлях покаяння, але не вільна від гріха й перебуває у болісній з ним боротьбі.

Данте й Вергілій піднімаються на круту гору, рухаючись по стежці довкола неї. Данте вказує ширину стежки: від стрімкої кручі до краю урвища висота три людських зрости. Безлюдно. Подорожні йдуть поволі. І раптом Данте помічає, що оголена гірська порода, уздовж якої він рухається, не просто камінь, а мармурові горельєфи, створені з такою майстерністю, що й Поліклету не до снаги. І головна тема цих рельєфів — смирення. Тут вирізьблені сцена Благовіщення, Давид, який танцює перед Ковчегом, і римський імператор Траян, оточений вершниками, «у золоті тріпотливих знамен», який зупиняє військо, аби задовольнити прохання вдови, як «вимагають обов’язок і співчуття».

Це так несподівано гарно, таке дивовижне це злиття природи й мистецтва: між зеленню трави й дерев — білий мармур. Данте знаходить слова, щоб описати досконалість цієї не людиною створеної скульптури; він говорить, що в ньому сперечаються зір і слух: вухо не чує співу, а дивишся і відчуваєш: «Так, співають». У ньому сперечаються зір і нюх: ладановий дим зображений так, що очікуєш відчути цей запах.

Чому саме смирення — тема рельєфів, стає зрозуміло, коли Данте з Вергілієм зустрічають тих, хто тут страждає. Це гордуни, які тягнуть вгору різної величини тяжке каміння. Тепер їм відчутно, що гординя гнітить і тисне. Вони важко рухаються вгору, до Раю, і ці чудові мармурові напучування створені для них, як для них же створені подібні за досконалістю рельєфи на стежці під ногами, але які вже зображують гордунів у момент їхнього падіння: Люцифера, Арахну, Саула, Ровоама, Сеннахирима.

Мене дуже зворушує це образне зображення ненав’язливої і прекрасної Божої допомоги, яку ми маємо протягом життя і в самому богослужінні, і в храмовій архітектурі, і в іконописі, і в книгах, і в чудових пейзажах, і в інших виявах Божої любові та піклування, «їх же без ліку».

Здається, Данте не можна перенести не те що на екран — на папір. Але серед ілюстраторів Данте Сандро Боттічеллі, Гюстав Доре та улюблений мною Вільям Блейк. Пекло Сальвадора Далі — це його власне пекло, не дантівське, хоча мене в цього не любого мені художника чомусь зворушує прощання Данте з Вергілієм.

«Найбільш дантівський» Данте, гадаю, у Россетті. Цей англієць італійського походження звертався більше до «Нового життя», аніж до «Божественної комедії», але його ілюстрації найбільш насичені почуттям і життям, і кольором, до речі, також, що дуже відповідає барвистості і, якщо можна так сказати, густоті дантівської оповіді.

Ні, збрехав Вольтер, коли сказав: «Слава Данте буде вічною, бо його ніхто ніколи не читає». Заздрісні кпини Вольтера — це кпини людини, яка дуже далека від того, аби бути з Данте однодумцем. А ті, хто з Данте схожий у головному, попри різницю в часі, у країнах і конфесіях, ті його читають і читатимуть.

Данте не замінить Святого Письма, читанням Данте не здобудеш благодаті, але, читаючи Данте й велетнів, подібних до нього, можна з пластикової пляшки поступово перетворитися на коштовну посудину з дорогоцінним камінням, яку хай же наповнить Господь!