Епілепсія

Один мій знайомий атеїст, великий дивак, якось вигадав моторошну історію в оруеллівському дусі. Мені запам’яталася частина, у якій розповідається про те, як недільного дня на виході з храму до людей підходять міцні бородаті хлопці в чорних сорочках і змазаних чоботях, беруть під ліктик і, лагідно заглядаючи в очі, питають кожного:

— Брате, а про що було сьогоднішнє Євангеліє?

Тих, хто відповідав затинаючись або мовчав, тихенько відводили до чорного «воронка», що стояв неподалік. Більше їх ніхто не бачив...

Смійтесь або плюйтесь, але я щоразу згадую цю історію, коли в храмі читають Євангеліє. Мозок вправляється у звичних аскетичних аналогіях. Вихована патериками уява слухняно малює звичні символи. Бородаті хлопці — біси. А якщо в Церкві не молишся, то місце тобі саме з ними, у чорному «воронку». Потім допити, тортури, табори, розстріли. Така ось трагікомедія...

Загалом, тренінг діє. Я дуже рідко хляпаю вухами, коли читають Євангеліє. Ближче до Великого посту воно стає потребою. Ось маленька на зріст, але великої душі людина залазить на дерево разом із хлопчаками. Ось виходять із храму двоє, і один із них більш виправданий. А в цей час десь у далекій країні блудний син уже плаче над свинячим кормом і батько готовий прийняти його будь-якої миті, варто лише прийти. Притчі розповідають про життя, а саме життя нагадує притчу, якщо уважно придивитися. Художній образ скаже більше за найдокладнішу інструкцію з експлуатації.

***

Десь на середині посту читають уривок, який мені особливо пам’ятний, дорогий — і нестерпно тяжкий. Хвора дитина, невтішний батько й розгублені апостоли, які вже отримали владу виганяти бісів, але в даному випадку нічого не можуть вдіяти.

І до Нього того привели. І як тільки побачив Його, то дух зараз затряс ним. А той, повалившись на землю, став качатися та заливатися піною...І Він запитав його батька: Як давно йому сталося це? Той сказав: Із дитинства. І почасту кидав він ним і в огонь, і до води, щоб його погубити. Але коли можеш що Ти, То змилуйсь над нами, і нам поможи! Ісус же йому відказав: Щодо того — коли можеш, — то тому, хто вірує, все можливе! Зараз батько хлоп’яти з слізьми закричав і сказав: Вірую, Господи, поможи недовірству моєму! А Ісус, як побачив, що натовп збігається, то нечистому духові заказав, і сказав йому: Душе німий і глухий, тобі Я наказую: вийди з нього, і більше у нього не входь! І, закричавши та міцно затрясши, той вийшов. І він став, немов мертвий, аж багато хто став казати, що помер він... А Ісус узяв за руку його та й підвів його, і той устав. Коли ж Він до дому прийшов, то учні питали Його насамоті: Чому ми не могли його вигнати? А Він їм сказав: Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту. (Мк. 9)

У мене був товариш. У нього була епілепсія. З дитинства. Перший раз вона дала про себе знати років у 12. Ми бігали по будівельному майданчику, його наздогнав охоронець і вдарив якоюсь гумовою палицею по голові. Напади періодично повторювалися, але не надто помітно. Багато хто зовсім нічого не підозрював. Справжньою проблемою це стало вже в дорослому віці.

Епілепсія дуже впливає на характер і поведінку людини. Не вірте, якщо вам скажуть, що це не так. Жодна хвороба не робить з людини душку, але ця має свої «принади». А з моїм товаришем вийшло взагалі жорстоко.

Голлівудська зовнішність, хист, розум, почуття гумору, стиль, смак. І при цьому він був одним із найнещасніших людей на землі. Дівчатка, які скручували собі шиї, проводжаючи цього красеня поглядами на вулиці, у забобонному жаху сахалися його пізніше, якщо ставали свідками проявів страшної недуги. Так кинула його перша дівчина. Потім перша дружина. Потім він багатьох «футболив» сам. А тих, хто все-таки щиро його кохав (були й такі!), тих, хто готовий був чимось для нього пожертвувати, — цих він мучив з особливою жорстокістю. Ми часто навіщось мстимося тим, хто поруч. А поруч завжди найближчі та найвідданіші.

Ми разом росли. Один час разом працювали. Разом випивали. По дівчатах він ходив сам. У мене вже були свої, аж двоє, одній з яких потрібно було купувати фрукти й памперси, а другій — квіти на річницю весілля.

У нього був мільйон приятелів, але я знав, що ближчих за мене немає. Приятелі здувалися вітром після першого нападу. У нього побували мало не всі самотні (іноді й не зовсім самотні) молоді привабливі жінки нашого (і не лише нашого) району. Вони всі були виштовхані з ліжка. І з життя. А та, яку не виштовхав він, — викинула його сама, підло промінявши на «папіка» з грошовим мішком.

У нього був повний комплект родичів, та любила його, здається, одна лише старша сестра. Але в сестри було своє життя і були ті, хто потребував її любові більше за нього. Потім у нього було ще якесь випадкове, недоладне одруження і дочка, яка залишилася після розлучення, звичайно, у дружини.

Він відштовхнув від себе таку величезну кількість людей, що ставало незрозумілим: чому вони взагалі з ним спілкувалися? Звісно, у підсумку він відштовхнув і мене. Він був такий самотній і нещасний, що я не уявляю, як він узагалі міг із цим жити? Недобре бути людині самій. Він і не зміг — помер. Задихнувся з похмілля, під час останнього нападу, сидячи у ванні. Зовсім самотній.

***

Ось тут би й закінчити, але є ще дещо. Я намагався йому допомогти — у перервах між перевертаннями його на бік і розтисканням губів (чомусь носом у ті моменти він не дихав зовсім), замиванням крові на підлозі (падав з усіх своїх метра дев’яносто, з розмаху, лобом об кути меблів, на метал, на скло, чомусь завжди на щось тверде або гостре), витиранням піни. Я розповідав йому про одного свого родича, який вилікувався від такого майже повністю. Коло раки з мощами преподобного Сергія, біля якої він не пропустив жодної недільної служби протягом року. Про що думав цей чоловік та як саме молився Богу, я не знаю. Знаю лише, що він абсолютно правильно вибрав місце, час і спосіб лікування. Тяжкі напади минули, поступившись легким хвилинним нагадуванням.

Усе це я розповідав, як міг, а «могти» було нелегко, бо якщо мій товариш не обіймав після нападу чергову «кішечку», то обіймав пляшку з пивом. Намагаючись не кидати бісер у багно, я розповів йому про таїнства. Ішов Великий піст, у храмах здійснювали Соборування. І він несподівано погодився. Я попросив підготуватися до цього й поводитися як людина, а не як чмо якесь. Так він мене й послухав! Рано-вранці мені відчинила двері його чергова напівгола подруга. Та сама, яка потім холоднокровно й прагматично його кинула. Він сказав, що їде з нею. Вона також хоче. Ну що ж, помісіонеримо, — подумав я тоді. Заведемо до храму — там видно буде. Не знаю досі, чи правильно я вчинив? В усякому разі, якщо відтоді й виникають у мене ілюзії щодо мого місіонерського покликання, то згадки про цей день їх успішно розвіюють.

У нижньому храмі вони принишкли, подруга навіть витягла звідкись хусточку. Покірно відстояли все таїнство. Потім я запропонував піднятися нагору, у великий храм, свічки поставити. Я зайшов перший, трохи забарився, озирнувся на них. Вони стояли такі молоді, сліпучо гарні, ошатно вбрані. Подруга взяла його під руку. У нього обидві руки були в кишенях, нижня губа ледь відкопилена, очі дивилися крізь темні окуляри-поляроїди. Дуже я його полюбив тієї миті. Так би й двигонув підсвічником по багатостраждальній голові... За хвилину він сказав:

— Ми підемо. Дякую, — і потиснув руку.

І пішов.

Тепер він там, де у нього вже є відповіді на всі запитання. А мені досі багато що незрозуміло. Я думаю про нього щоразу, коли читають це місце Євангелія. Напевне, це добре. Бо Євангеліє не повинно бути просто книгою. Це наше життя. Для того воно й писалося, аби розділи стали його віхами. Чим більше — тим краще. І я не боюсь тепер чорносорочечників на виході. Текст забути можна, а ось забути своє життя... ну навіщо ж тоді жити?

Така от історія. Ви мене спитаєте: епілепсія — це одержимість чи хвороба? А в мене немає відповіді. Власне кажучи, я не знаю. Знаю лише, що будь-яка хвороба — це, по суті, і є одержимість тим самим злим духом, який увійшов у людину після гріхопадіння. Можна приносити численні жертви, танцювати з бубном, ходити на «вичитки» або заповнювати себе по вінця протисудомними препаратами. Я чомусь думаю, що не допоможе. Тому що вірю в слова про піст і молитву. А віра — такий самий спосіб осягнення навколишньої дійсності, як і знання.

Коли минули роки, після згасання неофітського зуду, після майже повної втрати цієї самої віри й подальшого її віднайдення, — я все ще вірю в диво. І я добре розумію, що повне зцілення не настає майже ніколи, але розумію також, знаю з досвіду, вірю і відчуваю, що правильно сприйнята хвороба стає благословенням і шляхом до банального людського щастя. І що найголовніше Таїнство здійснюється в серці людському, а найбільше диво — це змінення його.

Опублiковано: № 2 (74) Дата публiкацiї на сайтi: 23 April 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Епілепсія

Епілепсія

Дмитро Забєлін
Журнал «Отрок.ua»
Епілепсія — це одержимість чи хвороба? А в мене немає відповіді. Власне кажучи, я не знаю. Знаю лише, що будь-яка хвороба — це, по суті, і є одержимість тим самим злим духом, який увійшов у людину після гріхопадіння. Можна приносити численні жертви, танцювати з бубном, ходити на «вичитки» або заповнювати себе по вінця протисудомними препаратами. Я чомусь думаю, що не допоможе. Тому що вірю в слова про піст і молитву.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 4 з 4
15:37 14.09.2016 | Ян
Добрий день! Я - журналіст каналу 2+2. Роблю сюжет про таке захворювання, як епілепсія. Шукаю людину, яка страждає на таке захворювання, аби вона могла коротко прокоментувати про своє життя.
13:35 15.03.2016 | Галя
Я обратилась в клинику хрономедицины «Резонанс» по совету моего одноклассника, который полностью вылечил эпилепсию в этой клинике и сейчас служит в АТО !!!! У него приступы были очень тяжелые и частые и что он ни делал (точнее его родители, души в нем не чая, куда его не возили – лечили и таблетками, и заговорами и молитвами и т.д. и т.п.). Результата не было никакого, пока не попали в «Резонанс». Здесь произошло все достаточно быстро и организовано – назначили настойки трав (но противосудорожные лекарства сразу не отменили) в дозах, которые изменяются по величине и принимаются в точно обозначенное время. И дозы и время необходимо соблюдать весьма точно. Такое вот «цифровое» лечение!
Каждый день Анатолий измерял температуру, пульс, артериальное давление на обеих руках – эти данные отсылались в клинику по Интернету или при посещениях. Опять цифры, цифры. Сейчас я сама проходу лечение в «Резонансе». С момента начала лечения в клинике прошло вот уже 9 мес. – и у меня не было ни одного приступа. Надеюсь, что я, также как и Анатолий, буду полностью здорова. У него после лечения и отмены противосудорожных таблеток, прошло 8 лет, и не было ни одного приступа или же даже намека на приступ! Я рада за него и благодарна, что он не таился и рассказал, где от такой страшной болезни можно излечиться. Не все люди на такое способны, поскольку считается, что эпилепсия – постыдная болезнь, чуть ли не генетическая. Буду держать вас в курсе.
21:20 25.04.2015 | Ирина_Ч
Очень глубоко. Имеющий уши да слышит Слово Божие!

СпасиБо, уважаемый Дмитрий!
06:23 24.04.2015 | Алексей
Спасибо за добрую статью!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: