Життя без розчарувань так само неможливе, як без любові та вірності. Але до чого ж дивне сусідство: дружба — і підступ, відданість — і зрада. Настає момент, коли кожному з нас доводиться пізнати це на власному досвіді. І як — постає питання — жити далі, якщо виявилося раптом, що друг ... — ну зовсім і не друг?

Як пережити зраду? Чи можна ще вірити людям після гіркого розчарування?

Тому, хто зраджений у своїй довірі, важко уникнути думки: не того, мовляв, називав я другом! Помилився у виборі! Нібито існують якісь критерії, така собі ще не відкрита таблиця підбору ідеальних друзів, і лише я схибив...

Я, зізнаюся, і сам немало сил і часу витратив на подібні переживання, поки не дійшов висновку: критеріїв у дружби немає. Точніше, критерій лише один, і про це Христос говорить у притчі про милосердного самарянина, а наостанок каже: «Іди й ти роби так само». Друзів має той, хто готовий полюбити, хто готовий собою жертвувати — а не той, хто вміє вибирати.

Але все ж... Чи можна зрозуміти людей, які на щирість відповідають брехнею, на вірність — зрадою? Невже й вони після цього можуть залишатися друзями?

Гостро, болісно звучить неминуче запитання: чому? Чому мене зрадили? Чому люди такі жорстокі? Ми ніби шукаємо пояснення вчинку зрадника, і основне, що робить зраду настільки нестерпною — це неможливість зрозуміти логіку поведінки іншого.

Багато разів, перечитуючи Євангеліє, я задумувався: як Христос, знаючи точно, хто Його зрадить, не віддаляє від Себе Іуду, але навіть приймає його до кола найближчих Своїх учнів? Може, Спаситель, Серцезнавець, мав ключ до розуміння зрадника? Але якщо так, тоді чому Він і нам не пояснив, як зрозуміти (чи виправдати) таких людей? Виявляється, пояснив, і навіть дуже зрозуміло! Христос сказав головне: «Не судіть!» А отже, і намагатися зрозуміти не треба. В епізоді з блудницею, яку привели до Христа на суд, — хіба Господь намагався зрозуміти її вчинок? Ні, Він просто... не судив!

Чому євангельський рецепт «не суди» настільки суворий і лаконічний? На це запитання відповідає апостол Павло, коли майже з обуренням пише про себе: Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю (Рим. 7, 15).

Ми не можемо зрозуміти навіть самих себе! Навіть усвідомлюючи, що для нас корисно, а що небезпечно — все одно будемо робити те, що приємніше, простіше. І якщо ми пильно прослідкуємо за собою, то в багатьох випадках самі не зможемо відповісти на запитання — чому я зробив те, що зробив. Чому я заздрю? Хіба це аж так приємно — сохнути від заздрощів? Чому я дратуюся? Адже набагато краще було б жити в мирі з усіма. І скільки ще таких непорозумінь можу я в собі відкрити... А чого мучу сам себе — не знаю!

І ось Христос, прийшовши у світ, приніс надзвичайно глибоку мудрість, яка ґрунтується на досконалому знанні людської природи — саме природи, а не розуму. Він відкрив нам, що природа наша спотворена гріхом, і це постійно впливає на наші вчинки: гріх підкоряє собі й волю, і розум. Христос вказує нам зовсім новий, не збагненний для розуму шлях: замість образи — вдячність, замість помсти — любов. Тут немає земної логіки, замість її законів — тиха заповідь: не судити, простити.

Іще раз Спаситель руйнує наші поняття про ставлення до зради, коли відповідає на запитання учнів: скільки разів прощати брату, чи до семи разів? Він каже немислиму річ: Не кажу тобі до семи разів, але аж до сімдесяти раз по сім (Мф. 18, 22), — тобто безкінечно! Така відповідь Того, Хто дійсно знає нашу природу — бо ж безкінечне число разів може згрішити людина. Євангельське «простити» — не значить зробити ласку комусь, а значить упізнати в зрадникові — себе.

Умінню прощати можна повчитися в Альоші Карамазова. Недарма саме на цій його рисі зосере¬див увагу геній Достоєвського: «Він, здавалося, все життя жив цілковито вірячи в людей, а між тим, ніхто й ніколи не вважав його ні простачком, ні наївною людиною. Щось було в ньому, що говорило й переконувало, що він не хоче бути суддею людей, що він не захоче взяти на себе осудження й нізащо не засудить. Здавалося навіть, що він усе припускав, анітрохи не засуджуючи, хоча часто дуже гірко журячись. Більше того, у цьому розумінні він до того дійшов, що його ніхто не міг ні здивувати, ні злякати, і це навіть у ранній молодості».

І Антуан де Сент-Екзюпері стверджував: «Справжній друг той, хто не осудить!»

Не судити, не зрікатися, вставати разом з тим, хто впав. Простити і знову повірити, без суду й розправи — ось шлях дружби й любові, закон життя.