…Не ховай очей від Бога, бо як же він знайде нас?
БГ

Питання «вірити чи ні» для мене ніколи не було актуальним. Років у чотирнадцять, послухавши «Акваріум» і Шевчука, я зрозуміла, що вже ніколи не оберу «Пепсі»... Та й загалом, мені ніколи не спадало на думку сумніватися в існуванні Бога. Я рано зрозуміла необхідність Шляху, мабуть, завдяки високим моральним ідеалам та духовним пошукам батьків. Проте уявлення про Бога в мене були досить своєрідні...

Заради сміху, розповім, як самотній пліт моєї релігійної філософії легковажно плавав величезним океаном Нью Єйджа, меланхолійно дрейфуючи біля острівців Кастанеди, Харе Крішни, теософів і подібних. Усі ці новітні вчення поряд з традиційними релігіями я сприймала як рівноцінні грані, так би мовити, загальної «Істини», окремі аспекти якої висвітлює кожна релігія. Типова для Нью Ейджа омана: не бачити різниці між давньою традицією світового значення та черговою концепцією розуміння світу, яка тільки-но з’явилася в голові нової рок-зірки після прочитання кількох розумних книг...

При цьому, особливо делікатним і певною мірою кумедним було моє ставлення до Православ’я. Вивчаючи його тільки з переказу синкретичних неорелігій, я дійшла до наступного висновку: Православ’ю відомо все, чому навчають мене «просвітлені гуру» — починаючи від методик регулярного відвідування нірвани і закінчуючи рецептами любові до ближнього. Тільки чомусь воно всі ці рецепти старанно приховує, маскує за ширмою обрядовості, ховаючи, так би мовити, від світової спільноти. «А яке ж духовне життя без виходу в астрал?!» Ні, нас не проведеш: будь-якому пристойному буддистові відомо, що православна йога — як там її, ісіхазм, ось! — буде крутішою за всіляку медитацію...

Ось тільки чому в жодній православній церкві не висять об’яви про курси цього ісіхазму... Даю слово, я справді обійшла всі в Києві — в жодній не висять! Проте висять інші: окультистів та екстрасенсів не відспівуємо, не вінчаємо, не причащаємо. З якого дива? А єдина православна людина, яка береться за будь-які публічні виступи і пояснення, богослов Андрій Кураєв, і надалі продовжує переконувати всіх, що нірвана — це не так уже й класно. Що вивчати Православ’я за Блавацькою або Рерихами не наймудріший шлях Богопізнання... Щось він плутає! Звісно, він же не священик. Тільки священики знають усі Таємниці! Напевно їм в академіях усе це викладають, а потім під час рукоположення у них відкривається «третє око», яким вони (усі без винятку) прозрівають духовний світ...

Тому підходити близько до священиків мені було якось боязно (а раптом дізнається, що я думаю?). Однак я все більше схилялася до думки, що я — православна. Звичайно, ні про які богослужіння тоді ще й мови не було — я дуже заздрила людям, які годинами простоювали в церкві й відверто не розуміла, що вони там роблять! Подумати, зосередитися — просто неможливо: церковний спів збиває з думки, невідомо для чого треба постійно хреститися і кланятися... Мої спроби вистояти на службі закінчувалися знепритомніннями; віруючі шокували мене раптовими колективними колінопреклоніннями...

Поговорити у церкві не було з ким. Підійти до священика зі словами: «Розкажіть мені, будь ласка, все», — я не наважувалася. А про привітність бабусь у церковних крамницях відомо всім. Кілька років я ходила навколо церкви, читаючи, як і раніше, найрізноманітнішу духовну літературу... Аж поки випадок не привів мене на заняття православної молодіжної школи.

Усе відбувалося в чоловічому монастирі. Всю дорогу я зі страхом роздумувала, що на таких заняттях навіть дихати не можна, що говорити з ченцями — взагалі смертельний гріх, і що мабуть це і є курси для «обраних». Який же я пережила шок, коли побачила на заняттях абсолютно неформальну атмосферу, невимушену манеру обговорення Найголовнішого... Більше того, я дізналася, що ченці їдять цукерки (!), усміхаються (!!), щось комусь пояснюють і зовсім не вміють читати думки (ну, хіба що іноді...). Питати їх можна про що завгодно — вони майже все знають, і вони готові відповідати на запитання, і вони не лінуються це робити... Все це треба було пережити. Багато мужності потрібно було, щоб змиритися з деякими відповідями. Виявляється, в духовній академії їх зовсім не навчають медитації, що вони не вірять в реінкарнацію, що на службах треба молитися (а шо це?) тощо. Багато речей відлякувало, дивувало. Після канону Андрія Критського я не з’являлася в храмі аж до Великої Суботи.

...А з’явилися ми разом з моїм другом, щоб допомогти молодому послушникові прибрати храм до Пасхи. Закінчувалася вранішня служба. Сотні людей розходилися після причастя... Впродовж усієї Страсної Седмиці я, «постуючи», подорожувала й розважалася; на душі було безмежно кепсько. Почуття темної безвиході, яку не можна було пояснити, тягарем лягло на плечі. Було виразне відчуття, що настає кінець, що я прилипаю до стіни і вже не можу зробити ані кроку, якщо небо не розкриється і не з’явиться блискавка, я просто втрачу розум. Раніше зі мною такого ніколи не траплялося...

«Господи, зроби що-небудь!..» І Господь зробив. Мимо нас ішов малознайомий священик. Він раптом зупинився, усміхнувся, простягнув нам велику службову просфору і запитав, коли ми думаємо причащатися. На наше невиразне бурмотіння він сказав, що на підготовку до сповіді маємо 15 хвилин, а до причастя підемо на нічній службі... Писати далі не стану, єдине, що хотіла б додати: за наступні 15 хвилин Господь сподобив мене зрозуміти, чому люди падають на коліна...

І ще я точно знаю відповідь на смішно сформульоване запитання нав’язливого негритянського пастора «Чи є у Бога план для тебе?» Є! І, слава Богу, ні цей пастор, ні Нью Ейдж, і ніяка інша релігія, якою б розумною та милою вона б не здавалася, до Христа, в цей план не вписалися...