«Зрештою, — сказала Клер, — мають же вони право на щастя». Йшлося про подію,яка трапилася нещодавно по сусідству. Містер М. кинув дружину і дитину, щоб одружитися з місіс Н., яка теж розлучилася, щоб вийти заміж за нього. Ніхто не сумнівався, що містер М. та місіс Н. дуже закохані один в одного. Якщо це не мине і вони не захворіють, доцільно припустити, що вони будуть щасливими.

Не мали ми сумнівів і в тому, що в попередньому шлюбі вони обидва були нещасливі. Місіс Н. була дуже закохана в свого чоловіка, але він був поранений на війні, втратив роботу, а судячи з пліток, — і чоловічу силу. Місіс Н. довго з ним мучилася. Страждала і місіс М.: вона страшенно змарніла — можливо, через те, що виснажилася з дітьми та вічно хворим чоловіком. Усі знали, що М. не з тих, хто бездумно кине дружину, як викидають шкірочку від висмоктаної сливи. Він дуже страждав. «Але зважте самі, — казав він, — що я міг зробити? Маю я, врешті-решт, право на щастя. Не міг же я втрачати свій єдиний шанс».

А я пішов додому, розмірковуючи про право на щастя. Спершу я подумав, що це так само дивно, як право на удачу. Адже щастя наше, як і нещастя, значною мірою залежить від не підвладних нам обставин, і «право на нього» звучить для мене не краще, ніж право на високий зріст або хорошу погоду.

Мені зрозуміло, коли право — це певна свобода, забезпечена законами суспільства. Наприклад, я маю право їздити по шосе, якщо воно не входить у приватні володіння. Розумію я і право як певну мою вимогу, підтриману законом і співвіднесену з чиїмось зобов’язанням. Скажімо, я маю право отримати від вас 100 фунтів, якщо ви мені їх винні. Оскільки закон дозволяє М. облишити дружину і спокусити дружину ближнього, значить М. має на це право і щастя тут ні до чого.

Я не вважаю, що люди мають нічим не обмежене право на щастя.

Звісно, говорячи про щастя, Клер має на увазі щастя любовне — тому, що вона жінка, і з іншої причини. Я в житті не чув, щоб вона застосувала цей принцип до чого-небудь іще. Погляди у неї досить неоднозначні, й вона жахнулася б, якби їй сказали, що, зрештою, безжальний капіталіст має право на щастя, яке для нього — в грошах. Окрім того, вона не терпить п’яниць і ніколи не подумала, що для них щастя — у спиртних напоях. Нарешті, чимало її приятельок були б дуже щасливими (я сам це чув), якби висловили їй в обличчя кілька гірких істин. Та навряд вона потуратиме їхнім бажанням.

Насправді вона просто повторює те, що вже сорок років твердить західний світ. Коли я був дуже молодий, усі прогресивні люди казали, як один: «Навіщо зберігати незайманість? Слід дивитися на статеву потребу як на інші наші потреби». З простоти своєї я їм вірив, але зрозумів потім, що вони мають на увазі зовсім інше. Вони мають на увазі, що до вищезгаданої потреби слід ставитися так, як до жодної потреби ми не ставимося. Цивілізована людина завжди вважала, що свої інстинкти і бажання слід стримувати. Якщо ви ніколи не будете стримувати інстинкт самозбереження, вас вважатимуть боягузом. Якщо ви не будете стримувати тяжіння до наживи, вас вважатимуть жадібним. Навіть сну не можна підкорятись, якщо ви — вартовий. Але будь-яка жорстокість і будь-яка зрада виправдані, коли мова йде про закоханість і пристрасть. Усе це схоже на систему моральності, згідно з якою красти не можна, але абрикоси красти можна. Коли ж ви почнете заперечувати, вам відповідатимуть розмірковуваннями про істинність, красу і навіть святість пристрасті та звинуватять вас у пуританському гидуванні любовними радостями. Я не буду зважати на ці докори. Якщо я вважаю, що хлопчики не повинні красти абрикоси, чи значить це, що я взагалі проти абрикосів чи проти хлопчиків? Може, я проти крадіжок?

Істинний стан справ спотворюється ще й тим, що питання про містера М. роз’яснюють з позиції якоїсь «любовної моральності». Обкрадаючи сад, ми не грішимо проти законів «фруктової моральності». Ми грішимо проти чесності. Містер М. згрішив проти довіри, проти вдячності й проти звичайної людяності.

Отже, наші любовні поривання — на особливому рахунку. Вони виправдовують все те, що за інших обставин назвали б нечесним, безжальним та несправедливим. Я не вважаю, що це правильно, але причина цьому є, і причина ось яка.

За самою своєю сутністю сильна закоханість обіцяє нам незрівнянно більше, ніж будь-яка інша пристрасть. Усі бажання і пристрасті щось обіцяють, але тут і порівняння не може бути. Закохавшись, ми переконані, що не розлюбимо ніколи і перебування «з нею» забезпечить не якісь нові радості, а тривке і вічне щастя. Таким чином, на карту поставлене все. Якщо ви проґавили цей шанс, наше життя прожите марно. Від однієї цієї думки нам стає до смерті себе шкода.

Мов на біду, обіцянки ці найчастіше не виконуються. Кожна доросла людина знає, що всі закоханості минають (окрім тієї, яку вона відчуває зараз). Ми чудово бачимо, чого варті запевняння наших друзів, що цього разу це — справжнє. Ми знаємо, що «це» часом продовжувалося, часом — ні. Продовжувалося воно не тому, що так здавалося спочатку. Коли двоє людей віднаходять тривке щастя, то зобов’язані вони не дикій закоханості, а тому, що вони — скажу просто — хороші люди, терплячі, вірні, милостиві, здатні приборкувати себе і рахуватися один з одним.

Визнаючи «право на щастя» (у цій царині), перед яким всі звичні норми поведінки ніщо, ми думаємо не про те, що буває насправді, а про те, що нам мариться, коли ми закохані. Біди — цілком реальні, а щастя, заради якого їх терплять і спричиняють, знову й знову виявляється примарним. Усі, окрім містера М. та місіс Н., бачать, що за рік-другий у містера М. будуть ті ж підстави покинути нову дружину. Він знову зрозуміє, що на карту поставлене все. Він знову закохається, і жалість до себе витіснить жалість до жінки.

Скажу ще про дві речі. Перше: суспільство, в якому невірність не вважається злом, найбільше б’є по жінках. Що б не стверджували пісеньки та жарти, вигадані чоловіками, жінка значно моногамніша за нас. Там, де гріх панує, їй набагато гірше, ніж нам. Крім того, вона більше за нас потребує родинного щастя. Те, чим вона зазвичай тримає чоловіка, — її врода — з року в рік поступово зникає, а з нами все інакше, тому що жінкам, чесно кажучи, байдуже до нашої зовнішності. Словом, у нещадній війні за кохання жінці гірше двічі: і ставка у неї вища, і програш вірогідніший. Я не згоден із тими, хто обурюється нинішньою жіночою напористістю. Мені просто ще більше шкода жінок — значить, уже геть тяжко їм боротися.

Друге: я не думаю, що на цьому ми зупинимось. Якщо ми хоч десь доведемо до абсолюту «право на щастя», рано чи пізно принцип цей заполонить усе. Ми рухаємося до суспільства, у якому визнають законним будь-яке людське бажання. А тоді, навіть якщо техніка і допоможе нам скількись іще протриматися, цивілізацію нашу можна вважати мертвою і (я навіть не вправі сказати «на жаль») вона щезне з лиця земл