Вона красуня, їй — двадцять п’ять. Правда, століть, але це вже дрібниці. А звати її — Богом дана. Грецькою — Феодосія.

Між пляжем і Галереєю

Романтика залізниці. Лірика моря, пляжу. Елегія південного стародавнього міста. Зрештою, флюїди високого мистецтва.

Усі ці мрії поетів сходяться в одну точку на феодосійській набережній. Феодосія починається з потяга, що пропливає, немов спекотне марево, між громадянами, які засмагають, і Галереєю Айвазовського. Місто розтинає застоялі думки гудком локомотива, котрий з обережністю незграби пробирається серед закоханих пар, екскурсійних груп, усміхнених сімей; стукотить колесами в глибині щільного потоку людей, змучених спекою.

Навіть якщо приїхати сюди іншим транспортом, все-таки за феодосійським духом треба відправлятися на набережну: дихати її рейковим повітрям. А повітря це буває різним. Ось налітає гроза, злива; вагони, що йдуть на північ, пливуть миттєво спорожнілою приморською смугою. І вже цей вихід має зовсім інший, імпресіоністський відтінок; і наскільки ж відчутні прощальні почуття пасажирів, які покидають на такому фоні таку красу.

А ось — осінь, зима, весна. У Феодосію ходить усього один потяг на добу. Відпочивальників гуляє небагато. Та все ж на сум спустіння (і таємну радість відпочинку від суєти), на це міжсезонне самозаглиблення приморського міста коли-не-коли накладуться запахи й звуки залізниці. І з якою радістю, з якою симпатією й надією ловиш тоді на набережній прояви її життя...

Vita antiqua

И скуден и неукрашен

Мой древний град

В венце генуэзских башен,

В тени аркад;

Среди иссякших фонтанов,

Хранящих герб

То дожей, то крымских ханов:

Звезду и серп;

Под сенью тощих акаций

И тополей,

Средь пыльных галлюцинаций

Седых камней,

В стенах церквей и мечетей

Давно храня

Глухой перегар столетий

И вкус огня, —

описував Феодосію, стародавню Кафу, Максиміліан Волошин. До речі, у цьому вірші є чудовий натяк на повторюваність, циклічність історії. У рік появи символів руйнування й заново-створення життя — зірки й серпа з молотом (вірш написаний у 1918 році) — поет-символіст нагадує нам про генуезьку зірку й ісламський серп на середньовічних будівлях Кафи.

Так, ніщо не нове для цього міста, в якому поєднуються всі часи, навіть революція. Немає, мабуть, таких радостей та прикростей, яких не бачила б феодосійська фортеця, всі ці вежі з казковими італійськими іменами. Утім, зосередження на «великих старожитностях» — поверховий огляд, протікання слів екскурсовода скрізь розум, фотосесія — все це може й завадити розумінню того, що тут приховується «поміж рядків».

Насправді, волошинські «пыльные галлюцинации седых камней» відкриваються на вузьких вуличках Караїмської слобідки й інших околиць старої Феодосії. Нехай це халупки двадцятого вже століття, нехай навіть котеджі двадцять першого, і нема в них жодного караїму. Але сама конфігурація вулиць, трави й польові квіти з-під каміння, випари й враження — без сумніву, ті ж, що були за Мандельштама (за якого вони були ті ж, що й за османів і генуезців).

Дамо слово самому Осипу Емільйовичу: «Карантинна слобідка , лабіринт низеньких мазаних будиночків з крихітними вікнами, зигзаги провулочків з глиняними огорожами у людський зріст, де натикаєшся то на обмерзлу мотузку, то на жорсткий кизиловий кущ. Жалюгідний глиняний Геркуланум, тільки-но виритий з землі, що його охороняють злобні собаки. Містечко, де вдень ідеш, як по мертвому римському плану, а вночі, у непроламній темряві, готовий постукати до будь-якої міщанки, тільки б сховала від злих собак та пустила до самовару...» Пропонуємо читачам перевірити точність цього опису дев’яносторічної давнини — безпосередньо в нинішніх феодосійських завулках.

Утім, Волошин з Мандельштамом (а також з Анастасією Цвєтаєвою) хоча й зробили основний внесок у літературний образ Феодосії, проте не вони складають культові імена цього міста. Такими тут є Айвазовський і Грін. Саме ці феодосійці постають головною «місцевою знаменитістю». І не тільки завдяки чудовим музеям, які їм присвячені. Але ще й завдяки тому, що тутешній край неявно відбився у багатьох оповіданнях Гріна. Адже Лісс, Зурбаган, Каперна й інші пункти «Грін-ландії» змальовані лише наполовину з Севастополя — а наполовину з Феодосії й околишніх селищ.

Усе це дарує тут багатьом шанувальникам морського живопису й прози таємну радість впізнавання — та явну радість близького знайомства з улюбленими мотивами. І цю радість не здатне затьмарити навіть те, що три чверті міста — це, насправді, обшарпані хрущовки, облуплені одноповерхівки й індустріальні задвірки пильного степного райцентру. Ні, Феодосія — вона вся грінівська й айвазовська, і це назавжди!

А тому хочеться наостанку сказати про людей, настільки глибоко вплавлених, прищеплених до душі міста, й головне — таких, які відбили цю феодосійську душу в своїй творчості.

Ті, що біжать по хвилях

Художник Айвазовський був не просто «співцем хвиль». Він навіть біблійні й історичні сюжети писав тільки ті, де море присутнє. І на його полотнах море саме при-сутнє, при суті буття перебуває, не фоном людських діянь — але двигуном, соратником. Цей художник убачав у морі більше, ніж природу. Айвазовський морю дякував, його прославляв, боявся, кохав; він до моря звів усі сутності. Він, радше, молитвеник моря. У нього море енергетичне й животворяще, у нього воно стимул, який спрямовує душу вгору.

Нерідко в Айвазовського більшу частину полотна (а то й дев’ять десятих) складає, насправді, небо над водами. Але кожний глядач розуміє, що води тут є важливішими. Величезний багатохмарний простір зверху — всього лише додатковий елемент моря. Небо просякнуте морем і підпорядковане йому. Так могло б звучати й кредо Айвазовського — «небо просякнуте морем».

Назвати просто водою те, що він малював, не повертається язик. Це, як мінімум, води, хвилі. Це волога, з якої створювався світ. Із хвиль і створені на його полотнах кораблі, міста, люди, гори. І, як вже зауважено, — небеса.

Айвазовський малював неймовірно швидко. Він створив шість тисяч картин — деякі багатометрові (й дуже вдалі! дуже красиві!) полотна написав за три дні, за тиждень. Така швидкість вражає, навіть приголомшує! Можливо, в цьому й полягає ключ до легкості картин Айвазовського, до спрощеності його настроїв. Ці полотна можна охопити одним довгим поглядом; вони цілком уміщуються, впливають, вплескуються нам у очі — і вже зсередини розширюють серце.

Знаменно, що в сусідньому кварталі з феодосійською садибою-галереєю Айвазовського працює музей Гріна — корабельно-романтичний багатокаютний світ. Як це здорово, що вони продовжують и доповнюють один одного на одній вулиці, котра в море й вилітає. Художник сильної вдачі Айвазовський — і письменник вільних людей Грін. Персонаж, який казково розбагатів — і нужденний бунтар. Руський вірменин — і руський поляк. Елітний глянець у живопису (за уявленнями дев’ятнадцятого століття) — і не зрозумілий сучасникам протест у літературі (за уявленнями початку двадцятого). А мало хто бачить у двох мариністах — галерейному й галерному — протилежність. Їх об’єднало море й феодосійська вулиця.

Нехай романтизм їх обох наївний і для досвідченого дорослого розуму — нарочитий. Але тут ідеться про красу моря (і красу людей моря), котра — для серця. Надлюдська краса в Айвазовського чудово доповнюється боротьбою за людську красу в Гріна. Грін не дає забути про можливу красу людей і навіть суспільства. З Айвазовським не забудеш про красу моря — й світу.

А головне, є легкий спосіб вкотре перейнятися всім цим до глибини душі. Цей спосіб — прогулянка по Феодосії.