Час. Вимощена подіями звивиста дорога історії. Пісочний годинник, у якому швидкоплинним струмком пересипаються та перевертаються долі народів і цивілізацій. Від пишних і славних міст воно здатне залишити лише кам’яні скелети покинутих будівель, від жвавих вулиць — вицвілий серпантин ліній, що не мають назв.
Буває інакше. Порожні очниці вікон через деякий час починають дивитися на світ поглядом своїх нових хазяїв, вулиці знову наповнюються галасливою дітворою, яка й не замислюється, що колись тут так само, як і вони, хтось безтурботно виростав з дитинства, палко кохав у молодості й, погойдуючи сивою головою, спостерігав у старості за безтурботністю нових поколінь.
«Довгий ряд років уміє міняти й ім’я, і зовнішність, і характер, і долю», — говорили греки. «Усе тече, усе змінюється», — повторювали вони. Але, вдивившись, і в хвилях моря можна побачити води ріки, що живить його. І як у рисах дитини вловимі риси батьків, як у літній людині вгадується характер її дітей, так і міста одержують від своїх попередників і передають спадкоємцям самобутність і неповторність, яка не завжди залишається в імені, але завжди зрима. Потрібно тільки придивитися...
Остання ніч імперії
У ніч на 29 травня 1453 року біля стін Константинополя війська турецького султана Мехмета II готувалися до останнього штурму. Незважаючи на кількісну перевагу облоги (нападників було більше двохсот тисяч проти семи тисяч захисників міста), вже півтора місяця вони не могли зломити оборону ромеїв — так називали себе візантійські греки — правонаступники великої імперії Риму.
Із чотирьохсот веж кулі й стріли жалили загарбників. На них лився «грецький вогонь» — середньовічний напалм. Кріпосні стіни довжиною в десятки кілометрів, здавалося, служили Константинополю невразливими обладунками. За дві тисячі років свого існування вони бачили різних завойовників. Перси, араби, слов’яни, хрестоносці — всі намагалися захопити місто, у якому було зосереджено дві третини багатств світу. Так вважали по обидві сторони кріпосної стіни. Але щоразу Константинополь вистоював або знову відвойовувався. Цього разу трапилося інакше.
Основні сили турецької армії розташувалися напроти воріт святого Романа. Тут піднімалася ставка султана, були зосереджені корпус яничарів і більша частина артилерії.
«Мені потрібні тільки стіни...» — звернувся до воїнів, які вже зневірилися захопити неприступне місто, султан Мехмед. Він обіцяв віддати їм усі скарби Константинополя, якими вони встигнуть заволодіти за три дні. Жадібність розпалила хоробрість.
У цей час зі зворотної сторони фортечної стіни останній імператор ромеїв Костянтин Палеолог звернувся до народу: «Воєначальники, правителі й ви, вірні співгромадяни! Чотири священних імені нехай будуть вам дорожчими за саме життя: віра, батьківщина, імператор і ваші будинки, ваші рідні... На небі вас чекає промениста корона, а тут, на землі, залишиться про вас славна пам’ять!». «Умремо за віру й вітчизну», — пролунав одностайний вигук.
Ромеї кілька годин успішно відбивали атаки, але перед світанком вдалий постріл з величезної гармати «Базиліка», що стріляла півтонними ядрами, пробив великий пролом у стіні біля Романівських воріт. Турки ринулися в місто. Почалися вуличні бої. Тисячолітня Візантія переживала свою агонію. Костянтин, розуміючи, що його імперія загинула, не захотів її пережити. Він скинув із себе знаки імператорської влади й, готовий до мученицької смерті, кинувся в киплячий осередок бою.
До полудня весь Константинополь був у руках турків, бої припинилися. Султан Мехмед II Завойовник урочисто в’їхав у місто. Біля воріт Cвятої Софії він зійшов із коня та вступив у храм. Тисячі християн, що сховалися у Великій церкві, завмерли, чекаючи розправи. І вона сталася, можливо, жорстокіша, ніж вони очікували. Підкликавши старшого муллу, Мехмет наказав йому прочитати на амвоні звичайну молитву.
29 травня 1453 року головний християнський храм перетворився на мусульманську мечеть, а місто з ім’ям святого Костянтина зовсім скоро стало Стамбулом.
Непереможна Мудрість
Колоритні та цілком звичайні, квапливі й непоспішливі, такі різні, але неодмінно мирні й дружелюбні турки сьогодні знають про події 500 літньої давнини з книг. Для них історія Константинополя — це вже і їхня історія. Так само, як і давні візантійці, вони вважають головною площею свого міста Августеон (нині — Атмейдан), а його домінантою — храм Cвятої Софії...
Тисячу років Софія була християнським храмом і майже півтисячі років — мусульманською мечеттю. У ХХ столітті перший президент Туреччини Кемаль Ататюрк «примирив» послідовників християнства й ісламу, не залишивши її нікому. У 1935 році храм став музеєм.
Уже сотні років на фасаді Софії немає годинника з фігурками, що змінюються щогодини, вона живе тихим, безмовним життям, але в її мовчанні — царствена гідність споглядальника й хоронителя історії...
У IV столітті засновник Константинополя імператор Костянтин Великий побудував тут першу церкву, назвавши її на честь Божественної Премудрості, грецькою — Софії. У 404 році ця церква згоріла.
Імператор Юстиніан вирішив спорудити на її місці новий храм, який перевершив би своєю пишнотою всі споруди світу. Архітектори Ісидор та Анфемій, а разом з ними 10 тисяч будівельників 23 лютого 533 року взялися за роботу. Замість дерев’яного риштовання під час спорудження храму вони використовували земляні вали, як єгиптяни для спорудження пірамід. Усе будівництво Софії обійшлося казні в 23 мільйони золотих номисм, що на сьогодні — близько 2 мільярдів євро. Тільки на амвон і хори було витрачено річний дохід від Єгипту.
Колони з храму Артеміди Ефеської, плити з храму Аполлона в Баальбеці, легка цегла з Родосу для зменшення ваги купола, рожевий мармур із Фрігії, білосніжний — із Проконеза, зелений — з Каристоса... Софія Константинопольська повинна була стати головним храмом для всієї Візантійської імперії. Наприкінці грудня 537 року храм було урочисто освячено.
Для будівництва знаменитого Кельнського собору знадобилося 500 років, собор святого Петра в Римі будували 350 років, московський храм Христа Спасителя — 50 років, Софію Київську — 20. На зведення Софії Константинопольської пішло всього 5.
Увійшовши в храм, імператор Юстиніан Великий вигукнув: «Слава Всевишньому, Який визнав мене гідним виконати велику справу! О Соломоне, я переміг тебе!». І справді, Свята Софія перевершила своєю пишнотою храм Соломона в Єрусалимі. Софійський собор грандіозний. Його довжина — майже 80 метрів, ширина — 72. Купол діаметром 30 метрів підноситься над землею на висоту шістнадцятиповерхового будинку.
На середині храму стояв амвон IV століття, прикрашений кольоровим мармуром, сріблом та дорогоцінними каменями. Масивні срібні панікадила освітлювали собор. Він сяяв золотом чудових мозаїк. Деякі з них збереглися до сьогодні завдяки тому, що були не зруйновані, а замазані шаром вапна мусульманами, котрі заперечують священні зображення.
Навіть відсутність купола, що обвалився після землетрусу 986 року, не стала перешкодою послам київського князя Володимира, які прибули в Константинополь для «випробування грецької віри», відчути одухотворену пишноту храму. «Не знали — на небі або на землі ми: тому що немає на землі такого видовища й краси такої, — передає їхні враження літопис. — І не знаємо, як і розповісти про це».
Місто та його люди
Душа будь-якого міста — його жителі. Вони — його кров, його повітря. Хазяїн, їдучи надовго, накриває меблі білим полотном. У будинку не змінюється нічого, але тільки з приїздом хазяїна, після того, як той зірве покривало, кутасті контури повертають звичні риси його житлу...
Бродячи вулицями Стамбула, не перестаєш ловити себе на думці, що за сторіччя в цьому місті мало що змінилося. Може, і мав рацію константинопольський філософ XIV століття Феодор Метохит, коли стверджував, що «все вже сказане й нічого не залишилося нащадкам»? Піднімемо завісу й подивимося, чим жили давні ромеї.
Найголовнішою для візантійців була сім’я. Це був їхній маленький, упорядкований та щасливий світ. Центром цього світу була жінка. Вона вела господарство, готувала їжу, робила покупки. Із усіх домашніх обов’язків на чоловікові лежало дві: забезпечення сім’ї та виховання синів і дочок — гідного подружжя для майбутніх зятів. Заможні сім’ї дозволяли собі жити в приватних будинках, менш багаті жили в багатоповерхових. Ще з кінця першого тисячоріччя для Константинополя були звичні п’яти-, семи- і навіть дев’ятиповерхові будинки. Діти і багатих, і бідних вчилися в школах при монастирях, осягаючи математику, фізику, хімію, літературу та, звичайно, основи богослов’я.
Джерелом доходу для візантійця могли бути державна служба, ремесло й торгівля. Беручи до уваги розташування міста на перетині найважливіших торговельних шляхів, остання — переважно. Базар був економічним серцем Константинополя, яке ритмічно б’ється й донині.
У нас, котрі купують товар на ринку, не викликає невдоволення звична націнка в 30 відсотків. Візантієць же не міг продати нічого більш ніж на 17 відсотків вище ціни закупівлі. Держава суворо стояла на стороні рядового жителя. Сьогодні на стамбульському базарі вам можуть поступитися товаром і зовсім без вигоди для продавця. (Ним, до речі, як і в Константинополі, буде найчастіше чоловік.) Адже для турка базарна торгівля — це не тільки спосіб заробити, але й задоволення від спілкування з покупцем за бардаком (тобто склянкою) чаю.
Відпочивати візантійці любили й уміли. Крім традиційних лазень, у вихідні вони могли податися за місто. Улюбленим місцем відпочинку були Принцеві острови. Човни перевозили простих жителів, кораблі — знатних ромеїв. Перші загоряли й купалися на узбережжі Мармурового моря, другі полювали в густих, повних живності лісах у глибині островів.
Але основною розвагою городян були змагання та вистави на іподромі. Перед глядачами на 100 тисячній арені влаштовувалися перегони, концерти, спортивні змагання. Частими та популярними були виступи тварин: слонів, жирафів, хижаків. Глядачі качалися від сміху, коли вчена собачка витягала з рядів за завданням дресирувальника то «скупаря», то «марнотрата», то «п’яницю», то «невігласа». Тут же, на іподромі, проходили урочисті події загальнодержавного масштабу: святкування на честь заснування Константинополя, коронації та дні народження імператорів, паради на честь військових перемог.
У вільний час городяни могли й просто посидіти в одному з численних трактирів за шахівницею й кубком легкого вина. А невгамовна дітвора, так само, як і сьогодні, носилася поруч, граючи в хованки або ганяючи матер’яного м’яча.
Але в неділю або церковне свято всією сім’єю обов’язково йшли на богослужіння. Релігія була основою світогляду ромеїв. Сучасники називали Константинополь — «Місто-Храм».
Стамбул. Місто двох континентів, двох цивілізацій. Сьогодні тут живуть майже 20 мільйонів мусульман і 2 тисячі православних.
Час тягнеться повільно — і пробігає швидко. Він свідок і співучасник історії. Епізод вічності, для якої немає ні минулого, ні сьогодення.
Час біжить, вічність залишається. І зберігає все: колір, запах, звучання...
У жилах цього міста тече кров Константинополя. Його профіль відбивається профілем града святого Костянтина в глибоких водах Босфору. По блакитних хвилях усе так само снують кораблі, які зустрічає й проводжає вічна Софія...
І ви раптом розумієте, що виразніше, ніж Златоуст, про це місто ніхто не говорив. Що місто це й зараз в очах того, хто дивиться, «у всьому подібне до неба».
